50 років розстрілу Празької весни. Кінець казки про соціалізм із людським обличчям

П'ятдесят років тому танками було розчавлено паросток духу свободи й демократії в колишньому соціалістичному таборі, який дістав назву «Празької весни». Розчавлено, але не вирвано з коренем: через 20 з невеличким років розвалився і соцтабір, й імперія, яка зібрала його докупи.

У ніч з 20 на 21 серпня війська п'яти країн Організації Варшавського договору - СРСР, Польщі, НДР, Болгарії, Угорщини - увійшли на чехословацьку територію. Розпочалася операція «Дунай», офіційний підсумок втрат у якій - 108 убитими (понад 130, за даними Чеського радіо) і 500 пораненими з чехословацької сторони, 12 осіб загиблими і 25 пораненими й травмованими - з радянської.

Однак моральної поразка тоді зазнала практично вся нація, у якої відібрали надію, яка зрозуміла, що чинити опір нещадній машині марно. Багато тисяч тоді поїхали з країни, інші залишилися, але заховали своє невдоволення подалі.

Хоча були й такі, хто дійсно радісно зустрічав радянські танки. Про них люблять згадувати в сьогоднішній Росії і ображатися на всіх решту, вважаючи, що чехи зі словаками мають до скону бути вдячні СРСР (читай - Росії) за те, що не віддав республіку до лап імперіалістів, що не допустив великого кровопролиття і воно таки сталося б, якби зіткнутися війська Варшавського договору й НАТО, якщо б та вирішила підтримати повстання, а такий варіант не виключався). Утім, у самій Росії в період перебудови і у перші роки після розпаду Союзу стався проблиск не те щоб каяття, але жалю з приводу придушення «Празької весни». Тривав він недовго.

У сьогоднішніх Словаччини й Чехії події серпня-вересня 1968-го і наступних років переважна більшість жителів оцінюють як окупацію.

Утім, не всі. Лідер Комуністичної партії Чехії і Моравії (послідовниці КПЧ) Войтех Філіп договорився до того, що в подіях, які відбулися в Чехословаччині в 1968 році, винна виключно... Україна, а саме придушення "Празької весни" і взагалі було антиросійської акцією. «Історія «Празької весни» фальсифікована. Ніхто не напише, що вся ідея заснована на позиції проти Росії. У складі політбюро СРСР за тих часів був лише один чистокровний росіянин. І він голосував проти (вторгнення). Леонід Брежнєв був з України. Більшість солдатів, які брали участь у вторгненні, були українцями», — заявив Філіп. Політика, схоже, мало турбує, що в його власній заяві як мінімум три, кажучи сьогоднішньою мовою, фейки щодо складу політбюро, національності його членів і кількості тих, хто голосував «за».

НЕПОСЛУХ КАРАЄТЬСЯ

Феномен «Празької весни» нерозривно пов'язаний з ім'ям Олександра Дубчека, який 5 січня 1968 року став першим секретарем ЦК Компартії Чехословаччини.

Незважаючи на опір співтоваришів у керівництві КПЧ з консервативного крила, у країні намітилися масштабні реформи. Почали відроджуватися партії, що існували до 1948 року, відбулася федералізація на Чехію і Словаччину. А чого варте було скасування цензури в березні! Хоча цей захід спричинив не просто свободу слова, але й до деяких небажаних ефектів: преса й громадяни не лише відчайдушно кинулися критикувати свою владу за недостатні, з їхньої точки зору, реформи, але дедалі більше висловлювати роздратування проти соціалістичної системи в цілому, проти всього радянського й конкретно проти росіян.

Ідеї «соціалізму з людським обличчям», а саме такий пообіцяв будувати Дубчек, абсолютно не влаштовували Москву. І аж ніяк не тільки її, але й інших вірних сателітів. На зібраній в екстреному порядку 23 березня в Дрездені зустрічі керівників партій і урядів СРСР, Польщі, НДР, Болгарії, Угорщини та Чехословаччини, п'ятеро перших різко розкритикували генерального секретаря Компартії Чехословаччини. І згодом, коли в Кремлі вже почали опрацьовувати варіанти дій на випадок продовження «непокори», лідери НДР Вальтер Ульбріхт, Болгарії Тодор Живков та Польщі Владислав Гомулка виступали чи не з більш жорстких позицій, ніж Леонід Брежнєв, який, до речі, до останнього вагався, оскільки «вірив Саші». Вони прекрасно розуміли, що народи їхніх країн значно більшою мірою можуть «заразитися» вільнодумством чехів і словаків. Та й угорське повстання 1956 року було свіже в пам'яті.

Протягом декількох місяців побратими по соцтабору намагалися напоумити сусідів, які «зарвалися». І в ході тривалих телефонних розмов, і під час викликів «на килим». Дубчек обіцяв Брежнєву взяти ситуацію під контроль і приборкати антирадянські настрої. Але ситуація від нього вже, справді, практично не залежала.

Сучасники говорять, що Дубчек був особою неоднозначною. І, мабуть, не надто далекоглядним політиком. Інакше міг би передбачити реакцію Радянського Союзу. (До речі, словак Дубчек дитинство провів у СРСР, де згодом навчався у Вищій партшколі ЦК КПРС). Але, можливо, він і сам не очікував, що вітер свободи так сп'янить співвітчизників, що вони вимагатимуть дедалі більше реформ. Та й далеко не все те, що відбувалося в країні, він ініціював. Дубчек просто опинився у вирі подій і назрілих течій.

Придушення «Празької весни», символом якої він став, зламало й самого Дубчека. Будучи вже головою Федеральних зборів (парламенту), саме він підписав через рік, 22 серпня 1969 року, «Закон поліцейської палиці», який давав владі «добро» на придушення народних виступів. У відповідь на масову демонстрацію, яка відбулася у першу річницю вторгнення.

ВІЙСЬКОВИЙ КОНТИНГЕНТ

Проте, демократичні процеси й вільнодумство, які назрівали раніше, але проявилися на повен зріст за правління Дубчека, стали аж ніяк не єдиною причиною того, що відбулося далі. І не одразу дозріло рішення одним махом вирішити проблему.

Важливим моментом стали розбіжності між СРСР і Чехословаччиною в сфері військового співробітництва, які існували ще раніше. До кінця 1960-х ЧССР залишалася єдиною державою на західних кордонах соцблоку, на території якого не було контингенту радянських військ. На наполегливі пропозиції щодо їх введення Прага вперто відповідала відмовою. Таке становище явно робило ОВД вразливішим. Особливо в умовах, коли Москва в разі можливого військового конфлікту з НАТО з використанням тактичної ядерної зброї розмістити таку в Чехословаччині за умовами договору про нерозповсюдження (підписаного саме влітку 1968 року) не могла.

Отже СРСР украй важливо було мати свою групу військ у цій країні. У Кремлі взагалі всерйоз побоювалися, що Чехословаччина захоче покинути ОВД, хоча чехословацькі комуністи в той момент про це навіть не згадували. Але привид наближення НАТО до кордонів імперії завжди лякав кремлівських керівників.

У травні 1968 року Чехословаччина погодилася на введення військ, щоправда, лише для навчань країн Варшавського договору, які активно проводилися влітку того року. У рамках підготовки до них з квітня по липень командування частин Збройних сил СРСР було детально ознайомлене з планами великих міст, населених пунктів, транспортних комунікацій ЧССР та іншою важливою інформацією. Тому плутанини при вторгненні ніякої не було, все було відомо.

Російська сторона стверджує, що в умовах загострення ситуації у серпні, яка загрожувала перерости в громадянську війну, чехословацьке вище керівництво саме звернулося до Радянського Союзу з проханням ввести війська. Спочатку прохання надійшло від супротивників Дубчека, а потім, 16 серпня, нібито, вже й він сам подзвонив генсекові ЦК КПРС Леоніду Брежнєву і просив ввести війська. Однак, цей дзвінок не було задокументовано, відомо про нього зі слів... Отже, перевірити це наразі неможливо. Що ж, практика знайома і повторена в майбутньому.

Безпосередньо ж рішення про початок військової операції було прийнято 18 серпня на зустрічі глав СРСР, НДР, Польщі, Болгарії та Угорщині. Без участі «об'єкта». Сигнал «Влтава-666» про початок операції надійшов до війська в 22 години 15 хвилин 20 серпня. Введення здійснювалося у 18 місцях. 750 тисяч солдатів, з них півмільйона - радянських, 6 300 танків, 800 літаків.

Радянське керівництво - і ця теза підтримується досі - вважає операцію зразковою: війська стрімко просувалися, жертви були мінімальними. Адже солдатам абсолютно ніщо не заважало крокувати по чехословацькій землі. Міністр оборони Мартін Дзур був попереджений про те, щоб його армія навіть і не думала чинити опір. І вона його не чинила, отримавши відповідний наказ.

Інша річ - населення. Протягом кількох днів люди, переважно в Празі, намагалися боротися з окупантами, як могли: камінням, «коктейлями Молотова», кулаками й палицями. Хоча були непоодинокі випадки застосування стрілецької зброї. «Миротворці» у відповідь не скупилися на патрони (наприклад, будівля Національного музею на Вацлавській площі, яку, очевидно, вважали за важливу урядову споруду, навіть після реконструкції зберегла нагадування про серпневу окупаціїю у вигляді слідів від куль на фасаді), барикади розносили залпами з танкових гармат. Але в цілому бійці, які явно не очікували побачити таке неприйняття, оскільки були скеровані «відстоювати праве діло», поводилися дійсно стримано. Такий був наказ.

Незважаючи на всі спроби пражан, здебільшого молодих, будівля ЦК ЧКП була оточена радянськими військами і бронетехнікою вже вранці 21 серпня, а ті, хто знаходилися в ній, були заарештовані. О 10-й ранку все найвище керівництво Чехословаччини вивезли в СРСР на літаку. Протримавши заручників кілька днів у "лісовому ув'язненні", 24 серпня їх доправили в Москву, де змусили поставити підписи під протоколом про прийняття «братньої допомоги від СРСР». Лише одна людина відмовилася це зробити. І був це зовсім не Дубчек, а Франтішек Крігель (якого від негайної відправки до сибірських таборів урятувало лише те, що президент ЧССР Людвік Свобода і Дубчек раптом навідріз відмовилися повертатися в Прагу без колеги, який, утім, згодом був повністю усунутий з політичного й громадського життя, а саме його життя було перетворено на пекло). «Програма виходу з кризової ситуації» поклала край усім демократичним починанням і узаконила радянську військову присутність у Чехословаччині. Вона тривала аж до 1991 року.

Захід відреагував на події в ЧССР мляво. Можна сказати, взагалі ніяк. США запропонували обговорити чехословацьке питання в ООН, але радянська делегація не допустила цього. Французький очільник, генерал Шарль де Голль, вважав, що ця акція «не порушує принципів Ялтинської системи». Проковтнули тоді, спустили на гальмах багато чого і в майбутньому...

РІК ВІСІМОК

Та й на загал цей рік для Чехії взагалі незвичайний. На нього припадає одразу кілька пам'ятних дат, ювілеїв, що мали великий вплив на історію країни.

Так, сама Чехословаччина з'явилася на карті Європи у 1918 році після закінчення І Світової війни. 28 вересня Національний комітет у Парижі проголосив себе тимчасовим урядом Чехословаччини, його головою був обраний Томаш Масарик. 14 грудня Національні збори проголосили скасування влади Габсбургів, а Масарика було обрано першим президентом Чехо-Словацької Республіки.

Без сумніву, трагічною датою стало 30 вересня 1938 року, коли Німеччина, Італія, Франція і Великобританія підписали відому Мюнхенську угоду про передачу Чехословаччиною Німеччині прикордонних територій - Судетської області. Цю угоду називають кульмінацією британської політики умиротворення. Завершилося все аншлюсом.

У 1948 році до влади в Чехословаччині прийшли комуністи. Хтось вважає це путчем. Відомий чеський письменник і публіцист, колишній міністр культури країни Павел Тігрід, який завершив свій життєвий шлях на засланні, називав це «елегантним переворотом». Як би там не було, а ця влада протрималася 40 років.

Ну і згадані вже події 1968-го - розквіт і занепад «Празької весни».

А що ж Дубчек? Незважаючи ні на що, у Чехословаччині він аж до «Оксамитової» революції 1989 року залишався символом опору режиму, нав'язаним ззовні. І зміг отримати другий шанс: з 1989 по 1992 рік, після «Оксамитової революції» і майже до самої смерті він знову очолював парламент.

Події 50-річної давнини в Празі згадуватимуть 20 і 21 вересня. Меморіальні заходи організовує в основному Чеське радіо. Що не випадково. Це ЗМІ не тільки відіграло величезну роль в інформуванні як чеської, так і світової громадськості про те, що відбувалося в країні в ті трагічні дні. Безпосередньо перед будівлею радіо розгорнулися найзапекліші бої, було вбито 16 осіб.

Буде організовано 13-годинний радіо-марафон, який пройде слідами подій півстолітньої давності, концерт із пісень тих років. У вівторок на мітингу на Виноградській вулиці перед будівлею очікують на голову Сенату Парламенту Чеської Республіки Мілана Штеха, прем'єра країни Андрея Бабиша, мера Праги Адріану Крнацову та інших політиків.

А ось президента країни Мілоша Земана там не буде. За словами прес-секретаря голови держави, той не планує виступати з публічною промовою і брати участь у якихось заходах, присвячених 50-річчю з дня окупації. «Своє відважне слово пан президент уже сказав, коли на початку періоду нормалізації заявив про незгоду з окупацією. За свою позицію він був викинутий з роботи, з Вищої економічної школи. Подібне висловлювання дорожче за тисячі формальних і нещирих промов, які, безсумнівно, прозвучать 21 серпня», - написав на своїй сторінці в twitter прес-секретар Земана Іржі Овчачек. За роки президентства Мілош Земан намагається на кидатися необачно словами на адресу своїх друзів на сході. Хто старе поминає, той щастя не має?

Ольга Танасійчук, Прага.

Перше фото: Йозеф Коуделка