Від Гітлера до Путіна: роль національної пам’яті як альтернативний шлях у відновленні справедливості
Соціологічні опитування засвідчують, що для українців, окрім питання покарання винних та встановлення правди про події війни, важливе питання збереження пам’яті. Цікаво, що встановлення істини для громадян виявилося важливішим за отримання компенсацій за завдані збитки.
Про те, як зберегти пам’ять і як вона може вплинути на досягнення справедливості, розказав під час саміту Експертної мережі Кримської платформи голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. ZMINA наводить його виступ.
- У питанні притягнення до відповідальності винних за скоєні міжнародні злочини є драматизм. Якщо ми подивимося на перелік топових негідників і диктаторів – Адольф Гітлер, Беніто Муссоліні, Йосип Сталін, Ніколае Чаушеску, Пол Поті, то драматизм полягає у тому, що ніхто з цього жахливого товариства не отримав повноцінного правосуддя. Більшість з них уникнула здійснення щодо них необхідних заходів кримінальної юстиції.
Лише поодиноких диктаторів торкнулася хоч якась процедура, але вони не понесли покарання. Щодо Пол Пота був дистанційний судовий процес, Чаушеску начебто судив трибунал, а потім його та дружину стратили через розстріл. Гітлер сам покінчив життя самогубством, Муссоліні з коханкою повісили на площі у Мілані.
Всі ці кейси топових диктаторів залишилися невідпрацьованими за треком кримінальної юстиції. Де-юре вони пішли в небуття невинними громадянами, й виходить так, що справедливість не завжди досягається методом кримінальної юстиції через різні обставини.
Я фанатично відданий судовому процесу. Для мене “Апологія Сократа” і суд над Сократом – це взагалі одна з кульмінацій встановлення європейської правосвідомості, де суд – місце, де все зважується та з розважувальним підходом вирішуються питання. Це основа справедливості, але виходить, що ця основа не завжди є можливою.
Чи може пам’ять виконати частину завдань із досягнення справедливості?
Топові експерти кажуть, що в контексті кримінальної юстиції, можливо, навіть в адміністративному сенсі, не буде торжествувати справедливість на 100% через різні обставини: хтось із негідників помре раніше, хтось втече, щодо когось буде дуже важко процесуально зібрати всі докази, хтось буде переховуватися по 25 років і до такої людини можна буде застосувати кримінальний процес лише in absentia з усіма недоліками цього підходу.
Ті, хто розбирається у питанні правосуддя, коли дізнаються про 133 934 відкритих кримінальних провадження щодо злочинів агресії та воєнних злочинів, скоєних в Україні, починають нервово здригатися. І це тільки початок цієї справи, бо ми не маємо ефективного контролю над іншими тимчасово окупованими територіями, а це означає, що ми не знаємо, скільки там насправді ще відбулося та відбувається правопорушень та злочинів.
Тому пам’ять, хочемо ми цього чи ні, все одно буде виконувати частину функцій з досягнення та забезпечення справедливості.
Ми знаємо, що ті особи, яких я згадав, є негідниками не з вироків суддів, а завдяки пам’яті: завдяки роботі, зокрема журналістів, істориків, хронікерів, фотографів та інших фахівців, які займалися документуванням. Саме тому дуже важливо документувати.
Усі способи фіксації цих подій, зокрема юридичний, документування правозахисників, журналістське документування, документування істориків – матимуть значення, бо вони стануть елементами забезпечення справедливості в широкому сенсі, справедливості через пам’ять.
Є щонайменше декілька доказів того, що документування працює. До прикладу, Національне агентство запобігання корупції створило перелік міжнародних спонсорів тероризму. Його робило потужним те, що цей перелік розміщувався на домені gov.ua.
НАЗК справедливо порушувало питання про репутацію та відповідальність тих бізнесів, які співпрацювали з країною-агресором. Здавалось би, цей список не має жодного впливу. Але чомусь багато компаній, зокрема з юрисдикцій країн ЄС, зверталися до вищого керівництва країни, до НАЗК із запитами прибрати їх із цього списку. Чому? Бо репутація, бо пам’ять. Репутаційний компонент відіграє велике значення.
Другий приклад – це віртуальний Архів усної історії Інституту національної пам’яті. В межах цього архіву ми записували свідчення абсолютно різних людей, починаючи з 2014 року. До архіву ввійшли свідчення щодо Революції гідності, тимчасової окупації Криму, свідчення цивільних мешканців окупованих територій Донеччини та Луганщини, учасників АТО.
Нам вдалося зібрати дуже багато свідчень про цю війну. Здавалося, що це виключно м’який інструмент впливу. Але виявилось, що після початку повномасштабного вторгнення частина людей, свідчення яких ми записали, отримали погрози та зазнали переслідувань через ті дані, які вони нам розповіли. Зрештою ми змушені були закрити цей архів усної історії й наразі працюємо над тим, щоб відновити доступ до окремих сегментів.
Чому так сталося? Бо виявилося, що окупанти, їх поплічники та посіпаки вкрай погано реагують на сам факт того, що хтось розповідає про них історію.
Арістотель, міркуючи над визначенням справедливості, висловив думку, що справедливість передбачає, що кожен має те, що йому належить, і так, як це передбачає закон. Оці два компоненти, за Арістотелем, є справедливістю.
Далеко не завжди, навіть коли руки правосуддя дотягуються, людина отримує реалізацію цієї справедливості, і тут відіграє роль другий компонент – “те, що належить”. Щонайменше називати вбивцю вбивцею, злочинця злочинцем, крадія крадієм, якогось ката, який оселився в районній лікарні чи в “Ізоляції” та мучив людей, називати катом. Це “те, що належить” в цьому глобальному розумінні справедливості.
Таким чином пам’ять здатна забезпечити великий компонент досягнення справедливості, який можуть не забезпечити інші заходи. Справедливість точно буде забезпечена через реалізацію різних компонентів: через кримінальну юстицію, господарсько-адміністративні заходи, інформаційно-репутаційний компонент та історію…
Звичайно, пам’ять не може замінити справедливість, суд, але все це точно повинно працювати в синергії. Я тішуся, що ми в наших експертних дискусіях порушуємо це питання.
Ось такі інструменти, як, до прикладу, Віртуальний музей російської агресії, до якого причетні й Прокуратура Автономної Республіки Крим, і Представництво Президента України в АРК, і багато громадських організацій – це один з елементів забезпечення справедливості. Такі проєкти важливі, тому що частина людей буде говорити: “Гаразд, ви не можете зараз посадити підозрюваного, … не можете забезпечити недопуск колаборантів до певних справ, так забезпечте хоча б право на правду!”
Потрібно розповідати з ось такого майданчика, щоб усі бачили та чули. Потрібно спільно працювати над цим. У нас нема іншого варіанту. Тільки це комплексне розуміння дійсно наблизить нас до справедливого майбутнього.
Держава в повоєнному плеканні дискурсу пам’яті та відновлення права на правду, на мою думку, повинна мати державних акторів. Це може бути у вигляді державної агенції чи установи з розбудови миру, чи Уповноваженого інституту національної пам’яті, чи третьої організації, яка мала б взяти на себе трек в інформаційно-репутаційному плані. Це має бути потужним голосом, підтримувати дослідження, забезпечити нормальні умови для викривачів злочинів, для свідків злочинів.
Важливо також забезпечити можливість створення якісного контенту про події в окупації. Має йтися не лише про злочинців, а й про рятівників та шляхетних людей, які проявили свої якості у ці часи.
Голос держави тут має бути дуже сильним, але не єдиним. Держава не може монополізувати цей процес. Якщо вона це зробить, і це будуть робити чиновники, це буде завжди погана історія. До цього процесу мають бути включені громадський сектор, академічні спільноти. Це має бути голос спільноти.
У цьому процесі також мають бути такі голоси, як голос донецького професора Ігоря Козловського, який говорив від імені донецької професури та громади, маючи досвід “Ізоляції” за спиною. Це голос, який має екстремально важливий вплив на спільноту. Відповідно, ми маємо знайти та посилити такі голоси з ТОТ. Але це мають бути чесні голоси, не якісь кон’юнктурники, які “шапку змінили”.
Тобто з такими голосами, голосом держави, голосом громадського сектору та академічної спільноти у нас з’явиться шанс, що ми не зробимо формальну, багаторічну кон’юнктурну історію, куди будуть вливатися державні гроші, і в якій службовці будуть розповідати: “Так, так, ми популяризуємо ці питання”.
Ми маємо знайти баланс на тих принципах, які вже працюють в Україні, – громадянська солідарність та якість. Так, будуть помилки також і в цьому процесі. Ймовірно, будуть випадки занадто великої глорифікації, яку розкритикує третій сектор та академічна спільнота. Ми вислухаємо усі сторони, зробимо роботу над помилками. Але фільми, книги, якісний контент, зокрема освітній, з добровільним заохоченням мають бути.
Тоді у нас з’являється шанс на чесну пам’ять. Без цього цей процес через п’ять років перетвориться на формальність та виживе себе, як це сталося у Сербії, до прикладу. У цій країні саму людину не включили у масову культуру та драматургію. Якщо не запустити цей процес з осмислення, який триватиме одне або два десятиліття, то не буде важливого ефекту.
Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті
реклама