Ален Безансон: Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія

         Сподіваюся, що кожний, хто прочитає книжку «Свята Русь» Алена Безансона у перекладі українською мовою Тараса Марусика, подякує Тарасові Павловичу і видавництву «Кліо» (керівник – Віра Соловйова) за оприлюднення цього актуального дослідження. Адже книжка відкриває вікно у великий світ брехні, лукавства, маніпулювання, злочинності, які притаманні моксельцям=московитам=росіянам.

         Під час презентації книжки професор Ярема Кравець і перекладач Тарас Марусик розповіли, що Ален Безансон – видатний французький історик, глибокий знавець російського, радянського і німецького тоталітаризму та історії християнства. Академік, має два докторські ступені: доктора історичних наук та доктора філологічних і гуманітарних  наук, член філософської секції Академії гуманітарних і політичних наук, яка входить до складу Інституту Франції – об’єднання п’яти Академій.

         Ален Безансон – автор понад двох десятків книжок і великої кількості статей та передмов, зокрема на українську тематику. Тарас Марусик наголосив, що Ален Безансон належить до найвідданіших друзів України. В одному із інтерв’ю для французького видання він сказав, що Україна – це ключ та умова існування Російської імперії, яка розвалилася із комуністичним режимом, а вирішальний момент цього розвалу – не відокремлення балтійських країн, Центральної Азії і Кавказу, а відновлення незалежності України.

         «Свята Русь» – це друга книжка А.Безансона у перекладі українською мовою. Перша – «Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність Голокосту» (2007), яку також українською мовою переклав Тарас Марусик.

У нинішній період інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України дуже важливо розкривати українській, російській та європейській людності джерела, коріння московської гібридної війни. Злодійство, цинізм, підступність, захланність, жорстокість, які прикривають так званим російським месіанізмом,  притаманні риси усіх московських державних систем. Про це мовиться у монографії «Свята Русь». Ален Безансон процитував свого краянина Мішле: «Росіянин – це брехня. Брехня – в громаді, фальшивій громаді. Брехня – в поміщику, священику і цареві […] брехлива з брехливих, найвища брехня, яка увінчує всі брехні. Крещендо брехні, хитрощів та ілюзій» (с.87).

Характеризуючи історичний шлях становлення царської Московської=Російської та комуністичної імперії СРСР, Ален Безансон справедливо підкреслив, що Ленін постійно покликався на якобінський епізод французької революції, на утопічний етап цієї історії, кривавий етап. Ленін любив кров і не бачив нічого красивішого, ніж «безжальні репресії». «Безжальними репресіями» був переповнений Радянський Союз, насамперед, Українська РСР. Реанімувати імперію зла прагне Путін. «Ніхто не був покараний за злочини комунізму, в той час як було повішено стільки нацистів, – слушно наголосив Ален Безансон. – В російській державі  було щось зловісніше, щось спотвореніше, ніж за старого режиму Європи і навіть у її найдавніші часи». Зловісність, спотвореність верховодить і нині в Російській Федерації.

Надто важливими є роздуми Алена Безансона, які стосуються глибинної сутності російської людини, російського православ’я, яке нині, як і завжди, було і є на службі московських імперських інтересів, загарбницьких війн. Автор книжки всебічно схарактеризував російську царську і комуністичну маніпулятивну ідеологію та пропаганду, у полоні якої опинилося чимало французів та громадян інших європейських країн.

На останній 110 сторінці книжки він написав, що «не існує жодних причин бути русофілом чи русофобом. Я не є ні тим, ні іншим. Наша легковірність, наївність і невігластво дратують мене куди більше, –  зізнається Безансон. – Варто було б повернутися до стану рівноваги, який вдалося колись досягнути Анатолію Леруа-Больє, але це вимагає зусилля. Нехай місце віри займуть факти: таким було побажання Маркса в 1857 р. Сьогодні це і моє побажання». Так закінчив свою книжку Ален Безансон.

Але кожний, хто знає правдиву російську та українську історію і уважно прочитає «Святу Русь», то побачить, що Алену Безансону не вдалося повністю вирватися з морально-психологічного полону фальшивої російської історіографії. Уже є достатня кількість наукових досліджень, щоби зрозуміти: Русь – назва давньоукраїнської держави, яку злочинно поглинула Московія-Росія. На жаль, чіткості стосовно цієї історичної правди у книжці бракує.

На мій погляд, потрібно ще і ще нагадувати, що у 1686 р. було підступно підпорядковано Київську митрополію Московській і встановлено в Україні московський контроль над церквою, освітою, культурою. Прикро, що Ален Безансон чомусь про це навіть не згадав, адже за своєю суттю московська (російська) і українська церкви зовсім різні. Руська, тобто українська Церква пронизана духом демократизму у своїй структурній побудові та способах діяльності, а московська – тоталітарна і абсолютно залежна від існуючої системи влади, обслуговує її імперські зазіхання.

На 66 сторінці книжки написано: «В іноземців створюється враження, що росіяни мають двох Богів: Бога і Росію. Саме до цього комбінованого об’єкта піднімається фіміам, літургійний і політичний. Бог має російське обличчя, а Росія – Боже». Сповідуючи ідеологію і політику самообожнювання, «Росія пропонує поклонятися їй через сльози і гріх. У Росії – «особлива стать», писав Тютчев. Це означає, що вона «свята». В писанні святість означає «священне відокремлення»… Російська держава та імператор, який стоїть на її чолі, охоплені сферою святості, тому що вона зберігає недоторканність російської землі. Земля ототожнена з імперією і величезною територією, яку вона покриває на карті. Цій території властиве розширення».

Ален Безансон цитує уривок з промови Достоєвського, виголошеної 8 червня 1880 р. на урочистому засіданні Товариства друзів російської словесності, у якій він наголошував, що роллю Росії, великої і щедрої Росії є звільнення слов’ян, тобто їхнє об’єднання з Федерацією під егідою Росії, позаяк лише вона здатна забезпечити панування миру і дружби між слов’янськими націями… Світло, розповсюджуване Росією, призначено освітити всі народи… Достоєвський стверджував, що «в Пушкіні маємо російський ідеал всесвітності, всепримирення і загальнолюдськості.  Ось чому Константинополь, містичний центр православ’я, повинен належати Росії». Слава Богові, що українці та інші європейці все глибше розуміють суть жахливої любові Росії. Ця книжка проливає світло розуму на тумани московських міфологем. Важливо, що «академік Безансон гідно представляє ту частину західних інтелектуалів, які чесно називають російську агресію агресією і усвідомлюють глобальну небезпеку, що її створює курс Кремля» (І.Сюндюков).

Однак поза увагою А.Безансона залишилася політика царату і комуністичного режиму щодо знищення Української Православної Церкви, Греко-Католицької Церкви, як важливих морально-психологічних опор  обстоювання національної незалежності українців, збереження і розвитку української мови, культури, звичаїв, традицій. Оминувши кількасотлітній відрізок історії давньоукраїнської держави Русь, Безансон мимоволі опиняється  на стороні московських патріархів, московської церкви, хоч характеризує їхню діяльність негативно. Доцільно було розкрити ворожість московської церкви в Україні, яка прикривається назвою Українська Православна Церква, розвінчати фальшиві тези, що Українська Православна Церква Київського Патріархату неканонічна, що Богові «неугодно молиться на украинском языке».

У такому актуальному дослідженні, як «Свята Русь», варто було хоч згадати, що 1162 р. владимирсько-суздальський князь Андрій Боголюбський, мати якого була половчанка, надіслав посольство в Константинополь, щоб домогтися окремої митрополії у Владимирі. Цей підступ не вдався. У 1169 р. військо Андрія Боголюбського сплюндрувало Київ, собор святої Софії та інші церкви, монастирі. Це, по суті, була перша етнічна війна між моксельцями=суздальцями і русинами=русичами=руськими, тобто давніми українцями, коріння яких у полян. Слов’янська територія полян була центром Руської держави, поляни були Руссю.

На с. 34 монографії написано, що Росія пізно прийняла християнську віру. Володимир Великий хрестив не моксельців=московитів=росіян, не Росію, бо її  на світі ще не було, а Русь, тобто русичів. У ІХ-ХІІ століттях не існувало російського народу (великоросів). На заліській території жили угро-фінські племена (мурома, меря, весь, мещера, мокша, перм, нарова та ін.). Їх називали народом моксель, який згодом став основою московитів=великоросів. На базі слов’янських племен (поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.) в історичному розвитку утворився український народ. Моксельсько-російський і український народи не мали в історії нічого спільного, господарськи не стикалися до ХVІ століття. Ці істини, до речі, встановлені російськими істориками.

Книжка «Свята Русь» Безансона вийшла у світ 2012 р. У той час вільно можна було прочитати працю М.Грушевського «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу  історії східного слов’янства», ґрунтовні дослідження В.Білінського, Я.Дашкевича, Л.Залізняка, Г.Півторака, С.Плохія та багатьох інших. Русини=українці та моксельці=московити=росіяни не одного роду-племені, це – різні етноси. На жаль, в актуальній книжці «Свята Русь» ці акценти не розставлені.

На с. 35 Безансон згадує про Андрія Первозванного, який, мовляв, освячував російську землю. Не російську, а полянську=руську, тобто давньоукраїнську.

На с. 40 зазначено, що за Петра Великого «Росія (Русь) змінила ім’я. Відтепер вона називалася Російською імперією». По-перше: назва Росія і Русь, як уже зазначалося, – це не одне й те ж, це – різні держави. Русь існувала на кілька століть раніше від Московії=Росії. По-друге: Русь сама не змінила своє ім’я. Петро І украв назву нашої давньоукраїнської держави Русь і назвав «Московское царство Российским государством». Доктрина «Святої Русі», яку нав’язали московські ідеологи-крадії, стала підґрунтям фальшивих постулатів, що «русские, белорусы, украинцы – один народ – русский» і, мовляв, коріння цього «русского народа» у давній Русі. Таке зловісне тлумачення відмовляє українській нації бути вільною, незалежною, соборною. Якщо уже московським загарбникам хотілося створити міф про свою святість, то треба було мати хоч краплину порядності у морі цинізму, брехні й називати своє «Российское государство» «Святой Россией», а не «Святою Руссю» та не вводити в оману людство. Але «Росія прагнула дати «іноземцям» облудне бачення самої себе»,– слушно наголосив Ален Безансон. Так було в минулому, так є і тепер. Тому потрібно ще наголосити, що «Русь» – це давня українська держава. І той потужний негатив, який характеризує «Российское государство», не стосується Русі в її первісній християнській сутності, а тільки Московії=Росії – погромниці руських=русичів=українців. Жаль, що Безансон ототожнює поняття Русь і Росія.

Тарас Павлович Марусик у «Передмові» зазначив, що у французькій мові для позначення «Росії» і «Русі» існує одне слово «La Russie». Але цей лінгвістичний термін у цій книжці набирає політичного, ідеологічного характеру, заплутуючи і французьких, і українських читачів. Вважаю, що українським історикам потрібно скласти стисле, але ґрунтовне роз’яснення, що означає Русь, а що – Росія, що руські і русские не один народ. Міністерству іноземних справ таку довідку потрібно розповсюдити в усіх країнах, щоби там не плуталися у назвах, бо незнання переростає у політичну проблему міждержавних стосунків. Треба знати, що не було однієї давньоруської мови, як це нав’язували маніпулятори загальноросійської єдності. Можна простежити (Юрій Шевельов та ін. вчені) джерела окремих східнослов’янських мов аж до VII-VIII століть. Справжніми спадкоємцями Києва, Русі стала Галицько-Волинська Русь, а не проторосійське Владимиро-Суздальське князівство. «Київська держава лишила по собі тривку спадщину у вигляді історичної пам’яті, законодавства та релігії, яку в тій чи тій формі прийняли всі її колишні підданці як у «внутрішній» (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина), так і в «зовнішній» Русі» (С. Плохій).

На с. 45 зазначено, що «Петербург побудовано на кістках тисяч мобілізованих робітників». Нині, мабуть, кожному в Україні відомо, що на будівництві Північної Пальміри загинули тисячі й тисячі українських козаків. Варто би про це знати  французам та громадянам інших європейських країн.

Можна ще назвати кільканадцять прикладів з книжки, трактування яких не вийшло за межі російської імперської історіографії. Окремі факти, події, явища подано  так, що спонукають, необізнаного з правдивою історією, читача сприймати росіян, білорусів, українців як «единый народ – русский». Загарбник Путін каже, що зі своїм народом не воює, а захищає його від нацистсько-фашистської хунти, яка, мовляв, засіла у Києві – матері городов русскіх.

Є потреба глибинного розуміння московського націоналізму, тобто шовінізму і гуманістичного націоналізму, наприклад, українського. Ми усі є свідками як російський шовінізм увібрав у себе нацизм, фашизм, комунізм і переріс у рашизм – найнебезпечніше, зловороже  явище, що породило російсько-українську війну. Треба розрізняти націоналізм, тобто шовінізм націй пригноблювачів, колонізаторів, і націоналізм – вищий морально-психологічний, громадянський стан патріотизму націй пригноблених.

Безперечно, мої зауваження не применшують, не звужують ролі наукового дослідження. Книжка «Свята Русь» Алена Безансона у перекладі Тараса Марусика надто актуальна, бо розкриває глибинну сутність московського імперіалізму і його брехливу ідеологію, злочинну політику, маніпулятивні ЗМІ, теле- і радіопередачі, газетні матеріали яких відбілюють злочини російських  загарбників і звинувачують в усіх негараздах Україну, українців.

Мабуть, доцільно перевидати «Святу Русь» Алена Безансона, але з компетентними, розлогими коментарями перекладача з позиції історичної Правди, Україноцентризму.

Василь Лизанчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства