Чи досяжна мрія про Олімпіаду в Україні?

 Україна заслуговує стати господаркою Олімпійських ігор. Про це заявив нещодавно президент України Володимир Зеленський, вітаючи очільника Міжнародного олімпійського комітету. Томас Бах, який був запрошений на відзначення 30-річчя з часу створення Національного олімпійського комітету України, прихильно, судячи з його слів, поставився до цієї пропозиції. При цьому він особливо наголосив на тому, що виходець з України полтавчанин Олексій Бутовський був серед тих перших тринадцяти членів Міжнародного олімпійського комітету, які відродили Олімпіади новітніх часів і що в наші дні Україна має незаперечні досягнення і заслуги в світовому олімпійському русі.

 Звісно, від заяви до конкретних рішень і дій щодо її втілення в життя – шлях неблизький і непростий. Але хіба легко було тим, хто задумав відродити в сучасних умовах Олімпійські ігри, які започатковані були ще у восьмому столітті до нашої ери на землях Древньої Еллади? Ні, звичайно. Про труднощі, які довелося їм подолати, ми докладно розповідали в блозі «Олімпійські ігри відновили в Греції всупереч позиції її уряду» (цей матеріал був опублікований на сайті Укрінформу 6 квітня нинішнього року). До того екскурсу в новітню олімпійську історію додамо лише більш детальну інформацію про згаданого Томасом Бахом нашого славетного земляка.

ПОЛТАВЧАНИН У ПЕРШОМУ СКЛАДІ МОК

 Як увійшов Олексій Бутовський до першого складу Міжнародного олімпійського комітету, ставши одним з першопрохідців і організаторів сучасного олімпійського руху? Він народився 9 червня (за старим стилем) 1838 року у багатодітній дворянській сім’ї в селі П’ятигірці Кременчуцького повіту на Полтавщині. Його батько був військовим, і це визначило «спеціалізацію» сина. Олексій після навчання в приватному пансіоні в Полтаві поступив у Полтавський кадетський корпус, з якого почалася його військова кар’єра – вінцем її стало присвоєння йому генеральського звання ( у цьому він перевершив батька, який вийшов на пенсію в званні штабс-капітана).

 Але виокремився Олексій Бутовський і дослужився до генерал-лейтенанта не своєю військовою доблестю, а досягненнями в іншій царині. Він захопився фізкультурою і спортом, ставши гарячим прибічником отримання військовими знань і в цій сфері. Його підтримали і перевели на роботу в Головне управління військових навчальних закладів. Бутовський виступає з лекціями перед майбутніми офіцерами, пропагує свої ідеї в наукових дослідженнях і періодичних виданнях, уважно вивчає зарубіжний досвід фізкультурно-спортивного руху. Після закордонних відряджень з-під його пера виходить кілька книг про теорію і практику цього руху в Італії, Англії, Швеції, Німеччині, Австрії…

 У першій половині 1892 року відбулося відрядження Олексія Бутовського у Францію, а з ним і новий поворот у його діяльності. Франція в ті часи вийшла на провідні позиції у розвитку й популяризації спорту. І насамперед тому, що в ній виділився яскравий лідер цієї справи – П’єр де Кубертен. Ще в дев’ятнадцятирічному віці він разом з друзями створив молодіжний спортивний клуб. Особливими спортивними досягненнями юнак не відзначився, зате, на відміну від своїх ровесників-однодумців, мав організаторський талант, глибокі знання (навчався у знаменитій Сорбонні) і широкий погляд на суспільні проблеми й процеси. Зокрема, П’єр де Кубертен дійшов висновку, що духовний і моральний розвиток неможливий без фізичного. Як у древніх греків. Після закінчення університету він взявся за втілення в життя грандіозного задуму відродити в нових умовах Олімпійські ігри Стародавньої Греції.

 Тоді й зійшлися шляхи Бутовського і П’єра де Кубертена. Їхнє знайомство відбулося під час згаданого відрядження українця до Франції. Знайомство переросло в приятелювання, у регулярне листування. Обидва жили одним захопленням, були активними прибічниками фізкультури й спорту і цілком поділяли погляди на необхідність відродження древньогрецьких Олімпіад.

 Через два роки, у 1894-му, в Парижі відбувається історичний для сучасного олімпізму Міжнародний спортивний конгрес, на якому була прийнята Олімпійська Хартія і обрано керівний орган – Міжнародний олімпійський комітет. Бутовський стає членом МОК і енергійно включається в його діяльність, головним у якій стала підготовка і проведення першої Олімпіади нових часів. Про всі пов’язані з цим труднощі, конфлікти, розчарування й радощі він викладе згодом у книзі «Афини весной 1896 года».

 Олексій Бутовський працював у складі МОК впродовж шести років, у найскладніший для олімпійського руху стартовий період. Але й після цього він не поривав зв’язки з міжнародним олімпійським рухом, підтримував переписку з П’єром де Кубертеном. В останні роки життя він повністю втратив зір. Автобіографічні праці «Прекратившийся род», «В родном гнезде» та деякі інші він диктував своїй дружині Ганні Василівні. Помер О.Д. Бутовський на 79-му році життя 25 лютого (за старим стилем) 1917 р. Плідна діяльність нашого співвітчизника у відродженні сучасного олімпійського руху є добрим прикладом для нинішнього покоління спортсменів, тренерів, усієї спортивної спільноти.

КОЛИ І ЯК БУВ СТВОРЕНИЙ НОК УКРАЇНИ

 Нині у складі МОК, який в разі подання заявки прийматиме рішення щодо проведення Україною однієї з наступних Олімпіад, – два українці: Сергій Бубка і Валерій Борзов. Обидва – олімпійські чемпіони, їхні імена широко відомі у сучасному світі спорту. Перший з них нині є президентом Національного олімпійського комітету, а другий очолив НОК України в час його створення.

 Не всім нашим любителям спорту відомо, що Міжнародний олімпійський комітет визнав наш НОК лише майже через три роки після його створення. Чому? Відповідь на це питання слід шукати в політичній площині. Адже тоді, тридцять з лишком років тому, ще існував Радянський Союз. Тож проведення 22 грудня 1990 року в Києві Генеральної асамблеї засновників НОК України розглядалося в Москві як сепаратистський крок, спрямований на розвал радянського спорту і підрив устоїв «нерушимого Союзу». 

 Чим керувалися делегати Асамблеї, коли приймали рішення про створення Національного олімпійського комітету? У нашій розмові, яка відбулася після завершення Асамблеї, Валерій Борзов назвав чотири обставини, які обумовили цей крок. Насамперед, те, що на той час вже була прийнята Декларації про державний суверенітет України. По-друге, все більше до цього схилялася громадська думка в Україні. По-третє, дуже слабкою була увага союзного НОК до розвитку олімпійського руху в республіках. По-четверте, пожвавлювалися процеси самостійного виходу України на міжнародну спортивну арену.

 Із самовільним створенням республіканського НОК поставала проблема його стосунків з Москвою. Валерій Борзов розповів мені, що мав щодо цього розмову з президентом НОК СРСР В.Смирновим і що відверто сказав йому: Україна прагне до самостійної участі в міжнародному олімпійському русі. У цьому, мовляв, наша головна мета. Але тоді, за рік до розвалу Союзу, вона ще здавалася далекою і важкодосяжною. Тому В.Борзов бачив перехідний варіант на зразок асоціації НОКів Великобританії. Інакше кажучи, Олімпійський комітет СРСР міг би бути об’єднанням НОКів республік, яким будуть надані повні права на своїх територіях і які згодяться виступати на Олімпійських іграх однією командою, але під державним прапором не тільки СРСР, а й відповідної республіки.

 Що ж, як проміжний варіант така схема справді могла б спрацювати. Але в нашій розмові я не міг не запитати Валерія Пилиповича про те, як поставиться до цього МОК. Чи визнає він Національний олімпійський комітет нашої республіки. «Непросте питання – відповів він. – Пряме звертання до Міжнародного олімпійського комітету з проханням визнати наш НОК нічого не дасть. Адже були вже безуспішні спроби Грузії, республік Прибалтики… Президент МОК Хуан Антоніо Самаранч дав зрозуміти, що він категорично проти того, щоб Міжнародний олімпійський комітет втягували в політичні події в Радянському Союзі».

 Ці події були, як відомо, бурхливими і розвивалися дуже швидко. Через рік після створення НОК України Радянський Союз розпався, держави світу одна за одною визнавали незалежність України. Але навіть у цій ситуації МОК із своїм визнанням не поспішав. І на літній Олімпіаді 1992 року в Барселоні українські спортсмени виступали в складі Об’єднаної команди СНД (Співдружності Незалежних Держав). Правда, було дозволено на честь перемоги олімпійців в індивідуальних змаганнях піднімати прапор і виконувати гімн тої республіки, яку вони представляли. Цієї честі удостоїлися в Барселоні одеситка Тетяна Гуцу (вона виграла у спортивній гімнастиці дві золоті, срібну і бронзову медалі), киянка Олександра Тимошенко (в художній гімнастиці) і уродженець Красного Луча на Луганщині Олег Кучеренко (греко-римська боротьба). І тільки 24 вересня 1993 року МОК ухвалив рішення про цілковите визнання Національного олімпійського комітету України.

ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ В УКРАЇНІ – НЕ ФАНТАСТИКА

 Відтоді Україна – на провідних позиціях у світовому олімпійському русі. Підтвердженням цього можуть служити слова нинішнього президента МОК Томаса Баха: «Ви можете з гордістю озирнутися на тридцять років прогресу і неймовірних спортивних успіхів. Українські спортсмени створили спортивну історію своїми видатними виступами. Завоювавши велику кількість олімпійських медалей, вони перебувають у центрі цієї історії успіху. Ваші атлети принесли гордість і радість вашій країні та надихнули молоде покоління вірити у свої мрії і своє майбутнє.

Хто краще уособлює історію успіху, ніж президент Національного олімпійського комітету України олімпійський чемпіон Сергій Бубка та його попередник на цьому посту олімпійський чемпіон Валерій Борзов? Обидва вони, безсумнівно, є прибічниками надання Україні права на прийняття однієї з наступних Олімпіад. Але для цього потрібна підтримка інших членів МОК, принаймні їхньої арифметичної більшості. У першому складі МОК, до якого входив українець Олексій Бутовський, було лише тринадцять членів. Тепер їх (за станом на кінець минулого року) – сто три.

 Як добитися підтримки більшості з них? Складне питання. Відповіддю на нього мають стати вагомі й переконливі аргументи щодо здатності України прийняти Ігри (якщо літні, то це, звісно, Київ, якщо зимові, то Львів і Прикарпаття). Відверто кажучи, сьогодні таких аргументів явно бракує. Але ж ідеться про подання заявки не сьогодні і не завтра. Тим більше, що календар проведення Олімпіад на найближчі роки вже розписаний. Отже, є час для всебічного вивчення досвіду міст і регіонів інших країн, де відбудуться вже заплановані Ігри, для аналізу наших можливостей, зокрема, фінансових, пошуку спонсорів, обґрунтування українських аргументів і виграшного їх представлення Міжнародному олімпійському комітету.

 Хотів би у зв’язку з цим нагадати, що свого часу не бракувало скептиків щодо перспектив заявки на проведення в Україні і Польщі чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Але ця заявка пройшла. Євро-2912 відбулося і, за загальним визнанням, стало одним з найкраще організованих чемпіонатів континенту. До речі, в Києві після нього залишився НСК «Олімпійський», який після певної модернізації цілком придатний для того, щоб стати головною ареною майбутніх Олімпійських ігор. Звичайно, чемпіонат Європи і Олімпіада – це різні за масштабами змагання. Але в даному разі йдеться про приклад того, що українцям цілком до снаги братися за організацію і успішне здійснення великих міжнародних спортивних проєктів.

 Так, Олімпіада в Україні – це поки що мрія. А хіба не мрією був задум таких ентузіастів, як француз П’єр де Кубертен і українець Олексій Бутовський, перенести в нові часи Олімпійські ігри стародавніх греків? І хіба не мрійниками виглядали ті, хто створював НОК України ще за часів існування СРСР і бачив його незалежним, повноправним і достойним членом олімпійської родини? Головне тільки, щоб не лише повірити в реальність мрії про Олімпіаду в Україні, а й крок за кроком практичними справами рухатися їй назустріч.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства