«Спротив на Донбасі був. Не менш небезпечний і героїчний, аніж в інших регіонах»

Березень для багатьох донеччан, які змушені були покинути рідне місто ще у 2014 році, – місяць спогадів. Саме тоді, 10 років тому, місцеві мешканці показали, що Донецьк є українським, що в ньому є спротив, що люди готові виходити на вулиці та демонструвати свою позицію. Навіть, коли це небезпечно. «Новини Донбасу» вирішили згадати мітинги «За Україну», на які виходили до 10 тисяч людей. 

5 березня: найбільш масштабний мітинг  

«Ми взагалі почали збиратись з кінця листопада 2013 року на Євромайдані в Донецьку. Нас було небагато – до 50 людей, але нам було важливо показати, що ми є. Щодо мітингів, то для багатьох людей в Донецьку то взагалі були перші мітинги за довгий час. Ми хотіли показати, що в Донецьку та області є люди, які не хочуть “руської весни”», – розповідає учасниця Євромайдану в Донецьку та проукраїнських мітингів 2014 року Любов Раковиця.

Перший проукраїнський мітинг відбувся в Донецьку 4 березня. Він був доволі спонтанним. З міркувань безпеки точний час та місце стали відомі буквально за пару годин до початку, але, незважаючи на це, людей прийшло досить багато – декілька тисяч. Вони тримали у руках жовто-блакитні прапори та плакати із закликами до єдності. Власне, мітинги в Донецьку так і називались «За єдину Україну». Ця найперша акція пройшла доволі спокійно та комфортно для учасників. Без агресивних проросійських бойовиків поряд, для яких противники ідей сепаратизму завжди були мішенями. 

«Стільки прапорів та прапорців України в Донецьку я давно не бачила. Стільки позитивних емоцій та посмішок. Автомобілі їхали вулицею Артема, сигналили, деякі навіть витягали з вікон жовто-блакитні стяги. Тут я не боялась. Мені здавалось, що це місце, де кожний захищений. Жодного агресивного обличчя. Всі були дійсно здивовані кількістю. Всі були щасливі від цієї кількості. Всі обіймались та скандували “Слава Україні!”», – згадує той мітинг журналістка Вікторія Іщенко.

Цей перший мітинг показав, що донеччани, які підтримують цілісність України, готові виходити на вулиці. І це, мабуть, дуже обурило представників так званої «руської весни». Саме тому наступного дня, 5 березня, коли в центр вийшло, за різними оцінками, до 10 тисяч проукраїнських громадян, з іншого боку площі Леніна на них вже чекали проросійськи налаштовані агресивні люди. Донеччани співали національний гімн, скандували «Донбас – це Україна!», а представники сепаратистських рухів у цей час кидали в мітингуючих яйця, каміння та димові шашки. Розділяв обидві сторони кордон поліції, яка тоді ще називалась міліцією.

«Я не знаю, яким чином мені пощастило не бути вбитою чи побитою навесні 2014 року. Інакше як везінням я це назвати не можу. Але журналістам моєї редакції під час тих подій “тітушкі” розбивали камери, так само як і колегам з інших видань. На активістів полювали й тиснули – від морального пресингу (цілодобові дзвінки та повідомлення на телефон з погрозами, публікація персональних даних на сайтах, розвішування біля будинків оголошень про радикальних злочинців, стеження та переслідування) до фізичних нападів та побиттів і знищення майна», – згадує ті часи журналістка, співорганізаторка Євромайдану в Донецьку, активістка українського спротиву в 2014 році Катерина Жемчужникова.

13 березня: перше вбивство 

Донеччани, які жили біля площі Леніна, кажуть: після 5 березня гастролери, яких завезли в місто, готувались до протистояння із активістами досить ретельно. 

«12 березня на площі з’явилися люди у чорній формі, з навушниками. І вони водили групи такі, чоловік по 12, рядами три на чотири в різні точки площі. А люди з камерою знімали пусту площу з різних ракурсів», – розповідає донеччанка Марина (ім’я змінене – ред.).

13 березня, коли почався черговий проукраїнський мітинг, агресивно налаштований натовп, як і 5 березня, стояв з іншого боку площі Леніна. Але вже не хаотично, а такими ж шеренгами, як їх вчили напередодні.  

«На сходах біля пам'ятника Леніну стояв намет. І туди постійно бігав хтось з гарнітурою у вухах. Потім повертався. Почалося все раптово. На Постишева стояли автозаки. До автозаків стали підбігати люди та заливати їх спреєм, міліціянти почали вискакувати, вони задихалися, були дезорієнтовані. А в цей момент зі скверу, який за площею Леніна, з Артема вибіг організований натовп, вони перестрибували через лавки з боку фонтану. Ось вони вже були з заточками та битами», – згадує Марина. 

Тобто, задачею однієї частини проросійських бойовиків було відволікання уваги поліції. Іншої – напад на активістів.

«13 березня для мене – страшне, бо після цього я чітко зрозуміла, що Донецьк вже не буде таким, як був. В той момент в Донецьку вже було досить небезпечно. Я чула розмови напередодні в місті про наш мітинг і було ясно, що це немісцеві. 13 березня – це було до та після. Я після мітингу була наче зачарована», – згадує Любов Раковиця.

Мітинг 13 березня закінчився вбивством активіста Дмитра Чернявського. 13 березня стало чорним днем українського руху в Донецьку. 

«Це надзвичайно вразило, здавалось нереальним, що це відбувається зараз і з нами. Дмитро був у самообороні Донецька, яка тільки починала формуватись. Вони тримали периметр акції 13 березня, щоб донеччани могли безпечно розійтись по завершенню заходу. Поки тривав захід, то в нас летіли яйця, пляшки, каміння, світолошумові гранати з іншого боку площі через кордон тодішньої міліції. Та в якийсь момент міліціянти просто розійшлись, розірвавши свій стрій, спеціально пропускаючи на нашу частину площі весь оскаженілий натовп зі зброєю, який прийшов тоді туди нас вбивати. Я бачила, як люди з дерев’яними битами, в які позабивали довгі металеві цвяхи, із залізними дрюками-монтувалками йшли трощити сцену та бити всіх, хто був поряд з нею. Як побитих людей на землі добивали ногами, роздирали українські прапори та прапори ЄС, які у них відбирали», – розповідає Катерина Жемчужникова. 

Дмитра Чернявського вбили кількома ударами ножа в живіт. Катерина згадує: російська пропаганда одразу почала розганяти новини начебто про загиблого прихильника «руського мира», попри те, що Дмитро був відомим серед медійників та активістів в області як прессекретар місцевого відділення партії «Свобода». 

«Зранку на місце загибелі Дмитра, на асфальт, що ще був вкритий плямами крові та битим склом, донеччани приноситимуть квіти. До вечора прихильники “руського мира” організують там табличку ніби це “Мемориал погибшему на майдане в Киеве Беркуту”. Тобто, вкравши життя Дмитра, вони також одразу крастимуть пам’ять про нього», – каже Катерина Жемчужникова.

13 березня є найбільш яскравим та трагічним спогадом активіста та громадського діяча Артура Шевцова. Дмитро Чернявський був його другом та побратимом. 

«Інші знайомі та однопартійці також постраждали тієї весни. Дехто потім загинув на фронті. Пам’ятаю згуртованість, патріотичне піднесення та творчу винахідливість, які тоді панували серед учасників проукраїнських заходів. Найбільше запам’яталися мітинги 13 березня, 17 квітня та 28 квітня. Перший у зв’язку з його трагічним завершенням. Другий мітинг став наймасовішим і найретельніше спланованим з усіх проведених нами тоді заходів. Хода 28 квітня стала останньою велелюдною проукраїнською акцію у Донецьку, яка так саме, як і 13 березня, закінчилась трагічно. Мало хто знає, що ми планували також великий мітинг у парку Щербакова 30-го квітня, але були змушені його скасувати», – розповідає Артур Шевцов.

28 квітня, про яке згадує Артур Шевцов, проукраїнські донеччани влаштували збір біля РСК «Олімпійський», звідки вирушили вулицею Артема. Але агресивні проросійські налаштовані люди почали на них нападати та бити всіх – і чоловіків, і жінок. Міліція взагалі не протидіяла. 

«Я з Росії, дайте грошей»

Донеччанка Марина, яка, як вже писалось вище, жила у будинку прямо на площі Леніна, бачила, як Донецьк поступово розхитували прихильники РФ. 

«Спочатку одні гасла вони намагалися просунути, у них не проходило. Вони починали “Ось Росія, Крим”. Народ не реагував, проходив повз. Потім вони намагалися розповісти, що поганий Ахметов, давайте все заберемо у багатих і роздамо бідним. Теж не проходило. Я навіть бачила, хто вішав плакати “ДНР”. Це були місцеві наркозалежні. Там взагалі був молодняк, для якого всі ці абревіатури, “ДНР”, нічого не значили», – згадує вона.

Марина вважає: саме через те, що все місто не підтримало РФ так, як планували у Кремлі, ставку спочатку зробили на Слов’янськ та Краматорськ. Вже потім повернулись до Донецька. За цей час проросійські рухи добре сформували навколо себе кістяк місцевих силовиків, які у більшості від початку були доволі антиукраїнські або байдужі до того, що відбувається. Донеччанка Марина згадує такий момент. 13 березня після бійки ножі та заточки агресивний натовп кинув достатньо організовано в одному місці на вулиці Постишева. Потім інші підбігли і так само організовано все це забрали.  

«Це було показово. Тут міліція намагається стрічкою відгородити цей автобус. А тут натовп просто на їх очах прибігає та все забирає. У цих гастролерів був сценарій. Майже одразу на площі люди з георгіївськими стрічками почали на камери розповідати, що жителі міста прийшли вшанувати пам'ять загиблих беркутівців на Майдані, а “Правий сектор” став всіх бити. Але найголовніше, про що хочу згадати. Вже після мітингу ми йшли вулицями і нам зустрівся чоловік. Відкривав паспорт. Він росіянин. І каже: “Дайте грошей на проїзд, бо я відстав від автобуса”. Мовляв, я ж вас приїхав захищати, допоможіть», – розповідає Марина. 

Про відверто апатичну позицію місцевої поліції згадують й інші свідки тих подій.

«13 березня я пам’ятаю, що місцева влада вирішила до кожного журналіста поставити по два міліціянта, аби, так би мовити, захищали. Вони були у цивільному і насправді тільки заважали, бо просто ходили хвостом. Я пам’ятаю, як агресивний натовп напав на наших активістів, запах газу, той автобус, в якому вони були заблоковані, а потім, як їх били. Ці міліціянти просто дивились, вони нічого не робили. Коли я спитала, як вони можуть так просто стояти, вони відповіли, що наказу не було. Коли почалась війна, я часто думала, що, мабуть, ці двоє приєднались до “ДНР”. Можливо, вже й загинули через амбіції Путіна», – каже журналістка Вікторія Іщенко. 

«Наша боротьба за Україну в тих умовах була абсолютно необхідною»

Любов Раковиця каже: станом на весну вона вже розуміла, що змінити щось майже неможливо. 

«Для мене було важливо показати, що ми є. Що Донецьк не з Росією, що Донецьк за Україну. Це було найважливіше. Але вже була пожежа у Криму і було ясно, що нічого доброго не буде. Не було ілюзій. Я не думаю, що якби вийшли десятки тисяч, щось би сильно змінилось. Це залежало від Росії. А у нас була слабка армія. Українці взагалі можуть творити історію, але тоді це все залежало вже не від нас», – розповідає Любов Раковиця.

Але через 10 років після окупації своїх рідних міст більшість учасників проукраїнських мітингів в Донецьку кажуть: вони все ж таки вірили, що ці акції можуть щось змінити. 

«Перед нами був приклад Євромайдану, який закінчився буквально за тиждень до початку протистояння із проросійськими активістами. Ми тоді витримали три місяці важкої щоденної боротьби і перемогли. Тому ми вважали нашу боротьбу за Україну в тих умовах абсолютно необхідною», – ділиться думками Артур Шевцов.

Він виїхав з міста 2 травня 2014 року після того, як в центрі Донецька був захоплений в полон один із лідерів самооборони Микола Якубович. 

«В полоні вже перебували мої однопартійці з Костянтинівки – Артем Попік та Ярослав Маланчук. А ще за два тижні до того був викрадений та убитий депутат Горлівської міської ради Володимир Рибак, якого я теж знав особисто. Я зрозумів що нас – українських активістів – будуть відловлювати і вбивати, тому прийняв рішення виїжджати з міста», – каже Артур Шевцов.

Ніхто з опитаних навесні 2014 року навіть не уявляв, що на Донецьк чекає окупація, а на Україну – війна. Але учасники тих мітингів кажуть: виходили на вулиці не дарма. 

«Євромайдан у Києві змінив, як мінімум верхівку влади, почав злам тієї системи, змінив вектор руху від РФ до ЄС. Євромайдани у містах в регіонах теж були про це. Але коли Євромайдан у Донецьку припинив виходити через небезпеку, то на противагу “русской весне” з’явились мітинги за український Донецьк. Люди виходили з бажанням показати, що Донецьк – це Україна, і що вони можуть хотіти змін всередині своєї країни, але що вони точно не хочуть ставати частиною Росії. Про героїчний спротив українців Херсонщини ми багато бачили і чули в 2022 році. Але чомусь прийнято вважати, що спротиву мешканців Донеччини, Луганщини та Криму не було в 2014 році. Хоча він був. Не менш небезпечний і не менш героїчний», – каже Катерина Жемчужникова.

Загалом у березні-квітні 2014 року в Донецьку пройшло п’ять проукраїнських мітингів.

«Я не шкодую, я вірю, що колись повернусь до Донецька, на наш Майдан до пам’ятника Шевченку і ми там всі обіймемось. Колись це буде», – сподівається Любов Раковиця.

Вікторія Іщенко

Перше фото: Epa