Голодомор-геноцид: жахливі масштаби трагедії мовою документів

Той страшний мор українського селянина, який розпочався навесні 1932 року, одразу ж привернув увагу іноземних дипломатів, які були акредитовані в УСРР. У донесеннях до своїх міністерств закордонних справ вони наводили не тільки факти масового вимирання нашого селянства, а й на основі конфіденційних розмов із представниками вищої влади пробували визначити кількість жертв. Скажімо, в листах до Берліна ця цифра коливається від 7 до 10 мільйонів осіб, італійський консул Серджо Граденіго писав з Харкова про 10-15 мільйонів.

Вивчивши доступну літературу й первинні документи українських архівів, автор цих рядків вважає, що є можливість відповісти на питання про кількість жертв завдяки застосуванню передусім історико-статистичних методів дослідження.

Насамперед, необхідно використати мало тепер кому відомі урядові видання того часу, в яких вказується поточна кількість населення УСРР станом на 1 січня 1932 року – 32.680,7 тисячі осіб. Ця цифра була виведена на основі обліків міського й сільського населення, що відбувалися 1931 року. А це не 28,9 млн. перепису 1926 року, що є базою для розрахунків наших демографів. Якщо ж до цієї офіційної цифри (32.680,7 тис.) додаємо 1.252,7 тисячі народжених за 1932 – 1933 роки, то повинні були б мати на 1 січня 1934 року 33.933,4 тисячі осіб.

А щоб встановити реальну кількість населення на 1 січня 1934 року, від офіційної цифри Всесоюзного перепису 1937 року в УСРР в 28.387,6 тисячі відмінусовуємо виведену на основі порайонних результатів різницю, яка на 532 тисячі менша, ніж подана до Москви, а також приріст за 1934 – 1936 роки (1934 – 88,2 тисячі осіб, 1935 – 417,2 тисячі, 1936 – 533,7 тисячі – усього 1.039,1 тисячі), відтак станом на 1 січня 1934 року маємо лише 26.816,5 тисячі мешканців. А віднявши цю цифру від можливої реальної станом на 1 січня 1934 року, одержуємо загальну кількість померлих у 1932 – 1933 роках: 7.112,9 тисячі осіб.

Відомий еміграційний дослідник С.Сосновий, який до Другої світової війни працював у Держплані УРСР, 1950 року в своїй статті «Правда про голод на Україні в 1932 – 33 роках» у газеті «Українські вісті» (Новий Ульм), також вважав, що підрахунок жертв 1932 – 1933 років має базуватися на даних про кількість населення станом на 1 січня 1932 року.

І сьогодні є спроба пояснити критичну різницю сільського населення УСРР між двома переписами населення (1926 і 1937 років) винятково виїздом його до Росії. Але це не результат конкретних дослідів, а повторення того виправдання, яке для себе шукав у 1937 році начальник управління народногосподарського обліку УСРР Олександр Асаткін. Бо коли стало відомо про зменшення населення УСРР у 1937 році в порівнянні до 1926 року, то Асаткін побачив причини тільки в його міграції за межі УСРР. Зокрема, він писав, що «пояснення цьому явищу треба шукати … у збільшеному пересуванні населення за межі УСРР», а оскільки «облік механічного населення поставлений в УСРР, як і по всьому СРСР, абсолютно незадовільно, то опиратися на цифри такого обліку немає ніякої можливості».

Але ці заяви не підкріплюються конкретними фактами. Маємо всі підстави стверджувати, що ситуація складалася якраз навпаки – більше осідало в УСРР прибулих з інших союзних республік. Документи стверджують, що місцева влада, принаймні в 1932 – 1933 роках, добивалася масового завезення робочої сили з-поза меж УСРР, зокрема з Середньої Волги, звідки прибув до України Хатаєвич. Ініціативу в цьому плані доручалося проявляти місцевим «смотрящим Москви». Так, 4 серпня 1933 року секретар Дніпропетровського обкому Хазанов просив Кагановича й Косіора «выделить дополнительные лимиты на ввоз квалифицированной и неквалифицированной рабсилы из других областей и республик Союза в количестве до 36.000 человек (желательно из Татарской, Башкирской и Белорусской республик)

Особливо великий розмах у завезенні робочої сили з-поза меж УСРР був у Донбасі, який спостерігається ще з початком індустріалізації. 23 січня 1932 року в листі до генерального секретаря ЦК КП (б) У Косіора зазначалося: «Сейчас мы наблюдаем такую картину: старые шахтеры из Белоруссии и Центральной Черноземной области, которые в последние годы засели в деревне, снимаются с «якоря» со всеми своими пожитками, семействами и сватами и едут в Донбасс, и как будто оседают в Донбассе всерьез и надолго» .

Вербування робочої сили з-поза меж УСРР стояло на першому місці і в учасників спеціальної наради щодо «упорядочения дела вербовки рабсилы для угольной промышленности Донбасса» при Донецькому обкомі КП (б) У в січні 1933 року, на яку запрошувалися «представители НКТруда СССР и УССР, Главтопа, угольных трестов Донбасса и их уполномоченных по областям, представителей обкома ЦЧО, Белоруссии, Татарии, Киевщины, Винницы…»

Ситуацію із завезенням до Донбасу неукраїнської робочої сили контролювали в Кремлі. Так, 5 липня 1932 року помічник Сталіна Бажанов телеграфував Косіору, щоб «мобилизовать в августе 25.000 чел., в сентябре 29.000 чел. (в Татарии, Черноземной, Белоруссии, Украине и в Западной области». Тому й не дивно, що голодних українців не брали на роботу, а везли робочу силу з-поза меж УСРР.

У тій же Центрально-Чорноземній області готові були виконувати всі наряди, аби лише з Донбасу своєчасно відправляли гроші. Скажімо, секретар обкому ЦЧО Малинов телеграфував тоді секретарю ЦК КП (б) У Терехову: «Воздействуйте на тресты угля Украины немедленном переводе уполномоченному Главтопа Воронеж денег отправки завербованных рабочих тчк» . Цікава й така деталь: трест «Сталінвугілля» в грудні 1932 року розіслав 516 вербувальників, з яких по Україні лише 40.

Окреме питання про так звану самовільну міграцію до УСРР у голодні 1932-1933 роки з-поза меж УСРР. Заступник наркома Робітничо-селянської інстпекції СРСР Верменичев 15 січня 1933 року писав: «Из колхозов Западной области участились случаи самовольного переселения колхозников на Украину, чем в значительной степени способствуют местные и областные колхозные и зем. Организации Украины. Так, коммуна им. Ленина (Шумячского района Запад. Обл.), не вошедшая в план переселения, самовольно отправила ходаков в Донецкую область и там заручилась ходатайством Донецкого Обл. ЗУ Буденновской МТС о переселении к ним коммуны.

Щоб приховати справжній стан зі смертністю населення в багатьох районах вирішили замовчувати цей факт. Так, 27 квітня 1933 року бюро Брацлавського райкому КП (б) У, визнавши, «що голодування набирає дійсно широкого розміру, як по кількості сіл, так і по розміру в кожному селі і має тенденцію поширення», водночас ухвалює: «Вважати за неприпустиме факти реєстрації смерті по книжках ЗАГС окремими сільськими Радами «від голоду», оскільки це ніким не встановлено. Запропонувати фракції райвиконкому дати сільським Радам відповідні вказівки по цьому».

Коли більшовицька влада усвідомила масштаб Голодомору, то вона почала ховати первинні документи. Так, 13 квітня 1934 року Одеський облвиконком ухвалив рішення про вилучення книг актових записів за 1932 – 1933 р. і передачу їх на зберігання до таємних частин райвиконкомів, «зі злочинним обліком народження та смертей в сільрадах в результаті роботи «чужих елементів». Подібну директиву до міськрайвиконкомів 20 квітня 1934 року також розіслали власті Харківської області, в якій вимагалося «очистить сельсоветы от классово враждебных и чуждых элементов, установив регулярное наблюдение за делом регистрации актов» . У квітні 1934 року сільрадам Вінниччини також надійшла подібна вказівка: «Негайно відберіть книжки ЗАГС про смерть за 1932 та 1933 роки і надішліть такі до спецчастини міськради…»

Визначаючи втрати населення УСРР у 1932 – 1933 роках, необхідно враховувати, що значною мірою подані з України до Москви показники коригувалися там, про що свідчать первинні документи наших архівів. Так, згідно з офіційними даними Всесоюзного перепису 1939 року в Кам’янець-Подільській області (тепер – Хмельницька) рахувалося 1.789,083 мешканців Водночас первинні документи Кам’янець-Подільського обласного відділу статистики засвідчують, що наявного населення на теренах області перепищиками нараховано було в 1939 році тільки 1.637.654 осіб. При цьому вони не могли зрозуміти, чому за умови приросту населення за 1937-1938 роки в області в кількості 69.968, його в 1939 році стало менше на 19.524.

Подібні нестикування бачимо і при аналізі первинних документів перепису 1939 року, які збереглися в Державному архіві Полтавської області. Так, оприлюднені Москвою кількісні показники вікових груп не співпадають з місцевими матеріалами. Зокрема, в московському збірнику зазначається, що дітей 8-11 років на тодішній Полтавщині нараховано 189.383, 12-14 років – 182.754. У той же час полтавські документи вказують на зовсім інші цифри – відповідно 137.418 і 175.780.

Оголосивши 2 червня 1939 року дані цього перепису, а потім дещо надрукувавши з нього, Москва тільки через рік спромоглася на інструкцію щодо їх використання. Так, 27 липня 1940 року звідти було розіслано в усі регіони такі директиви за підписом заступника начальника Центрального управління народногосподарського обліку Держплану СРСР Бозіна: «Посылаемые нами данные переписи Вы можете использовать для своих работ, а также предоставлять для служебного пользования государственным учреждениям и общественным организациям. Опубликованию эти данные не подлежат – до особого распоряжения. Пользоваться этими данными, а также предоставлять другим учреждениям и организациям следует, как правило, в той группировке возрастов, в которой они были опубликованы в печати за 28 апреля 1940 г., т. е. до 7 лет, 8 – 11, 12 – 14, 15 – 19, 20 – 29, 30 – 39, 40 – 49, 50 – 59, 60 и старше: погодные данные, особенно с подразделениями по полу, можно предоставлять только в отдельных случаях, лично начальникам учреждений».

А далі був цікавий реверанс: «При пользовании высылаемыми данными просим учесть следущее:

В отношении общей численности эти данные несколько отличаются от опубликованных в печати за 2 июня 1939 года, а также от данных по имеющимся у вас ф. № 2 и ф. № 3; это объясняется тем, что данные ф. № 2 и ф. № 3 и опубликованные в печати 2/ VІ – 39 г. являются данными предварительного подсчета на местах, а посылаемые теперь данные представляют собой окончательные итоги, полученные при подсчетах на машинно-счетной станции».

Це лише стверджувало те, що перепис 1939 року сфальсифікований. Про справжній результат його повідомляв ще 2 лютого 1939 року начальник управління народногосподарського обліку Держплану УРСР Рябічко в таємному донесенні на адресу голови Раднаркому УРСР Коротченка: в Україні населення тільки 29,4 мільйона осіб. При цьому уточнювалося, що враховуючи приріст населення за 1937 – 1938 роки в півтора мільйона, цей показник мав би сягати 29,9 мільйона, але такої кількості людності в УРСР таки немає.

Зрозумівши, що «вилізли» невміло приписані півмільйона під час перепису 1937 року, після кількох місяців роздумів у Москві дописали УРСР ще мільйон, який доручили машинолічильній станції розкидати по окремих областях у відповідних пропорціях. При цьому треба наголосити, що фальсифікатори переписів, очевидно, не усвідомлювали, що реальну цифру втрат можна перевірити через визначення втрат школярів, оскільки відкладалися документи про рух учнів як до Голодомору-геноциду, так і опісля, а також зберігалися матеріали про кількість народжених у відповідних роках. Наприклад, порівняльна таблиця кількості учнів тільки початкових класів у Петриківському районі Дніпропетровської області за два роки:

          Роки      1 клас   2 клас   3 клас    4 клас     Разом

         1932      1737      1275     1126       1121       5259

         1933      1254      867        695         693        3509

У цьому районі, як це видно з таблиці, 1 вересня 1933 року в початкові класи прийшло менше на 1.535 учнів, ніж рік тому. Але ще більш разючі цифри, коли йдеться про тих, які продовжили навчання в 1933 році, перейшовши відповідно з 1-го в 2-й клас, з 2-го – в 3-й, і з 3-го – в 4-й – таких тільки у 3-х класах не дорахуємося вже 1719. І це враховуючи ту обставину, що нам невідомо, скільки повинно було прийти до 1-го класу в 1933 році, і скільки четвертокласників набору 1932 року вижило станом на 30 червня 1933 року.

Серед архівних матеріалів Хацьківської семирічної школи Смілянського району тодішньої Київської області є звіти про обхід окремих сільських вулиць. Більше половини учнів з одного сільського кутка Хацьків 1926 року народження, яких хотіли мобілізувати семирічними до школи, не пережили Голодомор 1932 -1933 років. У тому числі двоє близнюків з двору Джулаїв, що дав назву цій сільській околиці, Яків і Михайло. Відтак 1 вересня 1933 року за шкільні парти в цій школі сіло тільки 111 першокласників, хоч згідно даних сільради в Хацьках 1925 року народилося 150 дітей, а в 1926 –159.

Зрештою, якщо вірити офіційній статистиці, що у вересні 1933 року до початкових класів прийшло 3. 281,3 тисячі дітей (у тому числі й сотні тисяч 1926 року народження), то чому їх було тоді не 4.019,6 тисячі, як планувалося ще на початку 1932 року, коли статистики освіти не розраховували на втрати від Голодомору? Навіть у випадку зі штучним залученням сотень тисяч семирічних дітей до школи постає чітко питання: а де ще принаймні 738,3 тисячі дітей, тобто майже по 200 тисяч на вікову групу?

На ці питання нарком освіти Затонський відповів виданням довідника «Освіта на Україні в цифрах» (К., 1936), де зазначалося, що в 1933 – 1934 навчальному році в початкових класах навчалося 3.193.186 дітей, у 1934-1935 – 3.305.353, 1935 – 1936 – 3.367.867. Даних про кількість учнів початкових класів у 1932-1933 навчальному році в цій книзі немає. Це цілком прогнозовано, аби не можна було порівняти показники 1932 і 1933 років, що було невигідно більшовицькій владі.

Ця проблема набула особливої гостроти вже з початком 1938 – 1939 навчального року, оскільки не було чим закривати втрачений під час Голодомору контингент першокласників майбутніх років. Так, 434 сільські школи України навіть не набрали учнів до першого класу, бо не виявилося по 10 дітей 1930 року народження у відповідних населених пунктах, що могло давати підставу для відкриття прийому за тодішніх умов. При цьому доречно нагадати: до Голодомору 1932 – 1933 років початкові класи нараховували навіть до 50 дітей в одному.

У глибоке протиріччя зайшли розрахунки Держплану УСРР від 15 вересня 1931 року з реальною кількістю дітей, що мали прийти 1 вересня 1938 року до першого класу по всій Україні. Останніх, 1930 року народження (тоді на світ появилося 1.022.952 немовлят), мало б бути принаймні 780 тисяч, як розраховували сім років перед тим, а виявилося в місті й селі за даними статистичного відділу Наркомату освіти УРСР 494.173, серед яких 51 тисячу з Дніпропетровщини, даних з якої не виявилося в звіті. Цей аналіз (до розробки увійшли 97 відсотків наявних шкіл) дає підставу стверджувати, що з народжених у 1930 році не дожили до 1 вересня 1938 року принаймні 287 тисяч дітей. Якщо виходити з розрахунків Держплану щодо наповненості в 1938 році 1 – 4 класів, то ця цифра повинна була б становити 3.302,287 учнів, а могло навчатися тоді тільки 1.971.658. Різниця – 1.330.629, в середньому на вікову групу по 332.657 дітей!

Подібна ситуація складається і з віковою групою 12 – 14 років, яка на початок 1933 року за розрахунками УНГО УСРР становила 2.518,1 тисячі дітей, професор М. Птуха тоді відносив до неї 2.331,4 осіб. Вона, за розрахунками Держплану, мала складатися в 1938 році з 2.230.733 дітей, а виявилося їх тільки 1.414.551 – на 816.182 менше! В середньому на один рік – 272.060. А разом тільки ці дві вікові групи могли втратити щонайменше понад 2 мільйони дітей, якщо зважати на те, що 3 відсотки шкіл не враховано даним аналізом.

Виконуючий обов’язки голови виконкому Чернігівської обласної ради Костюченко повідомив уряд УРСР, що «в 30 районах Черниговской области имеется 99 начальных школ, где нет первых классов в связи с тем, что детей восьмилетнего возраста имеется в ряде селений менее 10 человек. Вследствии этого 1.550 детей восьмилетнего возраста в школе не обучается. В этих же районах по аналогичной причине не обучается 2.200 детей 9 – 10 летнего возраста. Що це означало? А те, що, по-перше, не набрали першокласників принаймні і 55 семирічних шкіл, а, по-друге, залишалося порожніми щонайменше 220 других і третіх класів загальноосвітньої школи тільки однієї області. І це також було наслідком Голодомору 1932-1933 років.

Документи про наповнення перших класів сільських загальноосвітніх шкіл України після 1933 року дають підставу стверджувати, що 30-40 відсотків дітей, народжених у 1924-1932 роках в УСРР, не сіли за парти, починаючи з 1933-го. Якщо врахувати, що за 1924-1932 роки на світ появилося близько 10 мільйонів осіб (наприклад, 1924 – 1.162,9, 1925 – 1.196,8, 1926 – 1.207,9, 1927 – 1.184,4 тисячі, 1928 – 1.139,3, 1929 – 1.080,0, 1930 – 1.023,0, 1931 – 975,3, 1932 – 782,0 – цей приріст відбувався головним чином за рахунок села), то цілком вірогідним є втрата у 1932–1933 роках щонайменше 3 мільйонів першокласників і майбутніх школярів початкових класів. А якщо додати до цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933 належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум півмільйона жертв.

Ось чому, виходячи з того, що втрати тільки дітей дошкільного і шкільного віку становили щонайменше 3,5 мільйона осіб, вважаємо цілком реальним, що мінімум 7 мільйонів населення УСРР стали жертвами Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років.

Якби ми мали достовірні дані всесоюзних переписів 1937 і 1939 років, то не було б особливих труднощів установити конкретні втрати кожної вікової групи українського населення, а відтак і загальну кількість жертв цієї трагедії. І тоді не виникало б дискусії щодо свідчень німецьких та італійських дипломатів щодо втрат українства під час Голодомору – геноциду від 7 до 10 мільйонів, включаючи наші поселення на Північному Кавказі, на Слобожанщині, в Поволжі, в Казахстані й Західному Сибіру.

Однак і в цій ситуації наш обов’язок перед пам’яттю невинно убієнних спонукає до активного пошуку, для чого багато не треба – совість, сумління й відповідальність, бо уважний аналіз первинних документів українських архівів дає підстави сподіватися на реальний результат. За умови, зрозуміло, коли буде досліджено всю складову втрат.

По-перше, чомусь не аналізується такий специфічний міграційний потік у 1932 – 1933 роках, коли тисячі голодних українських селян намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися до Польщі й Румунії, але були розстріляні радянськими прикордонниками, або ж не допливли до рятівного берега.

По-друге, ніхто не обліковував тих українських селян, які померли від голоду на території Росії чи Білорусі.

По-третє, за чверть століття не досліджено фактично жодного масового поховання невідомих ходаків за хлібом, трупи яких скидали в загальні ями без належної реєстрацій біля залізничних станцій.

По-четверте, не досліджено питання про повернення в 1932 – 1936 роках розкуркулених в Україну. Багатьом куркульським дружинам і їхнім дітям вдавалося повернутися завдяки розриву шлюбних відносин з главою родини.

По-п’яте, усі члени куркульських родин відкликалися з Червоної армії як ненадійний соціальний елемент. Якщо їм пощастило перебратися до українських міст, то вони, поповнивши лави робітників, могли врятуватися – у рідних селах їх чекала, як правило, доля земляків під час Голодомору.

По-шосте, не обліковано повернення тих селян, яких Москва погодилася звільнити згідно із запискою заступника голови РНК СРСР В. Чубаря від 20 вересня 1936 року в політбюро ЦК ВКП (б) «Про порядок звільнення з трудселищ осіб, раніше засуджених за різні злочини на термін від 3 до 5 років і відбувших покарання». Тобто тих, хто був засуджений за законом «про 5 колосків».

По-сьоме, очевидно, до втрат від Голодомору треба відносити й тих, кому був винесений смертний вирок згідно із законом від 7 серпня 1932 року.

По-восьме, чи скрізь враховували померлих від голоду в камерах попереднього ув’язнення, чи їхня смерть вважалася природною?

По-дев’яте, окрему статистику необхідно застосувати для обліку тих смертельних випадків, які спричиняла ота більшовицька твердість у здійсненні репресій за невиконання хлібозаготівель.

По- десяте, не треба забувати, що поверталися і з міста до села, заповнюючи місця вимерлих від голоду.

По-одинадцяте, недослідженою проблемою залишається канібалізм. В українському селі він не мав тих класичних ознак, що становлять елементи своєрідної культури, наприклад, окремих африканських племен. Український канібалізм 1932 – 1933 років – це, як правило, відчай збожеволілих від голоду людей врятувати ще живих за рахунок визначених жертв.

По-дванадцяте: а ким пораховано, скільки конкретно завезено в українські міста заробітчан з Росії та інших радянських республік?

По-тринадцяте, і чи не найголовніше: всі дослідники одностайні в тому, що сама офіційна реєстрація смертей в українському селі охопила далеко не всіх померлих, бо часто не було і кому фіксувати їх.

Ось чому остаточно про кількість втрат українського селянства від Голодомору-геноциду можемо говорити після дослідження всіх 13 вище вказаних напрямків наукового пошуку. Матеріали досудового розслідування, проведені Службою Безпеки України встановили завдяки комплексній історико-криміналістичній експертизі, що ці втрати – не менше 10,5 мільйона осіб, враховуючи жертви українців Кубані, Нижнього Подоння. Але треба продовжувати копітку працю щодо виявлення, насамперед в українських архівах, первинних матеріалів, які допоможуть встановити найбільш близьку до реальної цифру.

Володимир Сергійчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства