Коли ми згадуємо Всесвітню організацію охорони здоров’я, то відразу виникають асоціації з подоланням туберкульозу, СНІДу, малярії та подібних захворювань. Одночасно у структурі ВООЗ є відділ «Мистецтво та здоров’я», який досліджує вплив мистецьких практик на швидкість одужання та підтримку ментального самопочуття кожної людини.

В Україну завітав Крістофер Бейлі, керівник цього відділу, актор і драматург, засновник ініціативи Healing Arts Initiative, яка вивчає вплив мистецтва на здоровʼя та обʼєднує науковців зі всього світу. У Києві пан Крістофер зустрівся, зокрема, з найвідомішим українським режисером Іваном Уривським перед допрем’єрним показом опери «На русалчин Великдень» з музикою Миколи Леонтовича, а у Львові представив свій моноперформанс «Чужинці в часі».

Укрінформ ексклюзивно розпитав пана Крістофера про важливість арттерапії у пошуку нових методів реагування на травми війни.

- Пане Крістофере, чи ви вперше відвідуєте Київ?

- Я в Києві 15 років тому працював з програмою Всесвітньої організації охорони здоров’я стосовно подолання кризової ситуації із захворюваннями на СНІД. Ми тоді працювали над запровадженням електронних систем обліку в клініках, які займалися лікуванням і допомогою людям із синдромом набутого імунодефіциту.

- Коли у ВООЗ з’явився  напрямок «Здоров’я і мистецтво»? Для загалу більш звично, що серед головних завдань Всесвітньої організації охорони здоров’я є боротьба з тілесними захворюваннями, зокрема, туберкульозом, гепатитами тощо.

- У статуті ВООЗ є визначення терміна «здоров’я» – це не як відсутність фізичних захворювань, а ментальне, фізичне і психологічне здоров’я людини. Можливо,  Всесвітня організація охорони здоров’я більше відома своїми програмами підтримки і лікування фізичних хвороб, але від початку діяльності спектр був значно ширший. Мистецтво було в програмах ВООЗ з 1947 року, але спочатку більше використовувалося для промоції здорового способу життя. Наприклад, у країнах Африки, через радіопрограми, які були популярними для місцевої спільноти.

Нинішня програма «Мистецтво та здоров’я» ВООЗ досліджує вплив процесу створення творів мистецтва та власне мистецтва загалом на фізичне і ментальне здоров’я людини.

- Пане Крістофере, ви відвідуєте Київ і Львів у період, коли для українців дуже важливі нові методи реагування на травми війни. Чи мали у своїй практиці роботу в інших країнах, де відбувалися бойові дії?

- Я працював у країнах, де тривали збройні конфлікти, але уже в період відновлення. Наприклад, в Ірландії. (Там конфлікт на етнічно-політичному ґрунті тривав з кінця 1960-х до кінця 1990-х років. Протягом тридцяти років загинуло понад 3500 осіб. – Авт.). Досліджували трансгенераційні травми, які передаються від першого покоління тих, хто пережив травмування, до другого і наступних поколінь нащадків через складні механізми посттравматичного стресового розладу. І допомагали людям такі травми долати.

Ірландці були дуже інноваційними у своїй роботі і тестували дуже багато методів. Один із них – це призначення, на зразок призначення ліків, соціальної активності.

Також ми працювали в Північному Іраку з жінками, які були в полоні і пережили, серед іншого, сексуальне насилля. Допомагали повернути їм через мистецькі практики відчуття впевненості у своєму майбутньому.

На жовтень запланована поїздка у Нігерію, щоб працювати з жінками, які постраждали у результаті тривалого міжрелігійного конфлікту, і допомогти їм подолати наслідки травматичних подій. Своєю діяльністю ми також намагаємося запобігти майбутнім конфліктам.

ВООЗ зацікавили українські арттерапевтичні практики, щоб використовувати їх за кордоном. На жаль, травматичний досвід під час конфліктів – це міжнародна проблема.

- Що ви знаєте про Україну з 24 лютого 2022 року чи з 2014-го?

- Я багато читав про те, що відбувається в Україні – тому і перебуваю тут. Знайомився з одним із досліджень про те, як культура працює в Україні. У вашій країні це не пропаганда і не те, що йде згори до низу, а система горизонтальних суспільно-мистецьких зв’язків. Тобто, це не держава населенню нав’язує, що, наприклад, треба бути позитивними чи щось подібне. Процеси в культурі і мистецькі практики для подолання травм війни відображають локальні, місцеві низові настрої суспільства.

Мистецтво відображає поточний стан людей на сьогодні –  і це те, чим мистецтво в Україні відрізняється від багатьох інших контекстів. Також мистецтво в Україні – це про самоідентифікацію, про те, щоб ще віднайти розуміння, хто українці є насправді.

Є компанії, які залучають українських митців, які були евакуйовані за кордон через напад Росії, для того, щоб вони розповідали про свої емоції, відчуття і для того, щоб була більшою  обізнаність європейської спільноти про війну в Україні.

Мені цікаво сьогодні в Україні дізнатися про нових митців, які тут працюють. Наприклад,  про постановку «Конотопська відьма» режисера Івана Уривського, поставленою за написаним у ХІХ  столітті твором. Дізнатися більше про постановника, акторів і загалом історію, а також про те, чому вишиковуються великі черги за квитками на цю виставу.

- Якими мистецькими практиками можна долати травми війни? Чи є поради і рекомендації щодо подолання травм війни мистецькими практиками універсальними для всіх країн?

- Принципи подолання травм війни є універсальними, але практики і дія власне мистецтва –  індивідуальні. Все залежить від контексту і вподобань людини.

Коли ми працювали в Нігерії в інституті з пацієнтами з болючим генетичним  захворюванням судин, то виявили, що музика допомагає впоратись з больовим ефектом цієї хвороби. Дослідження, показало, що музика під час фізичної реабілітації може скоротити час відновлення в лікарні на 50%. Подібний ефект чинять й інші види мистецтв.

Кожен може обирати собі будь-яку артпрактику – і це сприяє покращенню стану людини. Існують конкретні приклади сенсорних/емоційних/біохімічних реакцій, але справжня сила мистецтва полягає в його здатності допомогти нам задовольнити основну потребу людини – пошук сенсу.

- За мінімальними підрахунками, 20% населення України зазнали травм війни, зазначають організатори заходів у Київській школі економіки, до яких ви долучились. Хоча реальні цифри можуть бути значно вищими. Чи варто ототожнювати поняття «стрес» і «травма війни»?

- Стрес – це те, що підвищує рівень кортизолу. Але людський організм не здатний обслуговувати його високий рівень. Тому підвищення рівня цього гормону може спричиняти такі фізичні хвороби, як рак.

Стрес – це частина травми війни, але це не повна її «картинка». Людина може відчувати стрес протягом довгого періоду, утім він може не перейти у стадію травми. Тим часом травма – це наслідок якоїсь екстремальної події, яка сталася: втрата любимої людини, невдале хірургічне втручання, наслідок воєнних дій, сексуального насилля чи природної катастрофи.

Один із симптомів стресу чи травми є те, що людина себе відокремлює від усіх. Вона відмовляється від допомоги, дисоціюється від суспільства – і це може призвести до того, що людині неможливо допомогти. Таким людям необхідно надавати професійну ментальну допомогу. Першим її етапом можуть бути арттерапевтичні практики, створення власноруч художніх робіт. Підтримкою можуть стати співи, споглядання живопису, танці, ще щось, що допомагає відчути свій зв’язок з тілом.

- Чи напрацьовані вже ВООЗ конкретні рекомендації стосовно арттерапії?

- Так. І перше правило арттерапії: відчуйте настрій людини і починайте спілкуватися з цієї тональності. Тобто, якщо людина сумна, не грайте їй веселу музику, бо це може мати певний негативний ефект. Якщо хтось стурбований, а ти вмикаєш йому заспокійливу музику, то це може додатково травмувати людину з тієї причини, що цією дією їй демонструють «я не чую тебе».

Один з наслідків дисоціації (відсторонення від людей) є відчуття недостатньої своєї автономності. Є чарівна цитата Карла Юнга: «Самотність – це не відсутність людей. Самотність – це неможливість виразити, що найбільше для тебе важливо».

Мистецтво допомагає прожити те, що відчуває спільнота, і стати кожному ближчим до неї. Так проявляється терапевтичний ефект. Натомість пропаганда розповідає, як ти маєш почуватися. У цьому різниця між дієвими артпрактиками і пропагандою.

- Чи можемо, аналогічно до звичних рецептів, казати: для покращення фізичного стану на тиждень «прописані», наприклад, два концерти і одна театральна вистава?

- Якщо така порада спрацює для конкретної людини, то можна «прописати». Але, можливо, ви ненавидите концерти – і вам краще піти на футбол. Тобто немає універсального рішення для всіх. Коли ми працювали з  програмою соціального призначення в Ірландії, то між доктором і пацієнтом завжди був посередник, який допомагав знайти яка саме практика буде найдієвішою для цієї людини. Кожному надається  індивідуальна рекомендація, яка враховує вподобання.

- Нещодавно Національна філармонія України проводила опитування своїх відвідувачів і більш як 40% сказали, що для них відвідини концерту не є розвагою, а є способом нормалізувати свій ментальний стан у час війни. Яким чином мають діяти чи вдаватися до арттерапії ті люди, в яких немає поблизу закладів культури?

- Можна просто вдома слухати музику або самостійно грати на музичних інструментах. У мене є фортепіано, періодично я граю для родини. Але є різниця в тому, чи ти робиш щось  для себе чи це відбувається в групі. Бо коли ти відвідуєш виставу чи слухаєш концерт разом з іншими, то створюється певна колективна емпатія, поряд є чимало людей, з якими ви розділяєте свої відчуття. Є дослідження, що в такі моменти навіть серцебиття синхронізується і підвищується рівень ще одного важливого гормону окситоцину, і створюється певне відчуття приналежності до якоїсь спільноти.

Стосовно понад 40% відвідувачів філармонії, які відповіли відкрито, що для них це, в першу чергу, – про ментальне здоров’я. Напевно насправді це майже 100%. Бо, якщо запитати у людей після відвідування концерту, чи змінився якось їх стан на краще, то більшість скаже «так». І це вже мова про терапевтичний ефект мистецтва.

Визначення ментального здоров’я у ВООЗ схоже до визначення здоров’я як такого. Це не відсутність ментальних захворювань, а можливість людини впоратися зі щоденними проблемами і стресом. Це можливість будувати спільноту і бути до неї дотичними.

Ще одна з цитат про те, що для людини важливо шукати сенс життя і мати можливість впоратися. Створюючи мистецькі твори, людина може знаходити сенси.

- Пане Крістофер, ви є засновником Healing Arts Initiative, яка займається дослідженнями впливу мистецтва на здоровʼя та обʼєднує науковців зі всього світу. Які за цей час були найнеочікуваніші висновки?

- Невдовзі після того, як я став очільником цієї програми, у мене діагностували глаукому і я міг стати сліпим. Утім, коли я втратив свій зір, то почав краще сприймати музику. І це така закономірність: коли ти втрачаєш одне відчуття, то розвивається інше.

Я можу вивчати візуальне мистецтво, читати про нього, проводити різні дослідження. Але  розумію, що воно для мене не є вже таким, від якого можу отримати задоволення – як раніше. Й ось одного разу, коли намагався потрапити на концерт, у натовпі трошки не зорієнтувався й опинився на площі біля галереї. Зайшов туди й опинився серед картин. Зміг роздивитися, що на картинах є тіні, кораблі. Збагнув, що знаходжуся в залі англійського митця Вільяма Тернера. І я відчув, як солона вода стікала по моєму обличчю. Подумав, що це якийсь ефект від картини, від галереї. Але ні, я зрозумів, що це сльоза стікає по моєму обличчю.

Художник Вільям Тернер бачив світ, так само як я його бачу зараз – через свою глаукому. І це був перший момент, коли я зрозумів, що те, як я тепер бачу світ, теж може бути прекрасним.

- Розкажіть про моноперформанс «Чужинці в часі» (Strangers in Time), який ви представляли у Львові в Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької.

- Вистава музикою і словами розповідає про трансгенераційну травму і про те, як мистецтво може допомогти її побороти. Мистецтво не може зробити так, щоб травматичний досвід зник. Але мистецтво може допомогти знайти і зрозуміти сенс в цій події і трансформувати тебе у нову людину.

Це як відома японська миска, яку спеціально розбивають і потім за допомогою золота склеюють. І предмет стає елементом вишуканого дизайну.

-  Ще скажіть трохи про свою попередню акторську кар’єру?

- Дехто з моїх знайомих каже, що я ніколи не зупинявся. Коли був молодим професійним актором і виступав в Нью-Йорку, то мріяв виступати на великих сценах національних театрів, в Кеннеді-центрі та інших великих мистецьких закладах. Але через низку причин цього не сталося. Утім після того, як я відмовився від акторської мрії і став професіоналом у сфері соціального здоров’я, створив програму Healing Arts Initiative – через 20 років після того, як я прийшов у ВООЗ, мене стали запрошувати виступати в цих закладах. Тож нічого не втрачено. Ніцше має концепцію, суть якої аmor fati – все, що стається, є благом. Це секрет людського щастя.

Концепція дуже проста. Якщо не дивишся на своє життя з позиції «Боже, я бідний, зі мною все найгірше сталося», а впевнений, що всі події були свідомим вибором і привели в цей момент, в якому ти щасливий, – то це і є людське щастя.

Друг мені якось сказав: «Ти, можливо, втратив свій зір, але ти отримав свій голос».

Валентина Самченко, Київ

Фото Руслана Канюки