Афганський трилер: ІДІЛ повертається – світ стає ще небезпечнішим
Події останніх днів у Кабулі та навколо нього – поява нового центру спротиву талібам в особі нащадка легендарного польового командира Ахмад-Шаха Масуда, теж Ахмада Масуда, тільки молодшого. Перемовини його «Сил національного спротиву» із талібами та укладання тимчасового перемир’я ще вчора – мають усі шанси розбитися об дійсно «чорного лебідя», що в прямому сенсі атакував зненацька та влобову. Це той самий ІДІЛ, який ввечері 26 серпня здійснив низку кривавих терактів в Кабулі: біля аеропорту та в місцях концентрації американських військових. Число жертв сягнуло вже за сотню осіб, серед них тільки тринадцять – американські військові, більшість ж – афганці, що намагалися вирватися з Кабулу та залишалися біля аеропорту. Поранених близько 1500 осіб і знову-таки американців серед них тільки шість-сім десятків.
Не будемо перебільшувати, але зауважимо одразу ключове: події в Афганістані пішли по найгіршому сценарію і його винуватці – не тільки ісламські фанатики та терористи, помилковою виявилася уся стратегія співіснування західного (можна сказати – християнського) світогляду з східним, в його мусульманському варіанті. І, здається, вирішення проблеми чергового прояву зіткнення цивілізацій буде надзвичайно складним.
Талібан та ІДІЛ – а чи це взагалі «брати-мусульмани»?
Це питання постає все гостріше. Якщо подивитися на історію афганського спротиву, спочатку радянським, а потім американських силам, то можна простежити цікаву траекторію зміни загального напряму та ідеологічного змісту цього руху. Ну, згадаємо: моджахеди – ті самі таджики Ахмад-Шах Масуд та Бурхануддін Раббані, узбек Абдул Рашид Дустум, пуштун Гульбеддін Хекматіяр та інші ставили собі просте завдання – звільнення країни від іноземного та відмінного за світоглядом ворога, тобто – це національно-визвольна боротьба. Поразка Радянського Союзу дала грунт для реставрації старих порядків – отут і виявилося, що феодальна середньовічна модель племінних відносин не гарантує існування більш-менш стабільної сучасної держави. Все було просто та зрозуміло: колишні польові командири не «бачать землі» за межами власної етнічної чи адміністративної території, а спільна користь від нібито законного уряду в Кабулі – то, скоріш, якась зайва політична прикраса, спосіб говорити із абсолютно чужим та ворожим оточуючим світом. Простіше кажучи – що ми тому світові, що він нам? Ну і традиційні корупційні схеми та розподіл наркотичного трафіку як економічна основа такого розуміння влади.
Тому й мала з’явитися сила, яка б накресилила новий шлях та знайшла нову точку опори для більшості населення Афганістану. Цією силою й стали таліби, а точкою опори – фундаменталістська трактовка ісламу – тобто, теократична держава з усіма її атрибутами. Як ми вже писали, для простого народу програма була ясною: ми гарантуємо вам роботу та порядок, ви – не лізете у політику та серйозні справи. І ще в середині 90-х це спрацювало. Ближче до межі століть з’явилася фігура Усами Бін Ладена, що мав зіграти роль провідника фундаменталістів на новий рівень. «Аль-Каїда» – це був такий собі «Талібан на експорт» і завдання його було покарання західного світу за нібито вторгнення у життя світу мусульманського. Відповіддю на це «покарання» й стала американсько-натівська операція 2001 року із поверненням Афганістану до світського правління. Але: до влади повернулися всі ті самі діячі верхівки моджахедів і з тими самим кланово-племінними уявленнями та звичками. У підсумку – відверто слабка центральна влада, загрузла в корупційних схемах. Населення – в очікуванні нової надію. Американці й НАТО все це охороняють…
І от, давно оголошений і майже здійснений вихід американців відтворив давно наявну картину: більшість народу (поза великими містами) хоче все того ж порядку та стабільності, нехай в умовах шаріату. Здавалося, традиції перемогли. Проте...
Деякі сходознавці та оглядачі, спостерігаючи за громадянською війною в Сирії, куди були залучені і основні світові гравці, слушно ставили питання: куди піде ІДІЛ після військового розгрому, що був очевидно неминучим? Все вірно – про загрозу перетікання кінчених екстремистів та садистів саме у Афганістан говорилося вже давно. І от, це сталося, ІДІЛ вже там і – активно діє.
То в чому різниця між талібами та ІДІЛівцями? Звісно, це різниця до певної міри сконструйована, але вона принципова. Таліби – це системні та незламні консерватори, вони не дивляться за горизонт ісламського світу, їх ідеал – це збереження цього світу на традиційних територіях, в якомусь сенсі – ізоляція. А от ІДІЛ – це експансія, це війна за «всесвітній халіфат», причому побудований на жорстокості та насильстві, це не просто покарання, це перемога над Заходом як таким, і над християнством як його ідеологічною основою. Відтак, нове криваве явлення ІДІЛ у Афганістані – це виклик християнському світу та коаліції, яка воювала з фанатиками в Сирії.
Який з поганих виходів кращий?
Скажемо відверто: в цій ситуації для світового співтовариства якихось оптимальних виходів не залишилося. Тому і поведінка президента Джозефа Байдена на прес-конференції після терактів була відповідною: взявши на себе відповідальність за загибель американських військових, він визнав підсумковий провал операції США та країн НАТО взагалі. Тобто: побудувати стабільний (ніхто вже не говорить демократичний) політичний режим в Афганістані не вдалося.
Тепер, із поверненням ІДІЛ на арену протистояння, співівдношення сил стає іншим. Тепер Афганістан цілком може стати плацдармом для формування нового неконтрольованого центру тероризму та саме цього тероризму на інші терени. І, зрозуміло, що в першу чергу це загроза для Узбекистану та Таджикистану, а по суті – для Росії, яка чимало зробила для придушення ІДІЛ в Сирії. І, звісно, можна потішитися, що Москві проспали і талібівський ренесанс, і «друге пришестя» ІДІЛ. Але біда в тім, что проблеми Росії та її союзників в Центральниій Азії – це проблеми союзного нам колективного Заходу завтра, бо зрозуміло, що ІДІЛ не буде настроєним зупинитися. Згадайте – саме з атакованого США Іраку він пішов у Сирію, експансія – це шлях та метод ІДІЛ.
Що робити? Звісно, колективний Захід, якщо він ще хоче не лише зберегти обличчя, але й відвести від себе загрозу, має продемонструвати рішучість та ініціативу в протистоянні з ІДІЛ. Не чекати, що буде робити Росія чи Китай (та чи будуть вони щось робити?), а запропонувати реальну допомогу тим, хто готовий боротися зараз як з талібами, так і з ІДІЛ. До речі, терористична атака ІДІЛ вдарила більше за все по самому «Талібану» – усі намагання останнього постати оновленим та реформованим тепер провалені, та й зрозуміло, що таліби тепер будуть вести свою лінію куди жорсткіше.
Відтак, Захід має прийняти дуже непросте, але єдине вірне рішення: якщо у Афганістані є сили, що готові боротися проти ісламського фундаменталізму – хоч під маркою «Талібан», хоч ІДІЛ, – таким силам має бути надана уся максимально можлива допомога та підтримка. Можливо, Ахмад Масуд молодший має стати тим самим лідером спротиву, як колись і його батько. Можливо, це буде Амрула Салех, віце-президент Афганістану, який заявив, що приймає на себе обов’язки президента і заклика до спротиву талібам. Можливо, як 80-ті, це має бути союз різних для досягнення однієї мети.
І роль Заходу це не тільки визнання та підтримка цієї боротьби, а – в першу чергу – визнанням своєї провини за помилки та недалекоглядність. Нова концепція світоустрою потрібна Заходу. Без неї – ніяк.
Віктор Чопа, Київ
