Для Путіна й Меркель тема України наразі не є головною
Наступної суботи, 18 серпня, канцлер Німеччини Ангела Меркель прийматиме у Берліні президента Росії Володимира Путіна. Про що вони домовлятимуться – це, безумовно, багатьох цікавить.
Загалом, теми розмови особливої таємниці не становлять. Прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков, приміром, окреслив їх так: “Це, звичайно, і міжнародне коло питань, це і Україна, це і Сирія, це ті обмеження, з якими так чи інакше стикаються багато країн, і з наслідками цих обмежень... Крім того, звичайно, будуть порушені питання двосторонніх торговельно-економічних відносин, теми реалізації великих міжнародних комерційних проектів, я маю на увазі “Північний потік-2”, та інші питання, які сторони вважатимуть за необхідне обговорити”. Речник німецького уряду Штеффен Зайберт був лаконічнішим: говоритимуть про врегулювання конфлікту у Сирії, ситуацію на сході України та питання енергетики.
Отже, говоритимуть про все. Залишається спробувати визначити пріоритети.
Найперше: тема України, зокрема – ситуація на Донбасі, головною чи навіть серед головних не буде. Росія визначилася зі своєю стратегією на осяжне майбутнє: не поступатись, блокувати ідею миротворців ООН на всю територію окупованого Донбасу, вимагати виконання “мінських угод” в російській інтерпретації. І допоки Росії загалом не стане гірше, ця стратегія не зміниться. До того ж, вже давно головним перемовником Заходу у цьому питанні є США, а не Німеччина і Франція з “нормандської четвірки”. Для Німеччини на даний час достатньо, аби на Донбасі не було суттєвих загострень військових дій. Росії ж на даний час нема сенсу вдаватися до таких загострень. Тобто, говорити Путіну й Меркель на українську тему нема про що. Єдина надія – Меркель захоче і зможе знайти для Путіна переконливі аргументи необхідності негайного звільнення Олега Сєнцова.
А ось що безперечно цікавить і тривожить лідерів Німеччини і Росії – це теми стосунки зі США та Сирія.
Американська The New York Times, коментуючи майбутню зустріч, пише про спільні інтереси сторін щодо відповіді на мита на алюміній та сталь, запроваджені США: “Як Росія, так і Німеччина постраждали від тарифів на алюміній і сталь, і обидві побоюються ефекту доміно через недавні заходи Трампа проти Туреччини”. Інакше кажучи, у Росії та Німеччини нібито з’явилася необхідність поглиблення взаємодії для протидії США, і не лише щодо торговельних тарифів, а й у принциповому енергетичному питанні – спорудженні “Північного потоку 2”, проти якого американці не лише протестують, а й вводять конкретні санкції. Також варто додати спільну зацікавленість Берліна і Москви якось утримати так звану “іранську угоду”, з якої США вийшли.
Так, потреба взаємодії очевидна, оскільки від дій США потерпають і Росія, і Німеччина (і не тільки вони). От тільки якою має бути ця взаємодія, наскільки глибокою і наскільки вона матиме характер геополітичного партнерства? Ось тут очевидного якраз і нема. Можливо, Москва і готова до стратегічної співпраці, але навряд чи до цього прагнуть Берлін, Париж чи Лондон. Європейці чудово усвідомлюють, що з Кремлем треба “тримати дистанцію” а з Вашингтоном не можна “бити горшки” безповоротно. Та й Москва, до речі, теж не хоче смертельно сваритися з американцями. Зрештою, генеральну домовленість про поділ світу (“Ялта 2”) кремлівським треба укладати зі США, а не з Європою.
За таких обставин, коли і Берліну, і Москві хочеться трохи налякати Вашингтон можливістю стратегічного антиамериканського союзу Росії та Європи, щоб змусити його чимось поступитися, але водночас залишатися для нього партнером і другом (принаймні - не ворогом), усі розмови Меркель і Путіна ризикують лише розмовами й залишитися. Тобто, російсько-німецькі домовленості швидше за все матимуть тактичний характер, будуть, так би мовити, короткостроковими, спрямованими на вирішення дуже конкретних проблем.
Скажімо, Німеччині дуже пече проблема біженців-мігрантів. Росія хоче скористатися цим, заманюючи Німеччину у стратегічну угоду по Сирії без США. Суть такої угоди: Німеччина (і Євросоюз) визнають владу Асада, допомагають йому матеріально на відбудову країни в обмін на те, що Асад прийме назад усіх біженців з цієї країни. А їх тільки у Туреччині 3,5 мільйони, і всі хочуть до Європи. Туреччина поки що стримує їх, уклавши з Євросоюзом відповідну угоду, але може й перестати стримувати. А ще мільйони вже в Європі, створюючи проблеми навіть особисто Ангелі Меркель (падіння її рейтингу та рейтингу її партії). Інакше кажучи, через проблему біженців Росія хоче узаконити (добитися міжнародного визнання) свою військову перемоги в Сирії і перекласти на Європу частину витрат на відновлення спустошеної війною (зокрема – російськими авіаударами) Сирії. Це й буде головною метою Кремля на чотиристоронньому саміті щодо Сирії, “запланованого на найближче майбутнє” (МЗС РФ) за участю лідерів Росії, Франції, Туреччини та Німеччини. Ось за підсумками такого саміту (якщо він відбудеться, саме це й вирішуватиметься у Берліні 18 серпня) ми й побачимо, на домовленості якого характеру – тактичного чи стратегічного – спромоглися Меркель та Путін.
Юрій Сандул. Київ
