Степан Хмара: любив Україну, вмів захищати її та взагалі – своїх

Тим, хто має досвід парламентської журналістики, хто і стежив за парламентською трибуною, і стояв на майданах та мітингах від самого першого студентського майдану, здається, що Степан Хмара був завжди в епіцентрі подій. 

Уразливий у своїй безкомпромісності, незламний у принципах, лютий і непримиренний у своєму відстоюванні державництва України. 

Його семирічне ув’язнення в радянських таборах: від 1980 року і «до дзвінка» у 1987-му – це історія протестів та голодувань. Але, що прикметно: ставши учасником відновлення незалежності, а згодом – політиком відродженої незалежної України, він не припинив ані публічно протестувати, ані голодувати, ані безкомпромісно опонувати сильним світу. 

Під час Революції на граніті у 1990-му Степан Ількович був разом зі студентами, які йому в діти годилися. Тоді ми, хто був там, ще не усвідомлювали всієї цінності цієї спадкової солідарності, цієї естафети боротьби, але згадуючи перший студентський майдан, чомусь нам особливо важливі документальні кадри, де стояли вже всі нині покійні – Степан Хмара, Ніна Матвієнко, Неоніла Крюкова.

Він двічі проходив у парламент як мажоритарник, потім двічі створював партії. Проте, партійні проєкти навіть моральних авторитетів «не вистрілювали» в пострадянській Україні, де люди й не знали, що таке партійна демократія, та щоразу «купували» на виборах черговий політпроект великого бізнесу чи старої номенклатури. Українська консервативна республіканська партія (УКРП) Степана Хмари стала 2004 року частиною «Батьківщини», а сам він втретє пройшов в Раду за списком БЮТ. Втім, вливши партію в проєкт «Батьківщина», він залишався тим, ким був завжди – державником, який виступає за принципи християнської демократії. 

Думаю, що саме за це кожен з українських президентів мав за честь зустрітися із Степаном Хмарою. Окрім, Віктора Ющенка, який хоч і не зустрівся чомусь, але попри це нагородив його орденом «За визначні особисті заслуги у боротьбі за відродження незалежності української державності, відданість ідеалам свободи і демократії». І ще: при всьому цьому жоден не запрошував його у найближче оточення. Бо кожну їхню помилку, неправильний крок Степан Ількович прискіпливо відстежував і піддавав гострій критиці. Але всі знали, що його критика – не плід амбіцій і не є наслідком образи. Наприклад, першому президенту Леоніду Кравчуку Степан Хмара не прощав довіри до Росії та компромісів із нею, другому – Леонідові Кучмі – неуваги до оборонки, третьому – Віктору Ющенку – альянсів із великим капіталом.

Вже у останні роки, ставши стриманішим у оцінках, Степан Хмара казав, що бізнес і висока політика – різні речі, різні мотивації, закони, закономірності. І вони, м’яко кажучи, не завжди здатні працювати разом в інтересах держави. 

З цього періоду запам’ятала його фразу: «Недопатріоти небезпечні. Це ті, які вважають себе патріотом, але почуваються малоросом».

Після 2006 року він вже не ставав народним депутатом України. Але залишався Хмарою. Він умів відчайдушно захищати своїх та своє. Подивіться архівні кадри парламентської фотохроніки, коли Степан Хмара біля парламентської трибуни пішов з кулаками на Григорія Суркіса, коли той провокував Тимошенко якимось законопроєктом. А ще є відеосюжет, де Хмара проклинає на камеру Ганну Герман, коли вона намагалася відбілювати чергову «зраду» Януковича. Я добре запам’ятала цей момент, бо він супроводжувався фразою, зверненою до нас: «Журналісти, не створюйте морального комфорту покидькам!».

А останні роки він ходив на судові засідання, де відкрито боровся з несправедливістю. Будь-якому діячеві Степан Ількович міг пробачити гріх та витягати з в’язниці, якщо це робилося в ім’я України.

На прикладі Степана Хмари ти тільки й починали розумієш вагу та інтелект дисидента та українського державника, його принципову відмінність від тих випадкових людей, яких чимало пройшло перед нами за роки незалежності. Він завжди був у доступі для журналістів, йому не потрібно було готуватися ані до коментарів «на одній нозі», ані до серйозних розмов. Коли Росія у 2008-му окупувала частину Грузії, він вимагав найгучнішої реакції: «Потрібно звернутися до ООН та ОБСЄ із закликом провести розслідування незаконного використання регулярних підрозділів збройних сил Росії та російських найманців під час міжетнічних та внутрішньополітичних конфліктів у Грузії, Молдові, Вірменії, Азербайджані та Таджикистані».

Степан Ількович ніколи не брав фракційних «доплат», бо добре знав, що його голос, його слово не може придбати великий бізнес, навіть якщо декларує любов до України. І в останні його останні роки гроші на лікування збирала націонал- патріотична спільнота, через соцмережі – і назбирувала потрібну суму. І у цьому факті, як у краплі води, світилася гідність Степана Хмари.

Я давно помітила, що й тривіальні істини звучать дуже вагомо, як вперше, з вуст тих, хто їх сповідував своїм життям. Ось деякі з цитат Степана Ільковича:

 -  Україна більше не буде Малоросією, хай це добре запам'ятають у Кремлі, а також п'ята колона в Україні. Нехай не нариваються на ті речі, за які вони дуже важко розплачуватимуться. 

 -  Ми – сусіди жахливої потвори – російського імперіалізму, потвори, яка століттями жадала нашої смерті. Боротьба за ідентичність – це боротьба за державу, за її безпеку.

 -  Без розуміння важливості гасла «Геть від Москви» ми завжди будемо загроженими.

 -  Боротьба – це нормально. Я ніколи не думав, що доживу до часу, коли Україна відновить державу... І це щастя, що я був дотичний до цього.

 -  Те, що добре для України, добре для мене... Я завжди боровся за українську ідею, за те, щоб була самостійна соборна держава. Це був мій вибір, моя основна мета. 

Вічна Вам пам’ять, Степане Ільковичу! Українська земля Вам пухом… Ми переможемо. Ви це побачите з Неба.

Ярослава Міщенко, Київ