Освіта має стати українськомовною і на уроках, і на перервах. Але як?

На питаннях мови (як політики, футболу та лікування нежитю) у нас розуміються, здається, всі. І кожен має свою позицію і свій рецепт. Принаймні саме так виглядає чергова дискусія з переходом у політичні та персональні образи, яка вкотре дає привід говорити про політизованість мовного питання. Йдеться про внесений до ВР проєкт змін у закон «Про освіту» авторства Наталії Піпи «Щодо забезпечення створення українськомовного освітнього середовища в закладах освіти».  

Виглядає на те, що добре бажання держави та її інституцій опікуватись зміцненням позицій державної мови спирається не на науковий підхід та світовий досвід, а на емпіричні уявлення дискутантів і авторів змін як це робити, часто без огляду на реальний стан справ та новітні методики. Як влучно зазначає одна із наших співрозмовниць: «Рішення мають ґрунтуватися не на тому, що інтуїтивно нам здається правильним, а на дослідженнях». 

Чи можна уявити собі законодавчі ініціативи в економічній чи будівельній сферах без залучення до розробки положень фахівців – економістів чи інженерів. Але ж у сфері мовної політики теж є свої фахівці – соціолінгвісти. Їх небагато. Але діяльність їхня й спрямована, зокрема, на врегулювання мовної ситуації, роботу із білінгвізмом в Україні та розробку мовної політики.   

У царині вікової категорії школярів та підлітків таких науковців в Україні одиниці. Одна з них Ольга Шевчук-Клюжева, соціолінгвістка, докторантка, у минулому працювала в Національній комісії зі стандартів державної мови. Нині занурена саме у сферу дитячого мовлення, має практику співпраці з європейськими колегами й добре знається на специфіці роботи з ними.

До обговорення ефективності пропонованих змін мовного середовища варто було б долучати також тих мовних активістів, які практикою доводять і працюють у цьому напрямку ефективно. Одним із таких активістів є Андрій Ковальов, засновник ГО «Спільномова», це центр створення та розвитку українськомовного середовища в Києві.

В ексклюзивних коментарях для Укрінформу обидва співрозмовники зізнались, що ані МОН, ані інші державні інститути не звертались до них за консультацією при розробці цього законопроєкту. Детальніше про позицію обидвох співрозмовників ви зможете дізнатись, прослухавши подкаст «Розмови, які (не)стали текстами». 

Ми ж зосередимось на трьох питаннях: Як співрозмовники оцінюють зміни до закону? Що, на погляд співрозмовників, може бути альтернативою обмеженням і заборонам?  І чому, власне, за наявності добротної законодавчої бази мовна ситуація в Україні розвивається складно й зі скандалами.

Мовне середовище – декларація чи реальні зміни?

Андрій Ковальов: «На мій погляд, цей закон є декларативним, він не передбачає конкретики, і це його мінус. І все ж плюс я бачу в тому, що навіть сама ця декларація про те, що всі заклади освіти України є закладами, в яких створюється українськомовне середовище, – позитив, тому що досі це не було зафіксовано ніде.

Є абсолютно логічним те, що заклади освіти, як публічне місце (це важливе поняття – публічний простір), мають мати єдину мову публічного спілкування – українську».

Ольга Шевчук-Клюжева: «Над цими змінами ще будуть працювати й ми будемо ще дивитися,  якої згоди дійдуть наші законодавці. Я, в принципі, оцінюю їх із декількох поглядів. Якщо ми говоримо про такий політичний погляд на мовну політику, яка зараз реалізується в Україні, то таке посилення державної мовної політики є абсолютно передбачуваним і зрозумілим. 

Якщо ж говорити про інші моменти, в мене є питання: не зовсім зрозуміло, яка форма покарання для порушників передбачена. Напружує формулювання: «робити зауваження» – в якій формі, що це за зауваження? Важливо, щоб це не перетворилося на цькування дітей. Якщо згадувати про локації, то чому є їдальня, а нема вбиралень? Там, виходить, можна говорити іншими мовами? Я вважаю, що впровадження будь-яких норм не може відбуватися без аналізу світового досвіду та ситуації в Україні».

Заборони чи пряники – що ефективніше?

Ольга Шевчук-Клюжева: «Важливо розуміти, що ми маємо тут справу з європейськими нормами, і треба дуже обережно ставитися до втручання в ці сфери особистого і державного мовного простору. Давайте будемо розмежовувати персональні права і право держави захищати, формувати свій мовний простір. От щодо методів, то я про це завжди кажу, покликаючись на нашу ситуацію, що краще й ефективніше проводити інформаційно-роз'яснювальні кампанії, зокрема й серед молоді, пояснювати важливість якомога частішого використання української мови. 

Як стимулювати українських дітей, школярів, якомога частіше використовувати українську мову? Хоча наша мовна політика спрямована на те, що у нас є один-єдиний шлях – це шлях «мовного виснаження» (науковий термін соціолінгвістики – поступове витіснення якоїсь мови з особистого вжитку. Більше читайте в матеріалі Укрінформу – ред.) У нас йдеться про безальтернативну відмову від російської, як першої мови. Тут треба правильно й чітко розставляти акценти, пояснювати, як це працює. Тобто, говорити дітям: якщо ви не будете говорити російською мовою день, два, три, місяць, рік, то вам через якийсь час буде набагато легше говорити українською мовою постійно. Це найперше, що треба робити, бо я не дуже вірю в шлях заборон». 

Андрій Ковальов: «Нам треба сконцентруватися на системі розвитку мовленнєвих навичок дітей. У нас узагалі немає системи підтримки розвитку українського мовлення в родинах. Як у нас зараз відбувається? Вчитель може просто сказати дитині, що намагайся говорити більше українською. Але, по-перше, це абсолютно не системно. Ми не знаємо, скільки вчителів так говорять, коли вони так говорять, в яких ситуаціях. І, що гірше, ми не знаємо, чи має це взагалі хоч якийсь ефект.

І я знову буду говорити про створення системи мовної підтримки саме для родин. Ми не можемо примушувати, але ми можемо створити умови, щоб у кожній школі й дитячому садочку того ж Києва, наприклад, двічі на тиждень відбувалися розмовні клуби з дітьми.

От як з дитиною гратися у мовні ігри саме українською? Ми цього не навчаємо батьків, але очікуємо від них, що вони всі будуть більше говорити українською з дітьми. Ми ще не створили умов! Як варіант – ми будемо в садочку займатися, робити додаткові мовні заняття для вашої родини, для вашої дитини. Але в Україні на рівні держави цього не відбувається. І я вважаю, це одна з найбільших проблем».

Чому при ХОРОШІЙ законодавчій базі ситуація з мовою в побуті лишається складною. Що не спрацьовує?

Ольга Шевчук-Клюжева: «Якби ми знали однозначну відповідь, то вже давно б працювали над цим. В Україні закон (йдеться про «Закон про забезпечення функціонування української мови як державної» – ред.) був ухвалений у 2019 році. Тобто минуло 5 років, а це дуже короткий термін. Навіть 30 років мало, кажуть, що для зміни ситуації має вирости кілька поколінь. Та що там, з 2014 року істотно змінилася ситуація щодо не викладання російської мови. Але ми, по суті, досі маємо ситуацію з дітьми, які є двомовцями, тримовцями. І одну з цих мов, хоч у нас про це воліють не говорити, вони опановують не через системне навчання, а в безпосередньому контакті з носіями. Так засвоюється або перша, або друга мова. Тобто для українських дітей є ситуація, що для них перша мова українська, але друга мова тоді стає російською, бо вони ж її чують, відбувається соціалізація та опанування. 

Я розумію, що шляхом обмежень ми все одно досягли результату. Ми досягаємо популяризації української мови, поширення її використання в тих сферах, де вона менше використовувалася. Але мені здається, що це один зі шляхів. Я не зовсім розумію, як можна контролювати територію приватного життя. Зате в публічному просторі обмеження російської мови дає результати. 

Що стосується лише обмежень, мені здається, що цього недостатньо. Знов-таки, потрібно більше пояснювати. Я не перестану в це вірити. Треба пробувати якісь креативні способи донесення цієї надважливої думки: використовуючи українську мову, ми захищаємо себе».

Андрій Ковальов: «Є групи, які намагаються змінювати ситуацію. Волонтерські. Є безплатні курси української мови. Але чи вони перетворюються на системний загальнонаціональний проєкт? Я цього не бачу. В Україні за 30 років не проведено жодного великого дослідження, де ми б зафіксували живе мовлення дітей. Тож на основі яких даних ми приймаємо певні політичні рішення? 

Я не змінював би закони, вони нормальні. Я б змінював підходи. Скажімо, діяльність Національної Академії педагогічних наук. У нас є Інститут української мови та інші інститути. Але таке враження, що вони займаються корпусною, структурною лінгвістикою, тобто теоретичними речами. Це важливі речі, але нам не вистачає дослідження живих процесів у суспільстві й мові.

Якщо з батьками проводити системну підтримку, про яку я кажу, то 80% з них, а це дуже багато, починають більше говорити з дітьми українською. Але для цього треба робити реальні проєкти, фінансувати їх». 

Висновки: почути і працювати

Перш аніж братись за впровадження нових норм, необхідні якісні соціолінгвістичні заміри, щоб розуміти, від якої ситуації ми відштовхуємось. Бо ми й досі ходимо у вузькому коридорі власних оцінок.  

Відсутність їх визнають обидва наші співрозмовники. Ми нині не маємо об'єктивної статистики щодо рівня володіння українською як дорослих, так і дітей. Так само і досі немає впровадженої системи оцінювання рівня української мови (тільки розроблено для дорослих).

Немає механізмів заохочення до розширення українськомовного середовища. На рівні волонтерів є розмовні й читацькі клуби, але не впроваджено державної політики стимулювання: додаткових навчальних програм, сучасних платформ, онлайн програм.

Відсутня комунікація держави на рівні пояснень – куди ми рухаємось і що хочемо у сфері мовної політики. Ми за двомовність? Чи за одномовність? Якщо двомовність, то про які мови йдеться? Чому так важливо спілкуватися саме українською?

Є добра законодавча база на рівні декларацій та механізмів нагляду за частиною публічного простору. Української точно побільшало у сфері послуг, освіті, масовій культурі. З початком війни український музичний простір значно розширився і кількісно, і якісно. 

Тож куди ми рухаємося вже зрозуміло. Але як – питання залишається дискусійним. Тепер у всьому цьому гаморі важливо почути думки фахівців.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото: Кіт інжир @kitinzhyr, фото з фейсбук-сторінок спікерів