Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

 Про один День пам’яті жертв Голокосту, або Ще одна «СВО»

Про один День пам’яті жертв Голокосту, або Ще одна «СВО»

Блоги
Укрінформ
Як у Німеччині відзначали Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту 11 років тому і чому українцям варто про це пам'ятати

En pendant до фільму Мирослави Барчук і до нинішньої річниці визволення Аушвіца одночасно – тримайте уривок із одного мого тексту, писаного для одного німецького видання (точніше поки що не маю права оголосити). Бо раптом ви забули (а ви майже напевно забули!), то я нагадаю, вузликом на пам'ять – як у Німеччині відзначали Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту 11 років тому, 27 січня 2014 р., – і чому саме так: українцям варто про це пам'ятати.

(...) «27 січня 2014 р. (в день звільнення Аушвіца, якби раптом хто забув) у бундестазі виступив 95-літній російський письменник Даниїл Гранін. Це була безпрецедентно довга, як на іноземного спікера, майже 40-хвилинна промова – розповідь живого свідка про одну з найбільших трагедій Східного фронту ДСВ: т.зв. блокаду Ленінграда, нинішнього Петербурга, в якій сотні тисяч городян загинули голодною смертю. Смерть від голоду, як твердять фізіологи, є найтяжча з усіх можливих, і Гранінові описи зимового апокаліпсису в обложеному місті за силою жаху не поступалися спогадам в’язнів нацистських концтаборів. По закінченні бундестаг 6 хвилин аплодував йому навстоячки.

Російські ЗМІ – а вони висвітлювали цю подію з увагою, яка в Росії звичайно приділяється хіба виступам президента, – навперебій тріумфально сповіщали, що «німці визнали вину за блокаду». І так воно й виглядало: вже сама та обставина, що в Міжнародний день пам’яті Голокосту в бундестазі промовляв росіянин – і говорив не про Голокост, а про блокаду як про доведений факт ще одного нацистського злочину, мала засвідчити, що німецьку вину за муки ленінградців 1941–1943 рр. німецькі політики справді визнали (на Нюрнберзькому процесі її не було доведено!), – а головуючий ще й окремо підкреслив спорідненість між Голокостом та розв’язаною проти СРСР Vernichtungskrieg (розв’язана спільно з СРСР, двома роками раніше, Vernichtungskrieg проти Польщі, де й постав Аушвіц, з порядку денного при тім непомітно випала). Так німецький парламент – байдуже, свідомо чи ні, – підтримав Путіна в його багатолітній «історіографічній війні», призначеній ідеологічно обґрунтувати вже нову Vernichtungskrieg – цим разом проти України.

Поясню докладніше. Строго кажучи, «блокада Ленінграда» сама собою – то радянський пропагандистський мем: як устигли довести, за коротку для Росії щасливу пору відкритих архівів, російські історики (А. Зубов, М. Солонін та ін.), місто не було повністю блоковане німецькою армією, і постачання йому продовольства ніколи не припинялося (правлячий клас усю «блокаду» харчувався пречудово й ніякого голоду не зазнав!). Мор було спричинено тим, що з Ленінграда при наближенні німців евакуювали стратегічний запас харчів, згідно зі сталінською «тактикою випаленої землі» (яка полягала в тому, щоб лишати противникові при відступі пустиню, вивозячи, мінуючи й нищачи все, придатне до вжитку, – так, як те робить нині, відступаючи з окупованих українських земель, армія РФ). Коли ж виявилось, що німці Ленінграда не братимуть, то нагодувати залишене в ньому населення вже ніхто не поспішав – і тут гіпотези істориків різняться в діапазоні від «злочинної байдужости» до «сталінської помсти або ще одного Голодомору»: відомо ж бо, що Сталін «надто незалежного» Ленінграда побоювавсь і в лояльність його не вірив, тож цілком міг скористатись голодом як інструментом пацифікації колишньої столиці – за зразком, уже успішно апробованим у 1932–1933 рр. в так само тоді «надто незалежній» Україні.

Все це потребувало дальших досліджень, де, до речі, могли би придатися й українські студії Голодомору (аналогій між цими двома штучними голодами чимало, «почерк» той самий!), – і потроху проступала би перед людством, остерігаючи на майбутнє, справжня моторошна картина того, що діялося на «Кривавих Землях» Східного фронту, де два тоталітарні монстри раз у раз грали проти людяности «в чотири руки» навіть після того, як були погризлися між собою в 1941-му. Але цей шанс було зацитькано й закляплено жандармським окриком російської влади: істориків Путін став брати під контроль ще від початку 2000-х. А вже 2007 р. на зустрічі з викладачами суспільних наук сформулював ключову тезу своєї реваншистської політики (ввічливо пущену тоді в ЄC повз вуха, а дарма!): «МИ НІКОМУ НЕ ДОЗВОЛИМО НАВ'ЯЗАТИ НАМ ПОЧУТТЯ ВИНИ». Це означало відмову від будь-якого суду над злочинами радянської системи і пряму вказівку всім «гуманітарним цехам» працювати на великодержавний воєнний міф: на «обнулену», назад до сталінської, версію ДСВ, в якій Росія (саме Росія, «російський народ», що за нього, єдиного з усіх радянських, Сталін пив свій тост Перемоги в 1945-му!) виступає в ролі такого собі християнського Ягняти – безвинної жертви нацизму (останньому, відповідно, приписуються ВСІ, скоєні в міжчасі злочини проти людяности <...>), – і одночасно (для міфа тут суперечности нема!) неопоганського героя-Супермена, котрий самотужки, без чиєї-будь помочі врятував людство від нацизму і надалі має рятувати – від щораз нових його іпостасей (ісламського тероризму, американського імперіалізму, а від 2014-го й «українського фашизму»: лиходії в цьому серіалі можуть мінятися, але Росія-Бетмен перемагає завжди й обов’язково).

Додаткова перевага цього міфа в тому, що він прекрасно експортується. І блокада Ленінграда, врочисто презентована в бундестазі як злочин Рейху, за масштабом зіставний з Голокостом, ідеально йому пасує. (А крім того, ще й дає змогу інформаційно «заглушити» український Голодомор, котрий уже ніяк не вийшло би приписати Гітлерові – і котрий Німеччина чи не через те так довго й відмовлялася визнавати?..) А от на питання, чому таку презентацію знадобилось влаштовувати саме в 2014 р., хоча це не була жодна кругла дата, відповісти можна одним словом: Майдан.

Саме так: у Києві в цей час уже був стрімко розгортався державний терор проти Євромайдану – вже з’явилися в урядовому кварталі перебрані в українську форму, але такі різко неподібні до Януковичевих лінивих-угодованих ментів російські військовики (багатьох із них потім упізнавали в Криму й на Донбасі в складі сил спецоперацій РФ), – а 24 січня, за три дні перед врочистістю в бундестазі, невідомий снайпер застрелив з даху перших двох маніфестантів із майданівського людського моря: перша проба того, що за місяць стане знане світові як «розстріл Майдану»…

Україна, ще не свідома того, що це вже почалася проти неї замаскована під буцімто «внутрішній конфлікт» Vernichtungskrieg, заціпеніла в ті дні в шоці й жалобі – з німим запитанням у бік ЄС: та що ж це коїться, невже ж ніхто не втрутиться?.. Через те я так добре й запам’ятала виступ Д.Граніна: ми чекали на реакцію Німеччини.

І, в певному сенсі, це вона й була: бундестаг вибрав не нас.

Сьогодні, з відстані деcяти років війни, коли так багато «воєнних хитрощів» полускали, як мильні бульки, і перед безмірністю людського горя і втрат зникає бажання кому б то не було докоряти заднім числом за короткозорість (всі ми люди, всі слабкі істоти, всіх нас неважко одурити й залякати…), я можу вже спокійно, з холодною головою поаплодувати Путіну і його посіпакам за ту, психологічно бездоганно точно розраховану виставу. Привізши в Берлін 95-літнього діда й тицьнувши ним у вічі німецькому політикуму («Ось що ви зробили!»), Путін немовби завдавав емоційно безпомильного випереджаючого удару, на випадок якби комусь у Німеччині схотілось потягти впоперек його «українського сценарію», – наперед затикав рота потенційно незгодним, натискаючи, як професійний аб’юзер, на кнопку німецької колективної вини за ДСВ. Немовби силоміць одвертав німецьким політикам голови од України, показуючи, куди їм слід дивитись і перед якими жертвами усвідомлювати свою відповідальність: не на спливаючий кров’ю під російськими кулями Київ, а північніше – туди, звідки пасе їх пильним чекістським оком суворе, але справедливе (може бути добрим, а може й покарати!) Ягня-Супермен…

Так німецький СТРАХ УСУМНИТИСЬ У РОСІЙСЬКІЙ БЕЗВИННОСТІ дав ґрунт для фактичної колаборації з новим фашизмом (рашизмом)« (с).

(Тут мав би бути, ілюстрацією для привернення уваги, Маск, що промовляє до AfD, але не хочеться загиджувати сторінку, – чи ж я собі бот?..).

Оксана Забужко
FB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-