Що таке нагорода “Національна легенда України” та чому вона об'єднує націю
Укрінформ вирішив розповісти про те, що являє собою нагорода “Національна легенда України”, за які заслуги її вручають і хто її отримав цього року.
Указ про встановлення відзнаки Президента України “Національна легенда України” з'явився ще в липні 2021 року. Вручають її за особисті заслуги у становленні незалежної України, зміцненні її державності, захисті Вітчизни та служінні Українському народові, вагомий внесок у розвиток національної економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, спорту, охорони здоров'я, а також за активну благодійну та громадську діяльність.
Рішення про нагородження ухвалюється особисто Президентом. Процедура стандартна, як і для інших нагород. У ній беруть участь люди, яких нагороджують, їхні рідні та близькі. Нагородження відбувається в урочистій обстановці Білого залу Маріїнського палацу. Після церемонії нагородження проходить концерт, під час якого вшановують нагороджених.
Нагорода дається як дуже популярним людям, які досягли значного успіху в науці, спорті, мистецтві, так і простим українцям, які справді показали визначний приклад служіння народу та захисту Незалежності країни. “Це показує, що ми всі як один виступаємо за Незалежність нашої країни, за Перемогу в розв'язаній проти нас агресивній війні та за процвітання нашого народу”, – каже заступниця керівника Офісу Президента Олена Ковальська.
Хто був нагороджений у попередні роки
За час існування нагороди її отримали 35 осіб.
Лауреати 2021 року: футболіст і тренер Олег Блохін, керівник ансамблю танцю України імені Павла Вірського Мирослав Вантух, співачка Софія Ротару, художник Іван Марчук, поет-пісняр Юрій Рибчинський, композитор Мирослав Скорик (посмертно), балетмейстер Олена Потапова.
Лауреати 2022 року: провідник Укрзалізниці Анатолій Бабічев, льотчик Військово-Морських сил ЗСУ Ігор Бедзай (посмертно), викладачка Мелітопольського аграрного ліцею Ганна Бут, пожежник Ігор Івасіков, волонтерка Тата Кеплер, художник Марія Примаченко (посмертно), лікар-нейрохірург Андрій Свист, лікарка-педіатр Ольга Свист, соліст опери Анатолій Солов'яненко (посмертно), футболіст і тренер Андрій Шевченко.
Лауреати 2023 року: Герой України, військовий Дмитро Коцюбайло, позивний Да Вінчі (посмертно), волонтерка Ірина Гук, тренерка з художньої гімнастики Альбіна Дерюгіна (посмертно), інженер магістральних газопроводів Володимир Летенко, музикант і співак Тарас Петриненко, лікар-нейрохірург Андрій Сірко, військовий кореспондент Андрій Цаплієнко, волонтер Фумінорі Цучіко (Японія).
Хто був нагороджений у 2024 році
1.Ірина Юрченко, провідниця пасажирського вагона виробничого підрозділу вагонна дільниця станції Київ-Пасажирський філії “Пасажирська компанія” акціонерного товариства “Українська залізниця”
Народилася 28 вересня 1971 року.
Закінчила Київське вище професійне училище залізничного транспорту. На залізничному транспорті працює 33 роки.
Обличчя української “залізничної дипломатії”. 25 лютого 2022 року вона залишила рідний Малин, щоб заступити на маршрути і працювати тижнями без перерви на евакуаційних рейсах.
Ірина є мамою відомого захисника Азовсталі Дмитра Козацького (позивний Орест) – військового фотографа, екскерівника пресслужби “Азова”.
1 березня Ірина дізналася про те, що її син на “Азовсталі” серед захисників Маріуполя. Щодня перебувала з ним на зв'язку, всіляко підтримувала, мотивувала фотографувати та документувати події навколо. Завдяки її наполегливості світлини сина облетіли згодом увесь світ, зокрема й фото воїна в промені світла, яке стало символом боротьби азовців. Пізніше воно було визнане найкращим за версією The Guardian.
Увесь час, коли син перебував у Маріуполі та коли потрапив у полон, Ірина продовжувала працювати на залізничних евакуаційних рейсах. Вона долучилася до першої бригади і як обличчя програми “Поїзд до перемоги” вивозила пасажирів із Херсона, коли після деокупації залізничники відновили сполучення. Також була в бригаді, яка відкривала нові міжнародні сполучення, зокрема до польського Хелма, які стали “містком до Європи” для сотень тисяч українців.
Ірина Юрченко мріє відкривати поїзд “Київ – Маріуполь” як знак Перемоги.
Ірина стала однією з перших, хто долучився до програми “залізної дипломатії”. Вона вітала на борту перших світових політиків, митців, підприємців, які наважилися на подорож до України в першій половині 2022 року. Вона використовувала кожну можливість, щоб доносити інформацію про захисників “Азосталі”.
Ірина – приклад мами військового, яка, проходячи через найскладніші випробування, віддає всю енергію та завзятість своїй справі та своєму внеску в Перемогу. Вона – учасниця рухів “Жінки зі сталі” та “Асоціація сімей захисників Азовсталі”.
Син Ірини, Дмитро, після повернення з полону повернувся до служби в підрозділах ЗСУ.
2. Говард Грем Баффет, американський філантроп, бізнесмен, меценат
Народився 16 грудня 1954 року в м. Омаха, Небраска, США, в сім'ї інвестора-мільярдера Воррена Баффета.
Коли він був юнаком, його батько став дуже успішним інвестором. Діти про це й не підозрювали. Говард, сміючись, згадує історію, як його старша сестра розповідала в школі, що батько працює в охороні.
Говард змінив три коледжі, але жоден не закінчив. Працював пакувальником, екскаваторником, обробляв кукурудзяні поля. У 31 рік він вирішив, що хоче займатися фермерством. Баффетт-старший підтримав сина, купив йому ділянку на 162 га на північ від Омахи і здав синові в оренду.
За роки ферма Баффетта зросла вп'ятеро. Але це невеликий бізнес: дохід – близько $1 млн. З 1999 року, коли батько виділив кожному з дітей по $26 млн на заснування благодійних фондів, філантропія займає більшу частину життя Говарда. Діяльність фондів розширилася після того, як у 2006 році Воррен Баффетт спрямував 85% своїх статків на благодійність. The Howard G. Buffett Foundation одразу обрав місію – поліпшення рівня і якості життя найбільш збіднілих і маргіналізованих верств населення світу. У фокусі три сфери: продовольча безпека, пом'якшення конфліктів і громадська безпека.
Говард Баффетт є найбільшим приватним донором України. Його фонд The Howard G. Buffett Foundation надав допомогу українцям на понад $500 млн. Коли почалася війна в Україні, Баффетт зрозумів, що має бути тут. Уперше Баффетт приїхав в Україну у квітні 2022 року і після того побував понад 10 разів, зокрема в Бучі, Харкові, Сумах, Херсоні, Вугледарі, Слов'янську, Бахмуті та інших містах.
Проєкти, на які виділив гроші Баффетт: розслідувачі, їжа постраждалим, відбудова будівель поліції, будівництво житла та шкільних кухонь, закупівля насіння та техніки аграріям, програми навчання саперів та журналістів, протезування ветеранів. Він перейнявся реформою шкільного харчування та профінансував будівництво фабрики-кухні в Бучі, яка готуватиме 10 тисяч порцій їжі на день і забезпечуватиме понад 30 шкіл у Київській області.
3. Олександр Дубовик, видатний український живописець, графік і монументаліст
Народився 1 серпня 1931 року в Києві.
Син розстріляного і реабілітованого поета Михайла Дубовика, члена літоб'єднання “Плуг”.
Навчався в Київському художньому інституті.
У 1959-1962 роках викладав живопис у Київському училищі прикладного мистецтва. Працював художником-оформлювачем журналу “Образотворче мистецтво”.
У 1958 році стає членом Національної спілки художників України.
Олександр Дубовик – представник неофіційного мистецтва радянського часу, відомого як мистецтво шістдесятників. Автор вітражів у Феодосії, будівлі Торгово-промислової палати, мозаїки на фасаді Будинку юного техніка в Києві, заводу “Кристал”. Він також розписував капели у Франції.
Його твори демонструвалися на численних персональних виставках. Брав участь у 60 групових проєктах в Україні, Польщі, росії, Великій Британії, Франції, Фінляндії, Німеччині.
Роботи Олександра Дубовика зберігаються в Національному художньому музеї України, музеях Німеччини, Ірану, США. А також в багатьох приватних колекціях в Україні та за кордоном. Роботи майстра входили до колекції Градобанку, яка стала частиною фонду Національного художнього музею України.
Щороку, починаючи з 2019-го, Stedley Art Foundation видає факсиміле одного з альбомів художника.
4. Олег Коростельов, генеральний конструктор зі створення та модернізації зенітних ракетних систем і комплексів ППО, керівник Державного підприємства “Луч”, Герой України
Народився 9 листопада 1949 року в місті Кропивницький (тоді Кіровоград).
У 1967-1972 роках здобув освіту за спеціальністю “Електронні обчислювальні машини” в Київському інституті інженерів цивільної авіації, закінчив його з відзнакою.
Після закінчення почав працювати інженером у ПТО “Октава” м. Києва. Згодом став старшим інженером у ПТО “Октава” м. Києва. У 1978 році перейшов до Київського конструкторського бюро “Луч”.
З 1997 року брав участь у науково-дослідних і дослідно-конструкторських роботах зі створення виробів за темами “Комбат”, “Стугна”, “Грань”, “Копер”, “Нептун”. На їхній основі КБ “Луч” надалі розробило низку засобів високоточної зброї типу “Скіф”, “Бар'єр”, “Стугна-П”.
З грудня 2003 року обіймає посаду генерального конструктора - генерального директора Державного підприємства КБ “Луч”.
У 2015 році був призначений генеральним конструктором зі створення та модернізації зенітних ракетних систем і комплексів протиповітряної оборони.
У 2023 році обраний першим віцепрезидентом Асоціації підприємств авіапромисловості України “Укравіапром”.
Кандидат технічних наук, доктор технічних наук за спеціальністю “Озброєння і військова техніка”, член-кореспондент НАН України.
5. Іван Лукашевич (похивний Хантер), бригадний генерал, перший заступник начальника Департаменту військової контррозвідки СБУ, ідеолог створення безпілотних надводних апаратів
Народився 6 червня 1971 року.
Протягом 2014-2016 років очолював снайперський відділ 6-го управління Центру спецоперацій “А” Служби безпеки України.
У 2016-2020 роках був заступником начальника 5-го управління Департаменту контррозвідки СБУ.
Є батьком морських дронів Sea Baby. Саме його команда реалізувала підриви Кримського мосту та ураження кораблів “Чорноморського флоту”. За версією СБУ, ідею створення ударних надводних дронів Хантер вигадав під час відвідування полігону, де побачив установку терміналів Starlink на БПЛА і вирішив, що можна встановити ці термінали на морський безпілотник і підтримувати супутниковий зв'язок. Разом із Головою СБУ Василем Малюком вони звернулися до командувача ВМСУ Олексія Неїжпапи, який надав команду спеціалістів для консультацій зі створення човнів та управління ними. Перші зразки були випробувані в липні 2022 року.
Також відомий як розробник далекобійної снайперської гвинтівки “Володар горизонту”, з якої було встановлено світовий рекорд: російського окупанта ліквідували з відстані 3800 м.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2015); орденом “За мужність” III ступеня (2019); відзнакою Президента України “Хрест бойових заслуг” (2023).
6. Ніна Матвієнко (посмертно), українська співачка й акторка
Народилася 10 жовтня 1947 року на Житомирщині. Багатодітна родина співачки жила бідно. Певний час Ніна навчалася в будинку-інтернаті, після закінчення якого працювала на коростенському заводі “Хіммаш”.
У 1966 році записалася до студії хору імені Григорія Верьовки. Після закінчення стала солісткою хору (1968-1991).
Вела активну концертно-гастрольну діяльність, співпрацювала з вокальним тріо “Золоті ключі”. З великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехословаччині, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції.
У репертуарі співачки багато народних пісень – обрядові, ліричні, гумористичні, пісні-балади тощо. Матвієнко співпрацювала з відомими вітчизняними композиторами. А саме, з Євгеном Станковичем, Мирославом Скориком, Ганною Гаврилець.
У 1979 році з піснею “Ой летіли дикі гуси” стала фіналісткою телевізійного пісенного фестивалю “Пісня року”.
У 1991 році стала солісткою Національного ансамблю солістів “Київська камерата”.
У 1975 році закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, займалася літературною творчістю. Написала історію хору імені Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань, есе. Написала автобіографічну книжку “Ой виорю нивку широку” (2003), де представлено понад 250 народних пісень і творів українських композиторів із репертуару співачки.
Входила до Спілки кінематографістів України (1989). Зіграла в телевиставах (“Маруся Чурай”, “Катерина Білокур”), художніх фільмах (“Солом'яні дзвони”, “Зникла грамота”), у радіовиставах (“Політ стріли”, “Кларнети ніжності”). Озвучила низку науково-популярних, хронікально-документальних кінофільмів, кілька теле- і радіопрограм.
Народна артистка України, лауреатка ордена княгині Ольги III і II ступенів, лауреатка Державної премії ім. Тараса Шевченка (1988), Герой України.
Була одружена з художником Петром Гончаром, сином українського скульптора, художника і збирача старожитностей Івана Гончара.
Померла 8 жовтня 2023 року у віці 75 років (за два дні до 76-річчя).
7. Сергій Параджанов (посмертно), український і вірменський кінорежисер, сценарист, композитор
Народився 9 січня 1924 року в Тбілісі, Грузія.
Навчався в Інституті залізничного транспорту, на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. У 1945 році перевівся до Московської консерваторії і паралельно вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії.
По закінченню ВДІКу його як режисера-постановника направлено до Київської студії художніх фільмів. Тут створив фільми “Наталя Ужвій”, “Думка” (1957), “Перший хлопець” (1958), “Українська рапсодія” (1961).
Міжнародне визнання прийшло до Сергія Параджанова після екранізації 1964 року повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”. На Заході (там фільм демонструвався під назвою “Вогненні коні”) інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. Фільм отримав 39 міжнародних нагород і 28 призів на кінофестивалях.
У 1965-1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки і культури протестував проти масових політичних арештів в Україні.
У 1966 році ЦК Компартії України ухвалив постанову “про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка”, і, як наслідок, Сергій Параджанов змушений був виїхати до Вірменії.
У 1967 році Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом “Колір граната”, який випустили в прокат лише у 1973-му.
У 1971 році повернувся до Києва, але через кілька років був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, спекуляцію, український націоналізм. Завдяки міжнародній кампанії-протесту в грудні 1977 року Параджанова звільнили. Через заборону жити в Україні він оселився в Тбілісі, де активно працював решту життя.
Загалом за життя був режисером майже 20 художніх і документальних фільмів, автором близько 10 сценаріїв, виконував роль художника-постановника, композитора, художника з костюмів у своїх фільмах.
Помер 20 липня 1990 року. Тоді в Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною “Сповідь”. Поховали художника в Пантеоні геніїв вірменського духу в Єревані.
8. Ігор Поклад, український композитор
Народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Народився 10 грудня 1941 року в Бішкеку (Киргизька РСР). Закінчив Київську державну консерваторію. Член Національної спілки композиторів України.
Автор понад 150 пісень, багато з яких створено у співавторстві з Юрієм Рибчинським (“Ой, летіли дикі гуси”, “Зелений клен”, “Два крила”, “Чарівна скрипка”, “Тиха вода”), Борисом Олійником (“Пісня про матір”), Михайлом Ткачем (“Не питай мене”, “Моя Україна”), Олександром Вратарьовим (“Гойдалка”).
У творчому доробку композитора музичні вистави. Це “Конотопська відьма”, “Різдвяна ніч”, “Москаль-чарівник”, “Засватана – невінчана”, “Таке єврейське щастя”, “Чмирь”, рок-опера “Ірод” тощо.
Композитор плідно працював у кіно з режисерами Л. Биковим, А. Бенкендорфом, М. Засєєвим (загалом понад 40 художніх і телефільмів). Написав музику до анімаційних фільмів “Як козаки…”, “Енеїда” тощо.
За значний внесок у розвиток вітчизняного музичного мистецтва неодноразово відзначений державними нагородами: орденом “За заслуги” III, II ступенів, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. Має звання Народного артиста України.
Указом Президента України від 9 грудня 2021 року № 628 І.Д.Покладу присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.
На початку повномасштабного вторгнення композитор разом із родиною перебував у Ворзелі Київської області. Сім'я два тижні перебувала у сховищі без їжі, води та зв'язку із зовнішнім світом. 11 березня 2022 року волонтер і правозахисник із Казахстану Костянтин Гудаускас вивіз сім'ю з міста.
9. Олександр Усик, український професійний боксер
Народився 17 січня 1987 року в місті Сімферополь, Крим.
Має звання абсолютного чемпіона світу в першій важкій вазі (2018-2019), найкращого професійного боксера за версією видавництва The Ring (2022-2023).
Наразі спортсмен є одним із найвідоміших боксерів у суперважкій вазі. 18 травня став абсолютним чемпіоном світу в суперважкій вазі.
У 2011 році він став чемпіоном світу, а на Олімпійських іграх 2012 року в Лондоні завоював золоту медаль. Успіх на Олімпіаді був особливо значущим, але затьмарений особистою трагедією – смертю батька.
Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну фонд боксера почав опікуватися підтримкою ЗСУ та гуманітарною допомогою українським біженцям і сім'ям, які постраждали від війни. За час активної діяльності Usyk Foundation провели сім благодійних аукціонів і витратили близько $740 тис на підтримку армії.
Заслужений майстер спорту України. Повний кавалер ордена “За заслуги”.
Одружений, виховує чотирьох дітей.
10. Ольга Харлан, спортсменка, дворазова Олімпійська чемпіонка з фехтування на шаблях
Народилася 4 вересня 1990 року в Миколаєві. Закінчила Миколаївське вище училище фізичної культури 2013 року.
Фехтуванням займається з 9 років. У 14 років вперше виступила на дорослому чемпіонаті Європи, а в 2005 році дебютувала на чемпіонаті світу. У липні 2006 року 16-річна спортсменка сенсаційно виграла особисту срібну медаль на чемпіонаті Європи.
Олімпійська чемпіонка 2008 і 2024 років, срібна призерка 2016 року в командній першості, триразова бронзова призерка (2012, 2016, 2024) в індивідуальній першості.
Шестиразова чемпіонка Світу: в індивідуальній першості (2013, 2014, 2017, 2019 років), у командній першості (2009, 2013 років).
Восьмиразова чемпіонка Європи: в індивідуальній першості (2009, 2011, 2012, 2013, 2014, 2019 років), у командній першості (2009 і 2010 років).
Є найтитулованішою спортсменкою України за кількістю здобутих медалей. На Олімпійських іграх здобула 6 медалей – 2 золоті, 1 срібну, 3 бронзові. Має найбільше медалей в особистих змаганнях на чемпіонатах світу серед шаблісток: 7 медалей – 4 золоті, 2 срібні, 1 бронзову. Найбільше медалей в особистих змаганнях на чемпіонатах Європи серед шаблісток: 8 медалей – 4 золоті, 2 срібні, 1 бронзову. Найбільше медалей в особистих змаганнях на чемпіонатах Європи серед шаблісток: 8 медалей – 6 золотих, 1 срібну, 1 бронзову.
У 2020 році Харлан стала десятою спортсменкою і першою українкою, яка отримала від компанії Mattel (США) персональну ляльку-фехтувальницю Барбі. У 2023 році одну ляльку продали за 10 400 доларів на аукціоні для клініки BODRO у м. Нововолинськ Волинської області, де реабілітуються військові.
Член Президії Федерації фехтування України з 2017 року, член Комісії атлетів Міжнародної федерації фехтування з 2013 року, член Комісії атлетів Європейської конфедерації фехтування з 2013 року. Включена до міжнародної Зали слави Міжнародної федерації фехтування (2016 рік).
Нагороджена орденами “За заслуги” III ступеня (2008), “За заслуги” II ступеня (2012), “За заслуги” I ступеня (2013), княгині Ольги III ступеня (2016), княгині Ольги II ступеня (2016), княгині Ольги I ступеня (2018), князя Ярослава Мудрого V ступеня (2021), князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2023).
11. Віталій Хміль, торакальний хірург хірургічного відділення клініки хірургії Головного військово-медичного клінічного центру (Центральний клінічний госпіталь) Державної прикордонної служби України, майор медичної служби
Народився 22 квітня 1981 року.
З початку військової агресії росії зробив понад 80 складних оперативних втручань, зокрема артроскопічних, пораненим військовослужбовцям із зони бойових дій.
Виконував оперативні втручання в операційному відділенні пораненим військовослужбовцям у зоні ведення бойових дій. Проводив первинні хірургічні обробки вогнепальних, осколкових і мінно-вибухових ран, травматичні ампутації сегментів кінцівок.
З листопада 2022 року по березень 2023 року майор медичної служби Віталій Хміль виконував бойові (спеціальні) завдання із всебічного (медичного) забезпечення діючих угруповань військ Сил оборони України у складі зведеного медичного загону Державної прикордонної служби України (мобільний польовий госпіталь).
Неодноразово залучався для проведення оперативних втручань при масових надходженнях поранених і травмованих військовослужбовців Сил оборони України. Зокрема, у грудні 2023 року отримав завдання провести термінове оперативне втручання військовослужбовцю, у грудях якого застрягла нерозірвана міна з ворожого підствольного гранатомета. Операції тривала під наглядом підрозділу саперів. Пораненого військовослужбовця було врятовано.
Також офіцер виконував завдання у складі групи евакуації та здійснював заходи з медичного забезпечення та евакуації поранених і постраждалих під час відсічі ворога в Харківській області.
За його участі проведено близько 30 евакуаційних виїздів, врятовано життя понад 50 військовослужбовцям.
Євген Черновалов
Фото: Офіс Президента
