Зміна влади у Киргизстані: «перереволюція» чи «недопереворот»?

Хтось скаже колись, прочитавши статтю у Вікіпедії про події 5-15 жовтня 2020 року у Киргизстані: оце зразок зміни скомпрометованої влади із найменшими втратами та руйнуваннями. На перший погляд – так і є, повторення кровопролиття з виходом у міжетнічне протистояння 2010 року, цього разу вдалося уникнути. Але будуть й ті, хто оцінить ці події як класичний приклад тиску вулиці на законно обрану владу з метою далеко не встановлення справедливості чи вирішення політичних завдань. Тобто: криза влади у Бішкеку ще матиме довге відлуння, і, як знати, чи надовго втримається наявна конструкція влади. А тому – саме час розібратися: що ж це все-таки було та на що можна чекати далі?

Тричі за день – це сильно

Отже 15 жовтня, Киргизстан, цілком можливе, встановив світовий політичний рекорд, що може знайти місце у книзі Гіннеса. Зранку президентом ще був Сооронбай Жеенбеков, обраний на посаду 2017 року. По обіді він склав повноваження і автоматично «в. о.» глави держави став новообраний 13 жовтня спікер парламенту (Жогорку Кенеша – киргизька назва) Кантабек Ісаєв, але під кінець робочого дня останній відмовився від виконання обов’язків – і відтак, вже другим «в. о.» став призначений 14 жовтня глава уряду Садир Жапаров, який взагалі-то, до ночі 5 жовтня був «мешканцем» СІЗО у Бішкеку, де відбував покарання в 11,5 років за нібито спробу захоплення влади. Отакий от політичний єралаш…

Скажемо одразу: киргизька криза – це не про Майдан в українському розумінні слова, ані про перший, ані про другий. Власне, на пострадянських теренах (не рахуючи балтійських республік) тільки в нас, в Грузії, Вірменії та от у Киргизстані можлива як така реальна публічна політика, що може вилитися у тривале протистояння на вулицях із присмаком революційних зрушень. Проте, почерк у кожній історії в республіках – свій, ключові – внутрішні причини і чинники. Тут, до речі, треба згадати і про славнозвісні «пєчєньки Госдєпу» – хоч би як намагалися різні пропагандисти виставити історії протесту як щось кероване ззовні – все це не проходить випробування факт-чекінгом та неупередженим аналізом. Так, скористатися наслідками народного спротиву – можуть спробувати багато хто. Але виростає протест суто з внутрішнього коріння. Коли або «далі так жити не можна» це реальність, або ж комусь дуже хочеться виставити ситуацію саме такою. А далі вже – в кого більше сил, впевненості та переконаності у власній правоті. От тому зміна влади у Бішкеку зараз – це суто киргизька історія.

Непристойно знайомі обличчя

Отже, що ж маємо зараз: єдиний легітимний інститут влади в Бішкеку – президент – пішов у відставку, Жогорку Кенеш – ніби має повноваження ще позасідати певний час (в межах місяця-півтора), проте далі – його каденція закінчується. Обраний ж (легітимно, до речі, тільки з другого разу) голова уряду Жапаров, який тепер ще й «в. о. президента», виглядає дивнувато з огляду на невирішеність обставин його звільнення з-під варти. Ну, усе можна виправдати революційним поривом, але перегляд судового вироку, хай й тричі несправедливого – не може відбуватися у атмосфері істерики та тиску натовпу. Інакше – виникає сумнів у законності процедури як такої. Але: у даному випадку навіть на це вирішили не звертати уваги: випустили з СІЗО вночі 5 жовтня – і все, людина вже може ставати й очільником уряду, а потів, блискавично – й главою держави. Якось все це виглядає…

І отут саме час зупинитися та проаналізувати – а що ж з себе представляють головні діючі особи чергової зміни влади у Киргизстані (до того внаслідок вуличних акцій непокори президенти йшли з посади вже у 2005-му та 2010-му) та хто і що стоїть за ними?

Відповідь буде дуже знайомою для не однієї країни на пострадянському просторі і для України – теж: майже всі вони – представники певних фінансово-промислових груп, стоять за ними достатньо великі гроші, а враховуючи специфіку центральноазійського менталітету – ще й міцні родинні клани. А якщо додати сюди протистояння країни за поділом на північно-східні та південно-західні регіони, та більше того – суперництво навіть серед окремих областей – то постане картина звичного для вищезгаданого простору перерозподілу сфер впливу. В Киргизстані цей процес триває ще з 2005 року, коли, внаслідок «тюльпанової революції», до влади прийшли представники південно-західного Джалал-Абаду на чолі із другим президентом Курманбеком Бакієвим. 2010-го їх знесли під час повстання, що могло перерости у міжетнічне протистояння та конфлікт із сусіднім Узбекистаном. Тоді виявився потрібним навіть перехідний період із тимчасовим президентом Розою Отунбаєвою. В 2011-му під гаслами боротьби із нечуваною корупцією та націоналізмом Бакієва та Ко перемогу отримали представники півночі з Чуйської області, лідером яких був четвертий глава держави Алмазбек Атамбаєв. Певною демонстрацією компромісу та переходу Киргизстану на демократичні засади стали вибори 2017 року, коли представник тепер вже південної Ошської області та наступник Атамбаєва Сооронбай Жеенбеков став п’ятим президентом. І саме тут виявилося, що на тлі спроби піти демократичним шляхом (а сюди ще треба додати парламентські вибори 2015 року, які усі визнали чесними) незмінними залишилися старі «родові плями»: Атамбаєв захотів керувати наступником, залишаючись самою впливовою людиною в Бішкеку, навіть перебуваючи у тіні. За цим, відповідно, стояли інтереси клану та великого бізнесу. Чи варто говорити, що у Жеенбекова був свій клан та власний погляд на цю проблему? Відтак конфлікт між екс- і діючим президентом став неминучим. І Атамбаєв дізнався, що таке є СІЗО, як і ще декілька інших політичних опонентів Жеенбекова, в тому числі герой дня сьогоднішнього – Жапаров (він взагалі – з Іссик-Кульської області).

Проте, сам Жеенбеков, здається проґавив той момент, коли ще мав шанс зайняти політичну «золоту середину». Надто вже він захопився забезпеченням стабільності власного клану та союзників – клану Матраїмових. Парламентські ж вибори просто стали концентрованим виходом напруги всередині киргизького суспільства: особливих успіхів в економіці нема, бідність та відсутність перспектив для значної частини суспільства – все ще більш ніж актуальні. До речі, далеко не факт, що фальшування чи підкуп виборців з боку провладних партій були дуже кричущими, принаймні, спостерігачі купи свідчень з цього приводу не надали. Але й опозиція робила ставку саме на вулицю – і скористалася цим на повну.

А далі – Жеенбеков тверезо переоцінив власні можливості, а головне – вплив у силових відомствах, зваживши все, він вирішив піти сам (хоч хотів це зробити після нових виборів парламенту), скоріш за все, під певні гарантії. Атамбаєв пробув на волі лише чотири дні – і вже знову у СІЗО, за мовчазної згоди та консенсусу усіх інших кланів – здається, вельми важкою є ця фігура для формування нового балансу влади. А от Садир Жапаров – поки здається зовсім «темною конячкою», від якої треба чекати чимало сюрпризів.

Реванш? Надія? Іслам?

Тому будемо й ми тверезі: те, що відбулося у Киргизстані 5-15 жовтня – це не революція, це типовий перерозподіл сфер впливу, здійснений у сумнівний, з точки зору закону, спосіб. Що далі? Вимальовується три ймовірні сценарії подальшого розвитку ситуації.

Перший – це реванш призабутого нині клану ще екс-президента Бакієва, що з 2010 року мешкає у Мінську, а на батьківщини – засуджений до 24 років тюрми. Справа в тому, що пан Жапаров був одним з політичних соратників саме Бакієва, та почав політичну кар’єру саме в часи його правління. Ну, як відбувається шлях з СІЗО до владних кабінетів ми вже у Бішкеку побачили, тому – хтозна, може й вигнанець Бакієв скоро завітає, а точніше – будуть відновлені позиції та вплив його клану.

Деталь важлива для нас. Це може бути напряму вигідно Росії, що втратила повний контроль над Киргизстаном ще за часів Атамбаєва, а Жеенбеков взагалі був обраний всупереч думці Кремля. А от добре знайомі та керовані представники з минулого з диктаторськими рисами – чим не надійний партнер для Москви? Тоді пан Жапаров – буде просто черговим уособленням чергового клану при владі та ще й реваншу. Чим, до речі, у фантазіях Путіна, це не може бути актуально і для України, якщо подивитися максимально широко?

Другий сценарій – це все ж таки спроба піти далі демократичними шляхом. Тобто, просто провести чесні вибори, які продемонструють усю палітру політичних симпатій мешканців різних регіонів Киргизстану (а законодавство, що це забезпечує, у країні є) та нарешті буде сформований уряд, який хоча б буде віддзеркалювати консенсус максимальної кількості кланів, що мають підтримку електорату. Ну а що? Є факт: шлях демократії довгий і непростий. І якщо дивитися неупереджено, поки що для Киргизстану актуальна стадія саме плюралізму в співіснуванні кланів. Тобто такий собі клановий консенсус. І знову – чи це й не про Україну?

Ну і третій сценарій – найбільш небезпечний. Він про повне розчарування киргизького суспільства у будь-якій формі світського правління – чи то диктатурі, чи то – специфічній демократії. І отут будь-якому класичному політику конкуренцію складе той, хто не обіцяє щось зробити (та частіше не робить), а той, хто закликає повірити – в якусь велику ідею чи мету. В мусульманській країні, звісно, таку роль на себе може взяти харизматичний релігійний діяч фундаменталістського напряму. Не варто забувати про географічну близькість Афганістану, Пакистану, Узбекистану та Таджикистану де вистачає прибічників різноманітних радикальних ісламських рухів. Та й склад колишніх загонів ІДІЛ свого часу прийняв чимало рекрутів саме з Киргизстану. І от в цьому випадку є загроза, що усі ці клани, що уже в нестямі гризуться між собою, можуть отримати міцного копняка, а більш-менш цивілізована політична система Киргизстану буде повністю зруйнована. А далі – ну, згадайте Афганістан при талібах...

Тож нова влада на чолі з президенто-прем’єром Жапаровим має розуміти, що настав час реальних змін, а не чергових імітації. А інакше – дуже швидко прийде час невідворотних зміни уже для них самих.

Україні з киргизького досвіду треба також зробити висновок: будь яка влада уже не може замикатися в самій собі та жити тільки своїми внутрішніми, «елітними» інтересами. Рано чи пізно це набридає будь-якому суспільству що в Азії, що в Європі. І тоді ще буде добре, коли це закінчиться «просто» Майданом. А от якщо ні, і розчарування суспільства від відсутності якісних змін сягне апогею? Шукати емпіричну відповідь на це питання поки що не хочеться якось. Але вона цілком може сама знайти усіх нас, причому у самий неочікуваний момент.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, НУБіП України, Київ