9 Травня – символ перемоги для ворога? То для нас – це інша дата!

Сьогодні, 8 травня, Україна відзначає День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Раніше, за «совка» і ще кілька десятиліть по тому, це було 9 травня. Проте Європа, світ у реальний день підписання у передмісті Берліна Карлгорст остаточної капітуляції, яка набула чинності 8 травня о 23.01 за середньоєвропейським часом.

Цей день у цивілізованому світі присвячений пам'яті жертв Другої світової війни і примиренню колишніх ворогів. Незалежна Україна приєдналася саме до цієї дати. Натомість у Росії дійшли до того, що 9-го, відзначаючи закінчення війни, в якій полягло мінімум 40 млн людей, верещать «Можем повторить!» І намагаються повторити, криваво і підступно, поза межами моралі, атакуючи Україну.

Дві дати і два сенси Дня Перемоги

А взагалі перший акт підписання капітуляції нацистського Рейху відбувся ще 7 травня у Реймсі і його текст був на 100% повторений у Карлгорсті 8-го.  Ми не станемо тут досліджувати, навіщо Сталін наполіг на другій церемонії підписання.

Кілька років тому до дати вшанування жертв Другої світової війни українська влада додала «доважок» і вона звучала як «День перемоги та примирення», маючи на увазі примирення ветеранів УПА та Радянської армії.

Минулого року, вже після початку Великої війни з нацистською Росією, український парламент законом встановив, що 8 травня є єдиним Днем пам’яті та перемоги – єдину дату, коли Україна відзначає перемогу над нацизмом та вшановує памʼять загиблих у Другій світовій війні.

А для того, щоб закрити питання альтернативної дати, 9 травня було ще й оголошено Днем Європи.

Минулого ж року, обґрунтовуючи позицію влади, Інститут національної пам’яті в особі Антона Дробовича заявив, що це логічний і давно назрілий крок. І що майже вісім років Інститут послідовно відстоює позицію розз’єднання свят, і що уряд та Офіс президента поступово наближають українське суспільство до європейських практик вшанування внеску України у перемогу в Другій світовій війні.

Насправді «дискусія» навколо дати 9 травня має в Україні свою історію, якій навіть понад 10 років.

Примирятися треба уже не ветеранам, а нам

Вперше на президентському рівні спробу примирити ветеранів Другої Світової війни – з Радянської армії та УПА – зробив ще Віктор Ющенко. На Співочому полі у Києві він закликав до примирення ветеранів, обидва табори яких по-своєму боролися за Україну.

Не сказати, що всі ветерани, особливо радянські, були в захваті від такої пропозиції, але справа зрушилася з місця. Принаймні тема була виведена у загальноукраїнський простір, саме тоді з’явилися дві дати та два ключові сенси святкувань.

А філософ та історик Ярослав Грицак автору цих рядків сказав тоді, що миритися головне нам, дітям та внукам, уже і правнукам ветеранів обох таборів – Радянської армії та УПА.

Причому зауважимо. Всі роки Незалежності у столиці ветеранів Другої світової гідно вшановували на Співочому полі, біля музею Другої світової. Була налагоджена система, коли місцеві адміністрації привозили їх або на Співоче поле, де відбувалися урочистості, або везли спочатку на Хрещатик, де до початку Великої війни щорічно на 9 травня відбувалася хода, і потім – везли старих звідти на Співоче поле.

Автору тексту, яка багато разів писала про святкування 9 Травня і робила репортажі, самій доводилося бачити, як очільники райадміністрацій пересаджувалися зі своїх авто в автобуси та їхали разом з ветеранами на Співоче поле. Україна завжди дбала про ветеранів і про гідне святкування Дня Перемоги 9 травня.

Щоправда атмосферу намагалися поляризувати проросійські політичні сили, які влаштовували альтернативну ходу «Безсмертного полку», така собі придумана в Росії спільна акція комуністів та ностальгуючих за Радянським Союзом із портретами загиблих рідних.

Справжніх ветеранів на таких святкуваннях майже не було (їх завжди централізовано підвозили на Співоче поле), але був Опоблок, «царебожники» (представники Моспатріархату, які хочуть визнати царя Миколу ІІ богом) і інші маргінали. Одним словом, це було консолідацією вати.

Потім був 2014 рік. І власне після анексії Криму та початку остаточної війни за незалежність 9 Травня стало асоціюватися із Московською версією святкувань.

7 років тому реальних ветеранів залишалося 42 тисячі…

В принципі, те, про що казав Ярослав Грицак, збулося: нащадки ветеранів обох воєн не лише примирилися, об’єдналися в ЗСУ. А зараз і ті, і другі чекають німецьку зброю, яка має допомогти їм бити російського ворога, про нацистські погляди та практику якого уже відкрито говорять і в ЗМІ, і на конференціях – політологічних, наукових, богословських...

Але як сприймають ці дві дати самі ветерани? І скільки їх таких учасників бойових дій Другої світової взагалі залишилося серед нас. Адже це не важко підрахувати: наймолодшому 18-річному юнакові, народженому у 1927 році і мобілізованому 1945 році, наразі має бути 97 років. Навіть у розвинених країнах Заходу до такого віку доживають не багато людей…

Інститут майбутнього намагався порахувати ветеранів у 2017 році і фахівці були шоковані плутаниною в державній статистиці, але навіть взявши нижній віковий критерій 90 років, разом з тими, хто до фронту не доїхав, служив у тилу, з «синами полку», вони нарахували близько 42 тисяч ветеранів. Минуло ще сім років…

Ми розпитали членів ветеранських організацій, скільки на їхній погляд є нині в Україні реальних ветеранів Другої світової.

Григорій Кабанченко, в.о. голови об’єднаної  профспілкової організації МВС України:

- Ми об’єднуємо пожежників, ветеранів, пенсіонерів, учасників бойових дій, у тому числі Другої світової війни. Останніх залишилося одиниці, переважно це 1927-1928 роки народження. І вони приймають вітання і 8, і 9 травня, у них у пам'яті вже стерлися деталі...  Думаю, що в Україні їх теж одиниці, а статистика виходить на чотиризначні цифри тільки тому, що є «прирівняні» до ветеранів.

Олександр Маматов, голова Всеукраїнської організації інвалідів війни, Збройних сил та учасників бойових дій:

- У нашій структурі на обліку стоїть сімнадцять ветеранів Другої світової війни. Найстаршим з них – 102-103 роки. Переважно вони вже лежачі або дуже і дуже хворі люди. Я знаю, що онук один з них воює нині в ЗСУ і дід дуже за нього переживає. Інша, жінка-ветеран, від 24.02.2022 ненавидить Росію і каже, якби була б молодша, сама б воювала. Ці люди, якщо вони при пам’яті, живуть сьогоднішнім днем, бояться за свою родину. Втім, думаю, що ті з них, хто залишився в окупації, сприймають тамтешню пропаганду.  Звісно, коли вони були молодші, то 9 травня їм було ближче, але за великим рахунком протесту чи категоричного неприйняття 8 травня у них не було і немає. У такому віці люди радіють усім вітанням. Порахувати загальну кількість таких людей у межах країни дуже важко. 

- Я переконаний, бачив дослідження, що в українців немає розділення з приводу дати, коли святкувати перемогу, – сказав у коментарі Укрінформу директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха, – я бачив дослідження після 2014 року, що оскільки 9 Травня стало чітко асоціюватися із російським «побєдобєсієм», це перестало бути конфліктогеном в Україні. А зараз, я переконаний, що суспільство вже саме не хоче святкувати в один день із Росією. Люди старшого покоління, можливо, схильні бачити у 9 травня своє свято. Але це питання: 8 чи 9 травня перестало фігурувати навіть у показниках наших регіональних відмінностей. Якщо 9 Травня –  символ перемоги для ворога, то для нас має бути інша дата.

Ярослава Міщенко, Київ

P.S. В одному з останніх інтерв’ю із нині покійним Ігорем Рафаїловичем Юхновським (1925-2024), який був першим директором Інституту національної пам’яті, я запитала, як йому, ветерану Другої світової, «зайшла» нова дата – 8 травня. Він посміхнувся і сказав: «Насправді, ті хто воював, знали, що капітуляція нацистської Німеччини була підписана 8 травня і тоді ж пізно увечері набула чинності, і 1945-го ми цього дня вже святкували Перемогу».