Коли Туреччина воює, Росія – мовчить
У затяжній і кривавій сирійській громадянській війні з’явився новий фактор: безпосередня військова участь у ній армії Туреччини. Що це означає – спрощення чи ще більше поглиблення сирійської кризи? Однозначної відповіді тут бути не може, надто багато гравців залучені, і кожен зі своїми інтересами, а ось що стало зрозумілим, так це те, що Росія знову опинилися в неприємній, і це ще м’яко сказано, для себе ситуації.
У перший момент, як тільки стало відомо, що турецька армія ось-ось перейде кордон з Сирією, здавалося, що таке рішення Анкари є наслідком угоди турецького президента Ердогана з Путіним, досягнутої 9 серпня під час їхньої зустрічі у Санкт-Петербурзі. Здавалося, що тепер Туреччина та Росія під керівництвом двох диктаторів спільними військовими зусиллями повернуть сирійську ситуацію на свою користь, а нерішучий і неповороткий Захід (у першу чергу - США) тільки обітруться.
Однак від 24 серпня, коли турецькі танки зайшли в Сирію, минув тиждень, і багато чого прояснилося.
Танки проти курдів
Насамперед, треба чітко відповісти на питання: чого хочуть досягти турки танками і артилерією? І наскільки ця мета відповідає російським інтересам у Сирії та загалом на Близькому Сході?
Туреччина практично не приховує, чого хоче. Головне для неї – не допустити фактичного створення курдської держави на сирійській території. Курди – багатомільйонний народ, землі якого знаходяться на територіях, що сьогодні входять до складу Сирії, Іраку та Туреччини. Курди вже багато десятиліть ведуть боротьбу, в тому числі – і збройну, і з застосуванням терору, за створення власної держави. Курди – давня і серйозна проблема для Туреччини, бо, зрозуміло, створення незалежної держави курдів загрожує цілісності сучасних кордонів Туреччини. Одним словом, туркам, загалом, байдуже до багато чого, включаючи долю сирійського режиму президента Башара Асада, але тільки не до курдської проблеми.
За час сирійської громадянської війни загони сирійських курдів захопили чималеньку територію і 17 березня цього року курди оголосили про створення автономної області на півночі країни біля сирійсько-турецького кордону. Якщо ця автономія з часом укріпиться чи, тим більше, перетвориться на самостійну державу, то це загрожуватиме Туреччині, по-перше, тим, що її «відріжуть» від Сирії і Анкара втратить можливості впливу на ситуацію в цій країні. По-друге, приклад сирійських курдів неминуче надихне до спроб створення подібної автономії курдами, що проживають на території Туреччини і вже сьогодні ведуть збройну боротьбу з турецькою армією (на півночі Іраку курди вже контролюють певні території). Таким чином, загроза (для Туреччини) створення курдської держави за рахунок у тому числі нинішніх турецьких територій є цілком реальною.
Тож конкретно зараз Туреччина хоче силою відтіснити курдів від турецько-сирійського кордону далеко за ріку Євфрат, на її східний берег (схоже, Анкара згодна, принаймні – сьогодні, аби курди створювали свої автономії у північному Іраку, подалі від Туреччини). Важливо, що ці плани Туреччини, дістали однозначну підтримку США. Причому, підтримку не лише на словах: американські винищувачі F-16 та штурмовики A-10 підтримали турецькі війська та союзні Анкарі загони сирійської військової опозиції при захопленні ними міста Джараблус та кількох інших населених пунктів вздовж турецько-сирійського кордону.
Який у всьому цьому інтерес Росії? Чому ми повинні думати, що плани Ердогана щодо сирійських курдів дістали схвалення Путіна? Якраз навпаки – дії Туреччини прямо б’ють по російських позиціях на Близькому Сході.
Останній союзник Росії
Давно минули ті часи, коли Росія (точніше – СРСР) мала міцні позиції на Близькому Сході. У принциповому протистоянні майже всього арабського світу та Ізраїлю Кремль довгі десятиліття недвозначно підтримував арабів, котрі прагнули знищити єврейську державу. Тому не дивно, що фінансова, військова та дипломатична підтримка Москвою усіх ненависників Ізраїлю забезпечувала їй статус держави, без якої нічого важливого в регіоні вирішити було неможливо. Однак від 60-х років минулого століття багато чого змінилося. Спочатку Єгипет вирішив, що не в його національних інтересах домагатися за будь-яку ціну нового вигнання євреїв з Палестини, краще в обмін на визнання Ізраїлю повернути Синай і Суецький канал. І взагалі, нормалізація стосунків з Ізраїлем і дружба США вигідніша, ніж з СРСР. Таким чином Москва втратила першого сильного союзника в регіоні. А далі внутрішні проблеми змусили Москву піти на відновлення дипломатичних стосунків з Ізраїлем і на встановлення міцних економічних, культурних і, як наслідок, політичних стосунків з ним. Що, природно,ще більше послабило позиції Москви серед арабських країн.
На сьогодні у Росії залишилося лише два «стовпи», на яких трималися залишки колись потужного її впливу в регіоні: сирійський диктатор Башар Асад і курди. З Асадом справа ясна: він веде відчайдушну і практично безнадійну боротьбу за утримання хоча б решток влади, яку колись мав у Сирії, а тому це такий союзник для Росії, котрий більше забирає, ніж віддає. Курди у своїй боротьбі за власну державу найбільше покладалися на допомогу Москви і тому були надійним її союзником. Залишається ще можливий союз з Іраном, однак стратегічним його назвати вкрай важко, Іран ніколи не буде, як Асад, маріонеткою Кремля, у нього свої інтереси, і задля них Іран вже не раз демонстрував більшу зацікавленість у добрих стосунках із Заходом, а не з Москвою (зрештою, саме Захід накладає чи скасовує санкції, від яких залежить благополуччя Тегерану).
У Кремлі думають: тікати чи лізти глибше?
Якщо Туреччина поведе рішучий наступ на сирійських курдів (а воно так вже практично є), а Росія не зможе їх захистити, то Москва ризикує втратити останнього стратегічного союзника на Близькому Сході, союз з яким вибудовувався довгі десятиліття, ще з початку 50-х років минулого століття. Неможливо навіть приблизно уявити собі, скільки зусиль, часу і грошей вклали СРСР і Російська Федерація у курдів. Щоправда, робилося це не заради самих курдів, а для використання їх як інструменту російської політики; основна мета курдів – власна держава – ніколи не була, звісно, пріоритетом для Кремля. Не можна сказати, що курди не розуміли, що вони для Москви лише знаряддя геополітики. Але вибору у них не було: лише Москва погоджувалася підтримувати їх зброєю, грошима, навчанням військової та диверсійної справи.
Тепер курди, впевнившись у слабкості Москви, змушені будуть шукати собі інших покровителів серед великих держав. Схоже, що цей процес вже почався: сьогодні ми чуємо від США заклики до Туреччини припинити бойові дії проти курдів на півночі Сирії. Зокрема, міністр оборони США Ештон Картер закликав сторони спрямувати усі зусилля на боротьбу проти «Ісламської держави». «Це є основою нашої співпраці з обома сторонами - щоб вони не протистояли одна одній», - зазначив Картер. А спецпредставник США по боротьбі з терористичним угрупуванням «Ісламська держава» Бретт Макгерк назвав зіткнення між Туреччиною, протурецькими повстанцями і курдами на півночі Сирії неприйнятними і такими, що мають бути припиненими.
Як бачимо, вже є співпраця США та курдів, вже є спроби США бути посередниками між турками і курдами. Чи залишиться в недалекому майбутньому якесь місце тут Росії?
Показово, що після введення турецьких танків на сирійську територію і оголошення вимог Туреччини (і США) до сирійських курдів відійти на східний берег Євфрату, Росія спромоглася лише на мляву заяву МЗС, в якій висловлювалася «стурбованість» за міжнародне право та побоювання жертв серед цивільного населення. Ось і весь на сьогодні російський захист сирійських курдів.
Росія, безумовно, воліла б рішуче вступитися за курдів, аби не втратити їх як союзника. Але як? Заяви МЗС безсилі перед танками, а своїх танків Росія у Сирії не має, та й навіть якби мала – то що, воювати з Туреччиною, країною НАТО?
Тож, виходить, жодного схвалення Путіним дій Туреччини не було і не могло бути. А отже, нема й союзу Туреччини і Росії в Сирії. Виявилося, що Туреччина, котра останні місяць – півтора сварилася зі США і мирилася з Росією, у стратегічно важливому для себе питанні уклала союз все-таки з Вашингтоном, а не з Москвою. Уклала, тому що має стратегічні інтереси, відмінні від інтересів Росії, і має рішучість відстоювати ці інтереси зброєю.
Нарешті, введення турецької армії у Сирії означає, що віднині не лише Росія має можливість вирішувати свої питання в Сирії силою зброї на суходолі. Досі це був єдиний і головний козир Росії: мовляв, ми можемо воювати і воюємо, а ви, Захід, цього не можете, тільки через різношерсті партизанські, по суті, угрупування, які безсилі перед нашою авіацією. Тепер цей козир битий. Туреччина воює, за її спиною США, і якщо їхні плани відтіснити курдів за Євфрат будуть реалізовані (а хто завадить?), то дві третини території Сирії контролюватимуть США через своїх союзників – від Туреччини до загонів сирійської опозиції. Хай тоді Росія спробує бомбити в Сирії, як зараз, кого хоче.
Власне, вибір у Росії дуже невтішний: або чимдуж тікати з Сирії, поки ще не зав’язли по самі вуха, або лізти в це болото ще далі без будь-яких ясних перспектив на перемогу. Ось якраз зараз у Кремлі думають. Тиждень вже минув, поки мовчать.
Юрій Сандул, Київ
