Український посол у Німеччині – людина більш ніж публічна. На додаток до того, що Андрій Мельник дуже активно комунікує через соціальні медіа, регулярно виступає на шпальтах німецьких ЗМІ, він не раз і не два ставав у ФРН справжнім ньюсмейкером республіканського масштабу.

Так сталося, причому аж двічі, й за останній тиждень. Спочатку через гучне (але ввічливе) відхилення запрошення мера Берліна взяти участь у спільній церемонії покладання вінків перед будинком, де 2 травня 1945 року було підписано акт про капітуляцію військ Вермахту, які тримали оборону Берліна. Мельник не просто написав Міхаелю Мюллеру листа, він виклав свої аргументи у виданні Tagesspiegel.

Буквально наступного дня та ж газета розмістила інтерв’ю з ексканцлером, а нині відомим лобістом Кремля Ґерхардом Шредером, повз яке Мельник пройти не зміг. Ексклюзивний коментар дипломата Укрінформу, в якому він запропонував Шредеру «парі», спричинив інформаційний землетрус, його поширили безліч ЗМІ в Німеччині, Україні та, звісно ж, Росії.

Ми вирішили більш детально поговорити з очільником диппредставництва про 75-ту річницю завершення Другої світової війни, розв’язаної фашистським «третім рейхом», про перспективи визнання Берліном Голодомору, а також про нинішній стан політичних відносин із нашим стратегічним партнером.

НІМЕЦЬКИЙ ПОЛІТИКУМ НАС ЗРОЗУМІВ

- Пане Андрію, цими днями світ відзначає 75-ту річницю перемоги над фашизмом. Дата непересічна. Які заходи планує Посольство України з цієї нагоди?

- Ще у 2015 році ми започаткували у Берліні абсолютно новий формат вшанування українських жертв Другої світової війни. До цього монопольне право на організацію відповідних церемоній самовільно присвоювала собі Росія. Тож наше посольство вирішило перехопити ініціативу. Вже шостий рік поспіль на наш урочистий захід до Монументу радянському солдатові у парку Тіргартен я запрошую все політичне керівництво Німеччини, членів уряду, депутатів Бундестагу, керманичів Берліна та землі Бранденбург, а також інших земель, представників дипломатичного корпусу, громадськості, німецькі та вітчизняні ЗМІ, громаду і, звичайно, ж наших ветеранів.

Якщо чесно, тоді я міг лише мріяти, що за такий короткий проміжок часу наша церемонія 8 травня отримає наскільки широке визнання і підтримку й у столичного політикуму, іноземних дипломатів, а головне – серед усього німецького суспільства. Про це свідчить щороку зростаючий рівень наших почесних гостей. І це не може не радувати. Нам, по суті, з нуля вдалося створити нову традицію вшанування жертв нацизму, в основі якої лежить вшанування всіх без винятку жертв нацизму, насамперед 8 мільйонів українців, які загинули під час гітлерівської війни на знищення.

Попри запроваджені через коронавірусну пандемію обмеження вітчизняна дипмісія у Берліні й цього року проведе 8 травня церемонію вшанування жертв Другої світової війни з нагоди 75-річчя визволення Європи від коричневої чуми. Вірю, що саме ця ювілейна урочистість стане невеличким проривом. Про це детальніше – після церемонії. Нехай інтрига поки зберігається.

- Уже на початку святкування, 2 квітня, в день, коли капітулювали солдати Вермахту, які тримали оборону Берліна, ви спричинили прямо таки скандал, відмовивши бургомістру в участі в церемонії разом із послом РФ.

- Дійсно, моє рішення не приймати запрошення мера викликало величезний медійний резонанс у самій Німеччині та за її межами, особливо в РФ, після того, коли про це написала провідна берлінська газета Tagesspiegel. Згадане повідомлення стало реально топновиною дня, адже його підхопив цілий ряд впливових німецьких ЗМІ, зокрема головне радіо країни Deutschlandfunk. Більше того, моя публічна відмова стала предметом гарячих політичних дискусій серед депутатів Бундестагу і тих, хто формує громадську думку, причому не лише у соцмережах.

Мені було приємно, що всі одним голосом підтримали саме таку жорстку, але принципову позицію.

Водночас, завдяки німецьким мас-медіа, нам одночасно вдалося поширити цілу низку важливих для України меседжів. По-перше, ми привернули увагу до триваючої російської агресії на Сході України з 14 тисячами жертв, до цієї де факто кривавої війни, яка призвела до неймовірних страждань мільйони наших співвітчизників та небувалого суспільного відчуження по відношенню до РФ.

По-друге, посольство змогло донести до політичного істеблішменту ФРН сигнал про вирішальний внесок українського народу в знищення Третього рейху, підкріплений цифрами і фактами, а також колосальну ціну, яку довелося за це заплатити (із 6 млн українців, які боролися у рядах Червоної армії, половина полягла на полі бою).

По-третє, ми використали цей інформаційний привід, щоб розповісти німецькій аудиторії про велетенські жертви, які понесли українці: адже із 8 млн загиблих українців значна більшість – а саме 5 млн осіб – були цивільними особами, замордованими СС чи Вермахтом.

І останнє: нам вдалося винести на широке обговорення ініціативу спорудження у центрі Берліна меморіалу українським жертвам нацизму та адресувати відповідне звернення до Бундестагу і мерії. Адже більшість німців, на жаль, просто не знають про те, що саме Україна була найбрутальнішим театром воєнних дій, де нацистами були скоєні нечувані злочини проти цивільного населення. І лише завдяки спільному опрацюванню цих темних сторінок історії, достойному вшануванню українських жертв, включаючи примусових робітників (переважна частина всіх так званих "остарбайтерів" була насильно вивезена до Німеччини саме з окупованої України, а це щонайменше 2,4 млн осіб) та закатованих військовополонених, завдяки належному висвітленню цих подій у німецьких шкільних підручниках можна буде говорити про подолання останніх білих плям у процесі історичного примирення.

- Ваша аргументація відмовитися від запрошення знайшла розуміння у столичної влади? Адже це, так би мовити, не дуже поширена практика серед дипломатів…

- Рішення відхилити запрошення бургомістра Берліна Міхаеля Мюллера мені далося, чесно кажучи, дуже нелегко. Насамперед тому, що я особисто дуже ціную особистий контакт, який нам вдалося встановити за останні роки. Саме на моє запрошення, після тривалих дискусій, мер таки здійснив офіційний візит до Києва влітку 2017 року. З іншого боку, слід враховувати, що ще буквально 5 років тому таке запрошення з нагоди 70-ліття капітуляції Берліна було надіслано Сенатом лише російському послу. Тож мені було приємно, що за цей короткий час наша дипмісія спромоглася дещо вплинути на сприйняття реального внеску українців у звільнення світу від нацистського режиму.

Те, що цьогорічне запрошення було зроблено саме у такий – мабуть, не до кінця продуманий спосіб, я схильний списувати виключно на технічні моменти, на жаль, протокол мерії не зовсім відчув усю делікатність ситуації. Адже можна було б – при бажанні – придумати більш елегантну розв’язку. Я точно знаю, що це не було свідоме політичне рішення берлінської влади. Адже коли пан Мюллер зустрічався з київським міським головою Віталієм Кличком, який, до речі, особисто знайомив свого німецького колегу з красотами столиці під час корабельної прогулянки Дніпром, то він не міг не відчути всі ті настрої, які панують в українському суспільстві по відношенню до держави-агресора Росії.

У мене склалося враження, що після цього інциденту мені вдалося згладити той негативний присмак, який лишився після моєї відмови, зокрема під час низки особистих телефонних розмов із керівництвом сенатської канцелярії. Одне я знаю точно: у майбутньому більше нікому не прийде в голову запрошувати українського посла на спільні з росіянами заходи, допоки триває цинічна кривава війна з боку нашого північного сусіда.

ВИЗНАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ФРН ПЕРЕД УКРАЇНОЮ

- Ви вже не перший рік порушуєте питання щодо можливості спорудження меморіалу українським жертвам націонал-соціалізму в Берліні. Наскільки це можливо? Адже, наскільки мені відомо, таких окремих пам’яток немає для інших народів, які внесли значний внесок у перемогу над фашизмом?

- Для мене особисто цей проєкт історичної пам’яті – це насамперед питання честі й сумління. Ви запитаєте, чому це питання постало саме зараз? Невже немає інших більш нагальних тем? Навіщо нам копирсатися у жахливих подіях 75-річної давнини, коли Україні щодня доводиться боротися за деокупацію Криму та звільнення Донбасу, а також одночасно торувати непростим шляхом реформ, коли треба долати бідність, а тепер ще й усі негативні наслідки коронавірусної пандемії?

Насправді ж відновлення історичної справедливості – це надзавдання фундаментальної ваги. Адже йдеться не лише про гідне вшанування безневинних жертв нацистського терору, який лютував на українській землі. Мова йде також і про усвідомлення широким німецьким суспільством цієї історичної відповідальності Німеччини перед Україною.

Адже, якщо визнання злочину Голокосту стало невід’ємною частиною матриці національної пам’яті, що тягне за собою дуже чіткі зовнішньополітичні імперативи (існування та підтримка Держави Ізраїль є одним із лейтмотивів усієї політики офіційного Берліна), то темні сторінки війни на винищення і поневолення, яку Гітлер брутально вів на Сході Європи, відомі лише окремим фахівцям.

Саме ця відсутність елементарних знань про жахіття злочинів проти людства, які коїлися Третім рейхом на теренах України, але також і Польщі, Білорусі, країн Балтії, є тією Ахіллесовою п’ятою, яку активно експлуатує російська пропагандистська машина, яка не хоче втрачати самовільно присвоєне Москвою монопольне право на місце єдиної й найбільшої жертви фашизму.

Думаю, якби пам’ятник 8-ми мільйонам українців, які загинули у Другій світовій війні, вже п’ять років стояв би у центрі німецької столиці, то дискусії навколо «Північного потоку-2» та інших подібних чутливих для нас проєктів велися б у зовсім іншій тональності.

Що ж стосується нашої ініціативи щодо меморіалу українським жертвам, одразу ж скажу, що ми перебуваємо на самому початку шляху. Я дуже радий, що міністр закордонних справ Дмитро Кулеба двома руками підтримує цю ідею і говорив про неї на днях зі своїм німецьким колегою. Маю надію, що найближчими днями будуть направлені офіційні звернення до Бундестагу (який власне і відповідає за подібні питання) від Верховної Ради України та широкої громадськості.

На сьогодні важко прогнозувати, яким саме буде остаточне рішення німецького парламенту з огляду на неймовірну сенситивність тематики історичної відповідальності. Вже доволі тривалий час Польща домагається спорудження у Берліні пам’ятника польським жертвам нацизму. І якщо на початку цієї дискусії, я це добре пригадую, у німецькому політикумі переважали нерозуміння і скептицизм, то вже зараз 240 із 709 депутатів Бундестагу підтримують цю ідею. Це ще, звичайно, не більшість, але шанси наших польських друзів дуже серйозно зросли. І це не може не радувати.

Адже якщо вищі законодавчі збори ФРН таки дадуть добро на встановлення монументу польським жертвам війни, то мені важко уявити причину відмови для українців. Одразу ж скажу, що Україна не має жодного наміру вступати у конкуренцію з іншими народами, які постраждали від коричневої чуми. Це було б вершиною цинізму. Я переконаний, що всі безневинні жертви, понесені кожним народом, заслуговують на достойне вшанування. Вагома роль у цьому процесі належить саме історикам, які просто зобов’язані донести правду до німецького суспільства. Особлива відповідальність лежить без сумніву на “Німецько-українській комісії істориків”. Тож, користуючись цією нагодою, я хочу ще раз закликати її до більш активної роботи і пропоную з нагоди 75-річчя завершення війни підготувати і направити депутатам Бундестагу відповідні рекомендації щодо змістовного наповнення меморіалу українським жертвам, підкріплені історичними матеріалами.

ТЕМА ГОЛОДОМОРУ ПОСТІЙНО НА ПОРЯДКУ ДЕННОМУ

- Інша «гостра» та чутлива тема – визнання Голодомору українського народу. Наприкінці зими – на початку весни до України мав їхати голова петиційного комітету німецького Бундестагу з тим, щоб на місці ознайомитися з матеріалами, фактами. Пандемія перенесла цей візит на невизначений термін. Чи означає це, що саме питання поставлено на паузу?

- Я надзвичайно вдячний «Укрінформу» за таку посилену увагу до цього фундаментального питання. Приємно, що саме завдяки вам вдається регулярно доносити до нашого суспільства правду про всі непрості перипетії та підводні камені навколо теми визнання Голодомору Бундестагом.

За своїм значенням і масштабом вона наближається до проблематики історичної відповідальності Німеччини перед Україною, будучи, до речі, її невід’ємною складовою. Адже сьогодні достеменно відомо, що у 1932-1933 рр. у Німеччині чудово знали про масштаби злочинів Сталіна, насамперед в Україні. Однак замість того, щоб бити на сполох, аби запобігти цій величезній гуманітарній катастрофі, штучно створеній московським тоталітарним режимом, чи принаймні зменшити її смертоносні наслідки для українців, Берлін продовжував імпортувати з СРСР зерно та іншу аграрну продукцію, яку перед цим Сталін насильно відбирав в українських селян, підписуючи тим самим їм смертний вирок.

Більше того, вміле пропагандистське використання Гітлером тези про безпрецедентні за масштабами злочини комуністичної верхівки СРСР дало змогу фюреру захопити, а потім і консолідувати свою владу, вбивши клин поміж німецькими комуністами і соціал-демократами. Страхітливі результати сходження лідера націонал-соціалістів на владний олімп – це і розв’язання Другої світової, і Голокост, всім до болю відомі.

Тому на пряме запитання з боку наших німецьких друзів, мовляв, «а Німеччина то яким боком до Голодомору», «чому раптом Бундестаг має розглядати сьогодні питання про його визнання», ми маємо дуже чіткі відповіді.

Ми не знаємо, яким саме буде рішення парламенту. Попри всі зусилля дипмісії, ця тематика й досі залишається маловідомою для широкого загалу в Німеччині, шанси на ухвалення позитивного рішення є, на жаль, не дуже високими. Тим не менше, я буквально щодня у відео- і телефонному режимі спілкуюся з усіма залученими у цей процес членами Петиційного комітету та керівництвом фракцій. Комітет продовжує наразі розгляд відповідної петиції.

Я дуже сподіваюся, що вона не буде відхилена лише на тій підставі, що серед парламентаріїв немає консенсусу стосовно використання самого поняття «геноцид». Нагадаю, саме про визнання Голодомору як геноциду йдеться у зверненні. Маю надію, що нам таки вдасться знайти певний компроміс.

Що ж стосується 3-денного візиту голови Комітету Маріана Вендта (ХДС) до України, запланованого на початок квітня, який був, на жаль, перенесений через пандемію коронавірусу, то я вірю, що ми зможемо його провести восени. Приємно, що у нас з паном Вендтом протягом останніх 5 років склався дуже тісний робочий діалог. Я надзвичайно ціную його особисту готовність якомога глибше розібратися у темі Голодомору та сприяти ухваленню максимально виваженого рішення, яке було б прийнятним для українського суспільства.

ГЛАВИ МЗС УКРАЇНИ І ФРН СПІЛКУЮТЬСЯ ПОСТІЙНО

- Історичні питання потребують «довгого дихання», як кажуть у Німеччині. Сьогоднішні ж українсько-німецькі відносини розвиваються дуже динамічно. Днями відбулися відеоперемовини міністрів закордонних справ двох країн, переговори у «нормандському форматі». На початку наступного тижня має відбутися перший візит до Берліна Прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, щоправда, віртуальний.

- Я дуже щасливий як посол, що нам вдалося організувати перший віртуальний зарубіжний візит нашого міністра закордонних справ Дмитра Кулеби саме до Берліна у форматі відеоконференції із його німецьким колегою Гайко Маасом. Приємно, що обидва глави МЗС налагодили за цей короткий відрізок часу надзвичайно довірливі взаємини. Я вже перестав рахувати, скільки разів міністри спілкувалися телефоном. Завдяки такій скоординованій взаємодії нам вдалося відновити переговори у форматі Нормандської четвірки на рівні топдипломатів, які не проводилися майже два роки.

Мені не менш приємно, що свій перший віртуальний візит за кордон прем’єр-міністр Денис Шмигаль здійснить так само до Берліна вже 12 травня цього року та проведе переговори з федеральним канцлером Ангелою Меркель у режимі відеозв’язку. Це є ще одним свідченням того, що українсько-німецька співпраця дійсно з кожним днем набуває рис стратегічного партнерства.

Ми надзвичайно цінуємо потужну підтримку та солідарність офіційного Берліна, особливо в часи війни і пандемії.

Ольга Танасійчук, Берлін
Фото автора