Ефект провулка Привітного
“Є приказка: "Ти можеш забрати хлопця з Единбурга, але Единбург ти з хлопця не забереш". Те саме у мене. Мене не можна забрати, я – корінний львів’янин. Я буду завжди львів’янином. Львів’янином, який живе у Харкові", – сказав у 2018 році в Києві той, чиє ім'я Харків у воєнний 2024 рік проміняв на безликий “привітний” варіант назви провулку. “Привіт” виявився досить яскравим, суперечливим і точно далеким від українського Харкова.
Фронтмен культового рок-гурту “Мертвий півень” Місько Барбара у 2000-х змінив місце прописки. З важливого на той час як центр україномовності Львова на Харків. Його переїзд був неоднозначно сприйнятий оточенням. Всі ж розуміли, що у русифікованому Харкові не буде аншлагів на концертах, а за українську можна було добряче “отримати на горіхи”, такі випадки непоодиноко фіксувались. Скажімо, у 2014 році прихильники “руського міра” жорстоко побили відомого письменника та активіста Сергія Жадана. Та й з комфортної бульбашки переїжджати до міста з демонстративною проросійською владою було як мінімум нелогічно.
Барбара ж продовжив свою лінію, він рухав у Харкові культуру до українського берега. Саме у цьому місті, яке донедавна ще гордо назвали “першою столицею України” (забуваючи про те, що йдеться про окуповану більшовиками Україну і першість Харкова тут сумнівної якості) Місько разом із театром “Арабески” творив модерні вистави, а також музику. І це не його біда, що українське (особливо музика) в Україні лишались до 20-х років ХХІ століття витиснуте на маргінес російськомовною і російською культурою.
За харківського періоду гурт “Мертвий півень”, а потім вже й Барбара з друзями розпочали надзвичайно цікавий проєкт “Радіо Афродита”: такими були позивні радіостанції УПА. І музиканти вирішили спроєктувати, а яким би було звучання повстанської радіостанції, якби не зупинялось її мовлення, які б пісні звучали на її хвилях у 2011-му.
У першому і наступних альбомах звучали рімейки як радянської україномовної музичної класики, так і переспіви повстанських і навіть пісень “на злобу дня” (кавер на індустріальну пісню “Шахтарочка”). І це був справді партизанський проєкт - проєкт саме харківського стилю.
Барбара пояснював: “Харків неймовірний. Особливо після початку війни він вибухнув купою ініціатив. І зараз намацується оця тяглість української традиції у Харкові. Як приклад, Сергій Жадан започаткував проєкт “п'ятий Харків”, а це ідея Шевельова (за його концепцією було 4 етапи розвитку Харкова) і ми маємо зараз п’ятий: модерний, сучасний, неросійський”. У жовтні 2021 року Місько Барбара раптово помер і покоїться у Харкові, місті, яке відмовляється його пам‘ятати у топоніміці…
Здається, немає потреби пояснювати, наскільки зараз важливим є етап зміни топонімічних назв. Це маркування “свого” простору міст і сіл – інакше його можуть перефарбувати вороги.
Та що там початок похмурих 2000-х. Ось приклад сучасного Харкова – лише у 2022 році, саме напередодні повномасштабного вторгнення і наступу на Харків російських військ, було відновлено меморіальну таблицю згадуваного вже Юрія Шевельова. Ту саму, яку встановлено у 2013-му, потім за рішенням міськради і розпорядженням Кернеса мали демонтувати, але не встигли – молодики просто розбили таблицю в день ухвалення рішення, рішення, яке суд згодом постановив відмінити.
Але таблицю так і не змогли відновити (чи не захотіли) впродовж десяти років(!) Нагадаємо, що Юрій Шерех є символом спротиву радянській русифікації, переходу з російської до української світоглядної концепції, за ґрунтовність мовознавчих праць та дисидентську діяльність і досі для багатьох лишається символом українського Харкова. На щастя, вулиця його імені вже є на мапах нескореного міста. З травня 2016 року колишня дорога “червоного льотчика” має честь носити ім’я Юрія Шевельова. Війна за український Харків триває. І на вулицях, проспектах і провулках теж.
Йшов воєнний 2024 рік. Комісія з перейменування міста в рамках деколонізації за ініціативи заступника мера Харкова Олександра Новака вирішує, що нейтральна назва “привітний” провулку більше личить, аніж ім’я Міська Барбари, музиканта. 26 липня очільник ОВА Олег Синєгубов підписав розпорядження про нові назви для трьох станцій метро та 48 топонімів у Харкові.
Не все так погано. Але…
Ці перейменування стали останніми у межах виконання містом закону про деколонізацію. Серед й справді достойних варіантів, як-от вулиці імені харківських митців Йогансена чи Семенка, харків’янина, історика і військовослужбовця, якого вбили під час оборони, Валерія Романовського на мапах та в громадському просторі міста будуть і малозначущі назви на зразок вулиці Нескорених (громадськість пропонувала Симона Петлюри), провулок Привітний чи Мигдалевий (як пояснюють законотворці “нейтрально-позитивна” назва). Збурення викликало також перейменування вулиці Гагаріна на Аерокосмічну замість пропонованої громадою історичної назви Зміївський шлях.
Детальніше про процес деколонізаці, спротиву перейменуванню та виклики, читайте у матеріалі Укрінформу за посиланням.
Ігнорування низової ініціативи громади та поява безликих назв обурила не лише містян. Чимало користувачів соцмереж почали долучатись до дискусії і вже направлено листа Синєгубову з проханням відмінити рішення щодо провулку Привітного. Одразу ж Український ПЕН закликав Харківську обласну військову адміністрацію скасувати це рішення.
Чому непривітні привітні назви?
Фахівці, які працюють у напрямку перейменувань і деколонізації вважають появу яблуневих, привітних, вишневих і сонячних “нейтральних” назв у топоніміці міст та сіл м’яким спротивом процесу перейменувань. І цей процес триває з початку першої хвилі, - декомунізаційної.
Володимир В’ятрович, доктор філософії, народний депутат, історик та один з ініціаторів першої хвилі декомунізаційних перейменувань загалом бачить поступ у процесі, однак його турбують “нейтральні” назви: “Мені здається, що загалом назви населених пунктів – цілком нормальні в більшості. Якщо йдеться про менші населені пункти, наприклад, села або й вулиці – надто велика частина назв населених пунктів повторювана. Різного роду Калинівки, Горобинівки, вулиці Абрикосові і Вишневі… Є назви, які не несуть на собі жодного ні історичного, ні іншого навантаження. В них немає сенсів. Тому, мені здається, що тут більше має бути політична відповідальність тих людей, які пропонують нові назви. А громади мають активніше впливати, адже будуть жити з цими новими назвами”.
Харківська топонімічна група у пакеті “За український Харків” ініціативу щодо увічнення імені Міська Барбари лишає відкритою і продовжує тиснути на адміністрацію міста щодо заміни “Привітного” провулку.
Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті також нагадує, що за деякими “нейтральними” назвами радянського періоду можуть ховатись цілком радянські символи і сенси. Так, як це сталось із селом Андріївка на Львівщині. ”Аналіз походження цієї назви показав, що село названо на честь якогось комсомольського діяча, який там брав участь у вбивстві упівців”. І хоча громада села нині переконує, що йдеться про Андрія Первозванного, але звичка до старої назви не переводить її у статус “нейтральної”. “Стратегія «перечекаємо якось воно буде» – найгірша, яка може працювати”, – каже Дробович.
Журналіст та нині військовослужбовець Вахтанг Кіпіані уважно відстежує процеси і теж бачить перекоси, які й досі мають місце. На прикладі бойової нині Сумщини Вахтанг коментує: “У Ромнах тепер буде вулиця полковника Коновальця, у Сумах - отамана Петлюри, у Недригайлові - Івана Литвиненка, який воював з росіянами від часів УНР до УПА. У Шостці тепер краще знатимуть Багряного, Ольжича, Олену Пчілку, Махна, Липинського, генерала Грекова тощо. У Глухові відтепер є вулиці імені Левка Лук'яненка, Олени Теліги, Павла Скоропадського, Василя Стуса, Червоної Рути. Ну, а села? А села, за малими винятками, традиційно змарнували час і назвали свої вулиці "покрасівше" - так, щоб не створювати окупантам і внутрішній п'ятій колоні жодних проблем. Скрін як доказ”.
Поява таких “вишуканих” вуличних назв відсилає до однієї пісні радянських часів, яка романтизувала для кількох поколінь, напевно, слухачів совкову дійсність замість офіційних центральних вулиць. Йдеться про радянського музиканта і виконавця, а нині відвертого путініста та українофоба Юрія Антонова. В тексті пісні згадуються “милі серцю”, тихі вулички: каштанова, абрикосова, грушева, вишнева, прохолодна, лугова.
Вони у тексті не лише прекрасні, а й стають пасивним символом втечі від радянського офіціозу. Втечі, але в межах зони. І якщо за радянського часу “каштанові” вказували на кволе несприйняття системи та її топоніміки, то нині “привітні” демонструють такий самий опір українському світу у назвах вулиць.
Маленькі, але дієві. Культурні референси як зброя масового ураження
Однак, нейтральні назви для когось стають нормою, бо звичка. Це процес інтенсивної і майже сторічної “м’якої окупації” російськими і радянськими наративами за допомогою так званих “культурних референсів”, – піснями, книжками, фільмами, розтягнутими на цитати. На позір нейтральними, але з радянським способом життя, – чи то романтизацією чи навіть тихою опозицією, але з прийняттям норм цієї таки дійсності.
Ці референси стійко входять у світогляд людини, непомітно. І вона транслює їх як цитати і стійкі фрази. Важливо, що навіть під кулями, користувачам таких засвоєних цитат незрозуміло, чому когось може дратувати провулок “привітний” як нейтральна назва. Чи чому цитата з радянського ідеологічного фільму “Місце зустрічі змінити не можна” зовсім не пасує для українських реалій. Чи приклад порівняння з Павкою Корчагіним молодого українського бійця, який навіть не знає, хто це (і слава богу).
Так само вишневі чи травневі вулиці для частини людей це:
- Спосіб втечі від дійсності;
- У частини є свідомим варіантом позбавити топонімічну мапу “дражливих” імен українського силового поля;
- А в когось стійка асоціація з радянським чи імперським світоглядом.
Маркування публічного простору псевдонейтральними назвами – це також про меншовартісність, пасивність і втечу від дійсності.
Різкіше пояснює це філософ Євген Глібовицький: “Латентний спротив перейменуванням виглядає дуже конформно: сформувався певний (неприпустимий ще 10 років тому) пантеон героїв, присутніх по майже всіх містах, щодо них практично немає суперечок.
Але там, де з'являються місцеві приклади, особливо з важливим смисловим навантаженням, скажімо, як у випадку з харків'янином львівського походження Міськом Барбарою – система гальмує і ставить палиці в колеса, демонструючи дискомфорт від вектора сучасної трансформації і спроможність до руху в зворотньому напрямку…
"Провулок Привітний" – це символічне роззброєння, наслідком якого стають реальні КАБи на голови живих людей. На цьому етапі війни це вже мало б бути зрозумілим”.
Сергій Жуков, депутат харківської міськради зізнається, що голосував за варіант назви провулку імені Барбари, але голосів активістів не вистачило: “Буде великою несправедливістю проміняти ім’я співака, актора, поета Міська Барбари на нейтральну Привітний. Такі люди, як він, є співтворцями української ідентичності. Ім’я Міська Барбари органічно впишеться у наявний топонімічний ансамбль Григорія Сковороди, Миколи Гнедича та Василя Капніста. Привітний там точно не пасує”.
Тетяна Терен, кураторка книжкових виставок, яка навчалась у Харкові пише: “Добре пригадую момент, коли сама думка про те, що Місько Барбара з "Мертвого півня", чий постер з журналу "Клас" висів у моїй дитячій кімнаті, живе в Харкові, стала для мене підтримкою в перші досить травматичні місяці життя і навчання в Харкові…Мій Харків немислимий без голосу Міська і його музики, тому я впевнена, що його ім'я обов'язково з'явиться у просторі міста, шкода тільки, що місцева влада не розуміє і не відчуває це місто.”
На сьогодні у Харкові зареєстровано кілька петицій із проханням скасувати нейтральні назви. Поки що вони лишаються без відповіді. Але проактивна позиція значної частини харківської громади свідчить, що нанесення на топонімічні мапи українських назв і досі може гальмуватись з свідомих чи несвідомих дій влади. До речі, обстріли міста в день ухвалення рішення про мигдалево-привітні назви демонструють непохитну позицію ворога. Який точно знає, якими назвами і чиїми іменами він прикриває свої бомби та криваву суть. Серед російських варіантів не буде привітних, а будуть “уліци пабєдітєлєй” чи “пушкінскіє”
І трохи про Одесу
І це вже стосується не нейтральних назв, а звичних, з російським шлейфом. “Імен, які належать світу”, – як зазначив мер Одеси Труханов у зверненні щодо перейменування кількох одеських вулиць у процесі деколонізації. Серед них була перейменована і вулиця Пушкіна, автора поеми “Полтава”(про “зрадника Мазепу”), оспівувача російського світу царів і вельмож, того самого придворного поета, якого мер українського міста під російськими атаками продовжує маркувати “великим”, – типова фраза колоніальної “вищої, великої” культури. Міський голова продовжує, попри обстріли, триматись звичних уявлень.
Однак, з одеських вулиць зникнуть імена, які звично асоціювались із створеним російською, а потім і радянською ідеологією образу “особливої” одеської ідентичності. Цей процес був тривалим і важким. За нього взялась військова адміністрація. Голова ОВА створив робочу групу, група розпочала роботу з перейменування, оголосивши громадське обговорення, однак більшість громад своїх пропозицій не надали.
26 липня 2024 року Олег Кіпер підписав розпорядження №694/A-2024 «Про перейменування об’єктів топонімії в Одеській області». 80 вулиць в Одесі отримали інші імена, не радянські і не російські. До цього “на мапі Одеси залишалися найпомітніші топоніми, з якими місцева влада прощатися не хотіла, – вулиця основного російського маркера Пушкінська, радянських гумористів, літераторів і пропагандистів Ільфа та Петрова, Паустовського, Жванецького, Олеші, кривавих військовиків Малиновського, Петрова, Черняховського та інших”, – пише у матеріалі адвокат Артем Карташов.
Перейменувати вулиці важко, але виліковно. А от уявлення про “світових одеситів” і ті ж цитати Жванецького чи Ільфа з Петровим ще, на жаль, будуть лишатись в головах і свідомості значної частини одеситів.
Як коментує Вахтанг Кіпіані: “Адєсса чинила опір Одесі… Російська окупація вулиць і вшанування колаборантів на кшталт всємі гарячо любімого Міхаіла Міхайловіча Жванєцкого добігла кінця. Він творив міф міста, а потім отримав орден від Путіна і холуйськи заглядав йому в очі, а потім навіть не заповів поховати себе, "президента всесвітнього клубу одеситів" у рідному місті. Тому самому, який зараз російські вбивці мордують кожен день і кожну ніч.
Перейменування навіть однієї вулиці – це стрес для всіх. Перейменування сотні – це дуже боляче. Це як операція. Завтра пацієнту стане краще. Бо Одеса буде українською. І це момент її одужання”.
Можливо колись, через багато років після нашої перемоги, коли перестануть боліти наші втрати і рани, будуть відбудовані наші міста та насаджені парки, а уроки воєнної пори будуть засвоєні, ми, українське суспільство, погодимось перетворити топоніміку наших міст, сіл і вулиць на нейтральні калиново-солов’їні. Або й підемо далі – за американським зразком у нас будуть “Перші вулиці” і “Другі провулки”. Можливо. Тоді, коли тиражі альбомів “Мертвого півня” перевалять за мільйон, а праці Шевельова цитуватимуть у підручниках і стануть культурними референсами. Тоді ми зречемось провулку Міська Барбари чи вулиці Юрія Шевельова.
А поки ми б’ємось. За землі, за території, за людей, за природу і…за нашу пам’ять, українські назви, які промовлятимуть нам нашу історію.
У провулків “Привітних” на сьогодні не мало би бути шансів.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото ілюстративне
