Друга карабаська засвідчила: остаточно прощавай, СРСР…
Розв’язка Другої карабаської війни та «свіжі» події на теренах померлої імперії – в Киргизстані, Грузії, Молдові, Білорусі — недвозначно доводять, що так званого «пострадянського простору» вже не існує. Це – найболючіший удар по амбіціях Росії, яка досі мріяла повернути собі імперський статус. Тепер – остаточно все, фініш. А почалося усе з України…
Підсумуємо факти, або Все тріщить по швах
З 10 листопада пройшло менш як десять днів, але ситуація у Карабаху змінилася кардинально: на територію Лачинського, Кельбаджарського та Агдамського районів, на виконання заяви президентів Азербайджану та Росії Алієва і Путіна та глави вірменського уряду Пашиняна, заходить азербайджанська армія, російські миротворці теж розгортають свою присутність. Вірменське населення полишає території як названих районів, так і зайнятих азербайджанською армією територій у самому Карабаху. Без перебільшення, увесь світ стає свідком чи не найбільшої гуманітарної катастрофи останнього часу, що спостерігається в режимі онлайн: люди підпалюють будинки, розорюють поля, забивають або відпускають скот. Дійшло до того, що викопують з могил останки предків… Тобто – давня стратегія «випаленої землі», коли ворогу не має діставатися геть нічого, знову залишається актуальною як ніколи.
Це підкреслює градус протистояння між азербайджанцями та вірменами, ту ступінь неприйняття своєї «правди» з обох сторін, відтак – відсутність перспективи вирішення цього конфлікту у бодай якийсь цивілізований спосіб. Як не гірко це визнавати, але в цьому випадку слово «переможець» і доля того, хто програв набувають якогось доісторичного змісту. І для вірменського народу по усьому світові ця поразка має стати не те що дуже важливим уроком, а поштовхом для пошуку нової національної ідеї — реалістичної та прагматичної. Боротьба за символи, як бачимо (а окрім Арцаху, це колись була і гора Арарат, що давно вже є територією смертного ворога вірмен – Туреччини) не принесла ані перемоги, ані її перспективи. І треба шукати новий сенс для існування древньої нації – і це надважке, щоб не сказати непомірне завдання. Без цього Вірменія може підійти до більш ніж складних часів, до випробування державної незалежності та єдності в етнічному сенсі.
Але подивимося ширше. Що ми побачимо, якщо проаналізувати процеси в республіках колишнього СРСР за ще не повний 2020 рік? Чергова та блискавична зміна влади у Киргизстані, здавалося б, на «рівному місці» та прихід до виконання обов’язків глави держави вчорашнього мешканця СІЗО Садира Жапарова, який має усі шанси стати повноцінним президентом вже 10 січня 2021 року. Чи от – хто міг ще у серпні уявити собі, що протести у Білорусі після президентських виборів наберуть такого розмаху та перетнуть межу у сто днів? Причому: нема жодного свідчення про те, що ці протести мають якусь тенденцію до завершення чи «видихання». А відтак – реакція диктаторської влади у Мінську стає все більш зухвалою та жорстокою. Знову неспокійно на вулицях Тбілісі, а от у Молдові на виборах глави держави перемагає із величезним відривом представниця проєвропейської опозиції Майя Санду. Що ж об’єднує усі ці різні за змістом та наслідками події? Чийого голосу ми не чуємо або майже не чуємо в ці доленосні дні?
Так, голосу Москви, Росії, чи Путіна - як кому більше подобається. Росія на початку 90-х оголосила себе спадкоємицею СРСР та виконувала роль такого собі «смотрящего» за цим гігантським простором. Спочатку — за дорученням та згодою західних партнерів, потім – задля збереження власного впливу за будь-яку ціну. І от – починаючи від 2014 року, від анексії Криму, а тепер – завершуючи війною у Карабаху – пройшов і скінчився остаточний розпад цього простору. Тепер вже всі живуть та вирішують виключно за власним розсудом, а там, де Росія намагається це заборонити або придушити – отримує відчайдушний та переможний спротив.
Карабах: Анкара та Баку зробили, як хотіли, а Москву запросили «прибиральницею»
Не будемо відходити від карабаський прецеденту. Що у підсумку? Підтвердження військового успіху Азербайджану при відкритій підтримці Туреччини, члена НАТО. Перетворення вірменської частини Карабаху на пустелю та – відкриту дорогу до встановлення контролю над усією його територією через 5 років, або й раніше.
Де ж були зусилля російської дипломатії, активна участь у захисті інтересів союзника по ОДКБ та й взагалі-то – християнської Вірменії? Якось несподівано виявилося, що Росія в цих умовах вимушена просто враховувати реальність та просто констатувати чиюсь перемогу. Не буде перебільшенням сказати, що Путін має бути вдячним панам Алієву та Ердогану за можливість тимчасово зберегти обличчя у статусі «гаранта безпеки» в регіоні та отримати можливість виконати для Росії абсолютно невдячну в цьому випадку роль «миротворця».
Чому так? А тому що ці «миротворці» просто будуть охороняти тих поодиноких вірмен, що залишаться, але кожного дня будуть читати питання в їх очах – чому ви не прийшли раніше? От саме тому, на своїй неочікуваній пресконференція 18 листопада, Путін і згадав, зненацька про міжнародне право в контексті цього конфлікту та його наслідків: «Вірменія ж не визнала незалежність і суверенітет Нагірного Карабаху, це означало, з точки зору міжнародного права, – і Нагірний Карабах і всі прилеглі до нього райони були, є неодмінна (умова)територією Азербайджанської Республіки. На територію Вірменської республіки ніхто не зазіхав, і це не давало нам ніякого права брати пряму участь в цих бойових діях» - виправдовувався Путін. Запам’ятаємо цю логіку президента РФ.
Проте, це не просто юридично обґрунтована формула, це – прикриття власної безпорадності та відсутність можливості діяти звично, тобто, зухвало коли тобі протистоїть реальна військова сила, тим більше – країна НАТО. Тут вже не «полізеш» через хребет Кавказу, щоб воювати, як проти маленької Грузії влітку 2008-го. Тут уже не вдерешся до України, послабленої зрадниками у керівництві, як це було 2014-го. Тут і залишається тільки що згадувати Путіну про міжнародне право та «право Азербайджану діяти в межах міжнародного права».
Принагідно, згадаємо: всі конфлікти на пострадянському просторі в 90-ті роки вирішувалися за участі Росії, а там, де вводилися миротворці, в тому числі за рішенням ради безпеки ООН – це були саме російські миротворці. І – це вже давно відомо – жодна з цих операцій не мала успіху. Точніше, вони всі або сприяли консервації конфлікту (Молдова, Абхазія), або – ставали фундаментом для прямого втручання Росії у внутрішні справи інших держав (Грузія). Завдяки війні у Карабаху, стало очевидним: відтепер вирішити усе можна БЕЗ Росії, а потім – ще й запросити її до «брудної роботи» в якості «прибиральниці». То що це, знову «Путин всех обыграл», чи неприховане приниження колишньої імперії? Риторичне запитання.
У кожного – знаходиться свій шлях і Москва його вже не «придумає»
Карабаський прецедент це, передусім, віддзеркалення військового виміру цього процесу. Іншими словами – військово-технічної та військової відсталості Росії. А ще є його політична та економічна складова — ще більш рельєфна — та, яка матиме найближчим часом ще більш помітні наслідки.
Наприклад, регіон Центральної Азії. Чи ми чули останніми роками, про якісь нові помітні російські економічні проєкти в Казахстані, Киргизстані, Узбекистані і т.д.? Чи не закінчується усе співробітництво тільки нафтогазовою сферою? А та сама Анкара, яка вже давно і небезуспішно зваблює і Туркменістан, та інші країни регіону Центральної Азії будівництвом альтернативних нафто- і газогонів через Каспій, Туреччину — і далі в Європу? А скільки – порівняйте — вкладає грошей останні десять років Китай в інвестпроєкти саме в Центральній Азії? Це десятки мільярдів доларів. І – все без «якоїсь там» Росії.
Чи повстання народу в Білорусі, яке у Москві не можуть сприймати інакше, аніж загрозу «кольорової революції», а тому – беззаперечно підтримують Лукашенка в усьому, навіть у відвертому звірстві. А тому — рано чи пізно, а точніше – на наших очах відбудеться перетворення антилукашенковських протестів на протести й антиросійські. Тому що – ну як же так - братів і по нирках, і по голові, а ви ще й знущаєтеся з нас на російському ТБ? Так, це буде емоційне усвідомлення того, що «братерство» закінчується там, де постає питання збереження тоталітарної влади, яка, копіює «довічного великого Пу». А якщо врахувати неприховані розрахунки Росії поглинути Білорусь – та й взагалі мова йтиме та виживання нації. І Росія тут виступає не на стороні білоруського народу. Чекати в такому випадку на покірність, очевидно, марне. Буде те саме, що й з Україною…
У Молдові, колишній вже де-факто президент Ігор Додон чого тільки не робив, щоби продемонструвати свою прихильність до Москви, але це йому не допомогло. Зіграло проти нього саме те, що громадяни Молдови уже добре зрозуміли, що таке безвіз, побачили усі переваги роботи у Європі. Не дарма ж за Майю Санду голосували за кордоном аж 15% виборців. Між тим, всередині країни краще не ставало, а покращення чинна влада пов’язувала саме із Росією, тоді як люди – бачили геть протилежне. Тому настільки показовою стає перемога пані Санду. І знову – Росія змушена мовчати.
Починається нове життя для всіх. А для Росії?
Що ж це все значить? Адже ще в 90-ті складно було собі й уявити, що колишній СРСР може перестати існувати не як вже єдина держава, а саме як простір, де нібито «усі свої»? Здається, відбулося головне – зміна поколінь, відхід від влади саме тих, хто стояв при розпаді СРСР. Нема вже ані Єльцина, ані Карімова, ані Алієва-старшого чи Шеварднадзе в прямому сенсі, ані Кравчука чи Назарбаєва, як активних політиків, та й багато інших вже пішли.
З Путіним, а разом із ним із Росією, трапився цікавий прецедент: прихід сучасного диктатора до влади відбувся саме тоді, коли в інших республіках екс-СРСР здебільшого залишалася при владі стара номенклатура, і він почав працювати саме з нею. І Путін вирішив, що от із цими колишніми партапаратниками йому завжди буде домовитися зручне. Ключове слово «завжди». Про що «домовитися»? Про те ж відновлення СРСР-лайт, із збереженням Москви як центру цього утворення. Звідки й усі ці проєкти – чи то Митного союзу, чи то ЄЕП, та й самого – «руського миру». Але: не склалося – виросли при владі та близько до неї інші люди, з іншою ментальністю, не радянською, нехай і не «світлі особистості» у переважній більшості, але свідомі того, що вони хочуть. І майже усі пішли своїм окремим шляхом. І сьогодні Росія, практично не включаючи прагматичного розрахунку та без відповідального аналізу, намагається зберігати свій вплив на теренах колишнього СРСР суто силовими методами – війною в Україні, пошматуванням Грузії, підтримкою злочинів влади проти громадян у Білорусі. Все стало надто відвертим та безглуздим – і тому цей період підійшов до безальтернативного фінішу. Осінь-2020 року це яскраво засвідчила – в Білорусі, в Киргизстані, в Молдові. А найбільш яскраво – у війні на Південному Кавказі.
Що ж маємо? Констатацію того, що термін «пострадянській простір» буде вставлений у підручниках з політології та міжнародних відносин — означений хронологічний проміжок: «кінець ХХ – початок ХХІ століття».
Що далі буде? Остаточний розпад, звільнення тих, хто ще перебуває під лещатами ексрадянського (російського) впливу та нарешті – початок вільного та, будемо сподіватися, мирного життя, до речі – хотілося б, щоб і в самій Росії — теж. Це – проста логіка історичного процесу, спроби відновлення будь-яких імперій (власне, історія знає тільки один такий приклад – Візантійська) ніколи не призводить до очікуваного результату, адже гине тоді не тільки завойована територія чи провінція, гине – сама метрополія.
Нове життя буде зовсім іншим – стриманим і не фальшиво «братським» в усіх сенсах цього слова. Власне, яким воно і має бути в сучасному та відкритому світі.
Віктор Чопа, Київ
