«Нормандський формат в понеділок»: завдання – «витиснути все»
В який бік – чи то реального просування на шляху до миру, чи то – «замороження» ситуації на довгі роки – поки незрозуміло. І головне завдання України зараз: домогтися якомога більших результатів навіть за цих умов і при такому складі учасників.
Зміна доданків – не впливає на результат
Спочатку кілька загальних зауважень. Кругом-бігом, а «нормандському формату» рівно чотири роки – майже стільки, скільки триває військове вторгнення Росії в Україну та окупація Криму та частини Донецької та Луганської областей. Започаткований президентами, що зібралися в Нормандії в ювілейну річницю відкриття «другого фронту» Другої світової війни у червні 1944 року, цей формат перемовин, нібито, став запорукою припинення «гарячої війни» в 2014-му. Втім, всім відомо, що це твердження – дуже умовне, а обстріли з боку банд сепаратистів та російських військ як на донецькому, так й на луганському напрямах не припиняються ні на день. Прихильність усіх до миру задекларована у «Мінських домовленостях», але…
Фактом є і те, що учасникам Нормандського формату вже неодноразово доводилось змінювати свій склад. З французької сторони – вже другий міністр-учасник, з німецької – третій. І це, безперечно, впливає на хід та настрій діалогу. Французькі та німецькі політики перебувають під жорстким впливом як громадської думки так і власних політичних сил, відтак – їх формулювання є завжди дипломатичними та виваженими. Водночас, незмінність учасників від України та РФ – тільки на користь самому процесові: Україна має послідовну лінію, що її провадить міністр Павло Клімкін, а тези Сергія Лаврова демонструють, наскільки слова Кремля розходяться з його реальними справами.
Власне, зустрічі на такому рівні не було вже давно – більше року. І це давало ґрунт для твердження про «смерть нормандського формату» та «мінських домовленостей». Але, як не прикро визнавати торпедування миротворчого процесу з боку Росії, цей час був потрібний для визначення позицій, а головне – ближчого ознайомлення європейців із ситуацією на Донбасі. Останнім часом набагато активнішим став процес перемовин щодо українсько-російської війни у форматі США–РФ. Події ж останніх тижнів показали, що відновлення діалогу саме «нормандської четвірки» є необхідним: президент США Дональд Трамп увійшов у відкрите протистояння з ЄС з економічних та політичних питань, а також почав робити більш ніж прозорі натяки щодо повернення РФ у «велику вісімку», звідки її «попросили» саме через агресію проти України. На цьому тлі ані Німеччина й Франція, ані Україна втрачати можливості впливу на ситуацію не мали права. Цими днями відбулася телефонна розмова президентів Петра Порошенка та Володимира Путіна, яка поставила питання обміну полоненими та політичними в’язнями на найвищий рівень. До того ж Кремлю було важливо надіти маску «миротворця» перед початком чемпіонату світу з футболу. Тому ця зустріч була необхідна усім.
Про вади слуху та зору – і чому це не лікується
А далі – зустріч чотирьох міністрів за закритими дверима 11 червня, якій передувало спілкування міністрів іноземних справ Німеччини та Франції Хайко Мааса та Жан-Іва ле Дріана із родичами українських полонених. Хоча вона не була офіційним заходом, але, за словами міністра Клімкіна, справила необхідний психологічний ефект на представників європейської дипломатії. І питання вирішення саме гуманітарної складової – перш за все, обміну полоненими та звільнення в’язнів - вийшло на перший план зустрічі. Здається, це входило у плани Лаврова, адже агресор завжди намагається виставити кожний обмін як прояв доброї волі та гуманізму особисто Путіна.
Тепер питання перед Росією було поставлено принципово та одразу трьома учасниками перемовин – чому Москва відмовляється чи затягує як процедуру обміну полоненими, і не бажає починати процес обміну в’язнів? Як зазначив пан Клімкін: «Вперше ми сьогодні реально обговорювали звільнення наших політв'язнів і заручників... У перший раз була дійсно реальна дискусія, дуже складна для Лаврова». Підтримка Німеччиною та Францією цих вимог України свідчить про принципово інший підхід трьох країн до цього питання та взагалі оцінки війни на Донбасі – головне – це життя людей, а для Росії ж головне – втілення її амбіцій та збоченого погляду на Україну. Тому людські долі в цій конструкції для Кремля – лише засіб тиску. До речі, цікаво подивитися як цю частину перемовин подали росЗМІ – наприклад, агентство «Россия сегодня»: там інформація подана як особиста розмова Лаврова та Клімкіна щодо телефонних переговорів Путіна та Порошенка, а про позицію панів Мааса та ле Дріана – ані слова. Воно й зрозуміло: міжнародний недвозначний осуд в цьому питанні Кремлю не потрібен, важливо продемонструвати – українські бранці не цікавлять Європу. Але це – знову приклад класичної брехні. І вона очевидна усім, хто читає щось окрім «России сегодня». А так, констатуємо: у російського міністра закордонних справа наочний розлад як слуху, так й зору, причому в останньому він далекий від звичайного дальтонізму, це класика про те, як на «біле» говорять «чорне».
Далі – і знову в такому ж стилі про миротворчу місію на Донбасі. Лавров знову висунув проект резолюції Радбезу ООН про нібито миротворчу місію, що лише супроводжує представників СММ ОБСЄ та більше нічого не робить. І знову представники як України, так і Німеччини та Франції наголосили, що така місія не має сенсу, а миротворців треба розмістити на всій території Донбасу, включно з кордоном, і у них має бути мандат щодо власне миротворчих дій.
Отже, головний підсумок зустрічі міністрів, на якому наголосив Павло Клімкін, це проведення саміту очільників чотирьох країн: «Плани провести такий саміт найближчим часом є, але він має бути належним чином підготовлений». Дійсно, перемовини йдуть вже довгий час – а рішення все немає. І це спричиняє песимізм щодо перспектив дипломатичного врегулювання конфлікту взагалі.
Важливо подивитися на ситуацію трохи під іншим кутом: непоступливість та зухвалість Росії, яка не визнає очевидних речей – грає тільки проти неї самої. Прослідкуємо хронологію. Спочатку докорінним чином змінилася риторика та позиція щодо Донбасу у США – і спецпредставник Держдепартаменту по Україні Курт Волкер почав висловлюватись щодо Росії дуже конкретно і жорстко. Сталося це після безпосереднього ознайомлення з ситуацією на Донбасі. Поїздку на Донбас здійснив перед зустріччю 11 червня і Хайко Маас, заяви якого також стали куди більш недвозначними на відміну від позиції німецької дипломатії попередніх двох років (а варто сказати, що всі міністри закордонних справ Німеччини із 2014-го – це представники соціал-демократів, які до РФ мають куди більш лояльну позицію, ніж, наприклад канцлер Ангела Меркель). І ці тенденції – є важливими самі по собі, завдяки ним Україна «витискає» для себе з «нормандського формату» усе, що можливо в цій ситуації. Єдність з Європою та тиск на Росію – поки що єдиний реальний шлях як для звільнення заручників, так і для недопущення поглиблення військового конфлікту на Донбасі.
Віктор Чопа. Київ
