Афганістан – чия це проблема сьогодні? Західного світу, Китаю чи Росії?

Поспішний відхід військ НАТО, передусім США, з Афганістану спричинив творення нової реальності: визнана влада відверто слабка, ще з минулого року приблизно половина території країни все одне нею не контролювалася. Тепер аналітики говорять про значне просування відомого усім руху «Талібан» та зайняття ним вже приблизно 85% територій, в тому числі – на півночі країни, де за традицією мешкають національні меншини (передусім, таджики та узбеки) та яка виступала плацдармом антиталібівських сил. І це – свідчення того, що конкурентів чи просто – іншого центру сили всередині країни – нема, західні ж партнери офіційного уряду в прямому сенсі готові тільки підтримувати його дистанційно та туманно натякати на можливе повернення на тлі загострення ситуації.

Відтак, зрозуміло, що країну, яка безперервно воює вже понад сорок років, знову чекають випробування. І ключовим стає питання: хто ж ззовні отримає профіт від усього цього? А для кого черговий ренесанс «Талібану» стане головним болем, причому жорстким?

Знову винні американці. Самі…

Не будемо перебільшувати, але скажемо прямо про тих, хто відповідальний за сьогоднішню ситуацію. Це – різні адміністрації США із різними поглядами та підходами в афганському питанні. Звісно, за двадцять років змінювалися обставини та пріоритети, і, наприклад, логіку Джорджа Буша-молодшого у 2001-му, після 11 вересня, зрозуміти не важко: на США був скоєний зухвали напад, реакція мала бути відповідною. А от починаючи з Барака Обами настрої у Вашингтоні почало якісно змінюватися, контингент військ постійно скорочувався, успіхів у побудові більш-менш демократичного режиму влади у Кабулі не спостерігалося. Втім, реально успішним кроком було створення стабільної офіційної влади у Кабулі на чолі із Ашрафом Гані, яку нібито визнавали основні племінні утворення, проте – і це виглядало як таке собі самозаспокоєння.

А всередині Афган як був, так і залишився поділеним між впливовими угруповуваннями: чи хтось забув такі легендарні призвіща як Хекматіяр або Дустум? Перший підписав мирну угоду із офіційною владою тільки 2016 року, другий – хоч і є послідовним прихільником світської держави, але завжди міряв усе вигодою своєю національної узбецької общини. І – всюди «Талібан», проти впливу якого протиставити було щось реально важко.

Чому? Бо складно протистояти силі, що пропонує прості виходи із складних питань. Адже що передбачає доктрина радикальних ісламістів для пересічного афганця? Все буде стабільно, у тебе буде робота, але – ти маєш виконувати наші релігійні настанови. А про все інше ми самі потурбуємося. В умовах, коли війна не вщухає понад сорок років – програма достатньо зрозуміла. У цьому й полягає секрет вітальності та разючої успішності талібів – вони не брешуть та виконують свої обіцянки. Інша справа – ці обіцянки та пов’язані з ними реалії – з глибин середньовіччя і мають вони усі ознаки суто тоталітарного використання релігії, але – що маємо, те маємо.

І жодної альтернативи західні партнери офіційної влади в Кабулі не запропонували за всі ці двадцять років. Найбільш показовою в цьому сенсі є угода між талібами та адмініcтрації ще Дональда Трампа 29 лютого 2020 року, яка, власне, й відкрила дорогу до виведення військ НАТО з Афгану: там був прописаний і 14-місячний термін виведення військ, і зняття санкцій з представників «Талібану». Сьогодні ж адміністрації Байдена доводиться не просто виконувати підписану Трампом (в його стилі «оборудок», які видавалися за дипломатію) угоду, а й виконувати власні передвиборчі обіцянки – а полишення американцями цієї території було серед них. Скажемо так: сьогодні американці просто констатують, хай і не прямо, але своїми діями – їх стратегія розповсюдження демократії в світі зазнала поразки і тут, в Афганістані.

Кому треба напрягтися? А кому – отримувати задоволення?

Втім, аналітики не бачать швидкого виходу із ситуації, тобто, повторення історії 1996 року, коли «Талібан» прокотився Афганістаном військовою хвилею та силою захопив владу у країні. Скоріш за все, так не буде. Сходознавець Ігор Семиволос так малює картину найближчого періоду: «Попереду ще місяці війни, якщо «Талібан» захоче вести війну з Кабулом. Адже угоди між талібами та американцями передбачали досягнення мирної угоди між урядом та талібами. Талібан хоче бути легітимною владою, а не просто ісламістами, які захопили країну. А для цього необхідний певний формат законної передачі влади» (цитата за «Суспільним»). Та й не всі провінції контролює саме чинна влада, відтак, талібам доведеться вести діалог з іншими представниками еліти – передусім, племінною аристократією та представниками узбецької та таджикської меншин (які на півночі країни становлять більшість населення).

На словах таліби говорять, що зацікавлені тільки у внутрішньому контролі Афганістану. Тобто планів зовнішньої експансії в них немає. Проте, питома вибухонебезпечність регіону та релігійне протистояння в ньому, створюють цю загрозу апріорі. Щоб там хто казав, але ідея «всесвітнього халіфату» та створення мусульманського світу в Євразії нікуди не поділася з доктрини руху. Більше того: саме на території Афганістану знайшли притулок багато ісламістських активістів, проповідників та бойовиків із колишньої ІДІЛ, залишків «Аль-Каїди» та інших терористичних угруповань. А вербували їх здебільшого з числа мешканців бідних країн Центральної Азії – передусім, з Узбекистану, Киргизстану, Таджикистану. І от ця обставина значно змінює акценти всієї ситуації.

Події в Афганістані спонукали всі сусідні держави реагувати. Проте, ця реакція показово відмінна. Якщо Іран та Пакистан просто посилили свої війська на кордонах та зосередилися на моніторингу ситуації, то Таджикистан та Узбекистан швидко відчули всі загрози. Вже зараз з півдня через їх кордони евакуюються тисячі афганських військових та цивільних осіб, що можуть стати жертвами талібів. Але куди вагомішою причиною для нервування у Душанбе та Ташкенті є експорт ісламістських активістів та бойовиків під виглядом біженців. В обох країнах добре знають, що таке релігійний фундаменталізм. Власне, стримання саме цих загрозливих тенденцій і є обгрунтуванням для жорсткості місцевих політичних режимів. А причин для невдоволення населення що Узбекистану, що Таджикистану – вище голови, тут і агітувати особливо нікого треба, достатньо намалювати заманливу картинку.

Втім, проблеми країн, що перебувають на лінії дотику з вибухонебезпечним Афганстаном – це ще півбіди. Поряд із вічно воюючою країною розгортається куди більш вагома інтрига. Є два гравці з протилежними інтересами. Це Китай і Росія.

Обидві ці країни усі ці роки старанно робили вигляд, що не до кінця розуміють сутність «Талібану». Правильно було б сказати, що вони скоріше підігравали ісламістам проти США та НАТО. Мовляв: нехай тепер ці «ліберали» змучаються самі. При цьому і пекінський уряд, і московський мали контакти із талібами, пояснюючи це необхідністю рахуватися із реальними співідношеннями сил та практичним вирішенням нагальних питань.

А от цілі у Китаю та Росії щодо талібів протилежно різні. Так, таліби змусили американців піти і можна глузувати з цього приводу скільки завгодно, але вже завтра постане питання: що тепер з талібами робити?

У Китаю відповідь на це питання проста: в нього достатньо економічних важелів впливу. А головне – саме тих важелів, що можуть реально зацікавити талібів та дати їм можливість заробити. Тобто, давно опробувана схема: Китай будує свої інфраструктурні проекти, входить в видобуток та обробку сировини, будує газо- та нафтогони, впроваджує електрифікацію там, де це треба для його проектів. Таліби ж гарантують безпеку та отримують відсоток у бюджет. І – абсолютно буде Пекіну фіолетево щодо прав людини, освіти для дівчат, паранджі у жінок чи доступу до інтернету.

Росія – Талібан: справжня ціна заборон

Для Росії загроза талібівського реваншу несе куди більше проблем. Москва, хай і формально, але останні півтора десятка років продовжує охороняти південний кордон Таджикистану, власне, саме до ОДКБ як військової організації звернувся Душанбе і зараз. Побоювання що Душанбе, що Ташкенту – це не вигадка: потік ісламістів під виглядом біженців скоро стане стримувати неможливо, умов для облаштування реальних біженців ці країни не мають, скоріш за все недвозначну жорстку позицію займе у цьому питанні і Казахстан. І постає на повний зріст питання: куди всі ці біженці прориватимуться далі, де ще є можливість розсіятися та знайти собі якусь роботу та заробіток? Це однозначно Росія, з її теренами та потребою у дешевій робочій силі.

Чи потрібні Росії такі заробітчани та переспективно – нові співгромадяни? Питання риторичне. Мільйони вихідців з Центральної Азії (таджики, узбеки, киргизи) вже мешкають у Росії, а їх молоде покоління вже отримує російські паспорти. Поки що ці общини не заявляють про себе в політичному чи якомусь іншому контексті. Проте, рівень їх концентрації саме у великих містах-мільйонниках та регіонах за Уралом стає загрозливим. Та й суто демографічний фактор у мусульманських родинах ніхто не відміняв, шкільні класи із переважно мігрантським складом дітей – реальність деяких регіонів Росії вже зараз.

І от уявімо собі, поки що тільки уявімо, що в цей масив людей інтегруються підготовлені та спеціально навчені люди з ісламського світу. Ті, хто знає про ідею «всесвітнього халіфату» не з телевізора, а сприйняли її ще з дитинства. Простори та ресурси саме Росії при обмеженій кількості власного населення – чим не плацдарм для ісламістів?

Звісно, цю загрозу в Москві бачать, саме тому на минулому тижні міністр закордонних справ РФ Сергєй Лавров кілька днів провів на перемовинах у Ташкенті, а представники «Талібану» офіційно (!) прибули на закриті перемовини у Москву. І це при тому, що Талібан в Росії визнано терористичною організацією. І будь-які з ним контакти – автоматично тягнуть покарання для того, хто їх здійснює. Втім, Лаврову, схоже, нічого не загрожує. Це Москва в цілому сіла в калюжу, дуже промовисто продемонструвавши всьому світові чого варті її «принципи».

Відкрите військове протистояння на кордонах Афганістану із центральноазійськими колишніми радянськими републіками може перетворитися на довгу війну із великими жертвами, Москві це зараз більш ніж не потрібно. Відкупитися від талібів – а чим? Пустити ситуацію напризволяще – значить, вже за лічені місяці отримати всередині Росії навчене воювати потужне підкріплення ісламістському підпіллю.

Отже, відхід НАТО з Афганістану стає найбільшою проблемою саме для Москви. І вона цю проблему успішно проспала, поки воювала з Україною, Європою, США. Тобто протистояла колективному Заходу, якій міг би стати союзником Росії саме в протидії ісламському фундаменталізму. Але кремлівській верхівці було куди важливіше показати масштаб своїх апетитів – мовляв, увесь пострадянський простір – це територія нашого впливу. Здається, американці почули це – і зрозуміли по-своєму: ваша територія впливу? – ну от ви і розбирайтеся з усіма проблемами. А ми – просто підемо.

Відтак, маємо зафіксувати певну позитивну для України тенденцію: Кремлю в найближчі місяці, скоріш за все, буде не зовсім до України в військовому контексті. Для агресора може початися чергова серія «афганського синдрому». А значить – в нас є час як на спостереження, так і на посилення.

Віктор Чопа, Київ