Чому в Росії всі бояться
Розповідаємо про те, як і коли закладалися підвалини російської репресивної системи, від якої вповні потерпіли й українці.
Тримання підданих у покорі – мета будь-якої влади. Особливо ж влади абсолютистської. І ніщо так не сприяє покорі, як страх. Саме на «державному страхові» й трималася від самого початку Московія, потім Російська імперія, а згодом і СРСР. Будь-хто – кріпак, солдат або дворянин мусив боятися. До того ж, боятися тим первісним, панічним страхом, який пробирає до кісток. Відомо, що Олександр Радищев (1749-1802), один із перших російських дисидентів, автор «Подорожі з Петербурга до Москви», коли дізнався, що за ним приїхала людина від керівника Таємної експедиції головного слідчого Степана Шешковського, знепритомнів від страху. Можна, знову ж таки, провести паралель з ХХ століттям, згадавши слова першого наркома юстиції радянської Росії Ісаака Штейнберга, який характеризував «червоний терор» як «…атмосферу невимовного жаху, розлитого навіть у трамваї». А ті незчисленні види тортур, яким піддавалися ув’язнені в ХVІІІ столітті, відбувалися і в 30-40-х роках століття ХХ. Щоб переконатися в цьому, варто відкрити «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. Російський абсолютизм завжди тримався на страхові та палиці. Саме вона – знаряддя тортур – і стала одним із головних і промовистих символів епохи прогресу «по-російськи».
Отже, зазирнемо в давнину. Коли з’явилася пагубна практика доносів? Які тортури були найжахливішими? Яка тюрма – найгірша і що було страшніше навіть за каторгу? Чи можна було втекти з імперії, адже засобів стеження, які існують нині, тоді ще не було? Згадаймо й відомих українців, які жили за тих часів і за тих умов.
Коли виникла практика доносів
Все починалося з доносів. Донос слугував підставою для затримання і допиту. А перші правові норми про донос («извет») виникли ще за Московії. Про це йдеться в «Соборном уложении»: «А кто Московского государьства всяких чинов люди сведают, или услышат на ц. в. в каких людех скоп и заговор, или иной какой злой умысел и им про то извещати государю... или его государевым бояром и ближним людем, или в городех воеводам и приказным людем». Тобто донос був обов’язком підданого. Натомість недонесення каралося, про що йдеться в статті 19. І, нарешті, в 15-й статті сказано про нагороду, яку може отримати донощик. Тобто доноси віталися й заохочувалися.
В подальшому, за Петра І, ці норми не тільки закріпилися, але й суттєво розширилися. За словами російської історикині Ніни Голікової (1914-2008), з переглянутих нею 772 справ Преображенського приказу за кінець ХVІІ – початок ХVІІІ століття тільки п’ять починалися не з доносу. Те ж саме можна сказати і про все ХVІІІ століття.
Донос був тим розтліваючим чинником, який вплинув на подальший розвиток російського суспільства. Суттєво зачепило це явище й українців – фактично 90% української козацької еліти опинялися в московських і санкт-петербурзьких катівнях за доносами своїх же.
Батіг, вогонь і рвані ніздрі. Як вибивали зізнання 300 років тому
Широкому застосуванню тілесних покарань сприяло декілька чинників, зокрема, досить жорстоке ставлення до людини, а також той соціальний і політичний порядок, що встановився в Росії – самодержавство і кріпацтво. Катерина ІІ писала в своїх нотатках, що в 1750 році в Москві не було жодного поміщицького будинку, в якому не було б камери тортур і знарядь катувань. Цей зв’язок системи покарань у поміщицьких маєтках і в державі був прямим і безпосереднім – адже йшлося про тих самих підданих. Але саме в петровську добу різко зросла кількість і жорстокість покарань. Це була цілеспрямована політика залякування підданих за допомогою «роздачі болю».
Фальшивомонетникам заливали горло металом (зазвичай олово), який у них знаходили під час арешту. До спалення в Російській імперії засуджували єретиків, відступників, богохульників, а також чарівників і паліїв. Були ще тортури «копченням». Злочинців протягом кількох годин – 8-10-ти – обкурювали чимось надзвичайно їдким, від чого випадало все волосся, а тіло починало «истаивать, как свеча». Популярним покаранням було садіння на кіл.
Язик різали за «скаредные речи». А також тим, хто мовчав, і не попередив владу про важливі антидержавні злочини – «за неизвет». Ця екзекуція відбувалася завдяки щипцям і ножу. У вироках не зазначалося, наскільки глибоко потрібно різати язик. Тому завдяки хабару можна було попросити ката відрізати лише кінчик язика. Але якщо вирок повторювався, язик відрізали «під корінь». Тоді людина захлиналася власною слиною і невдовзі в муках помирала.
Рвали ніздрі і різали вуха. Зазвичай це стосувалося каторжан. Але на каторзі знаходилися умільці, які наловчилися «лікувати» ніздрі й за декілька років рвані ніздрі ставали майже непомітні. Як? Брали шматочки шкіри з правого передпліччя й пришивали… Така собі середньовічна каторжна пластика.
Биття батогом було надзвичайно популярною і жорстокою екзекуцією в Росії ХVІІІ століття. Вільям Кокс (1748-1828) – британський педагог, історик, автор подорожніх нотаток про Росію за правління Катерини ІІ вважав, що покарання батогом було лише одним із видів смертної кари, до того ж вельми страшним. У вироках рідко вказується кількість ударів. Наприклад, 30 ударів батогом отримав школяр Лук’ян Нечитайло з Глухова в 1722 році. У вироку було просто зазначено: «Бить кнутом нещадно». Бувало, що й 60 отримували. Але не кожен міг витримати.
Німецький пастор Фрідріх Зейдер, який служив з 1788 року в Росії і який потрапив на каторгу в Нерчинськ за доносом, згадував, як дорогою на ешафот кат вимагав від нього грошей. «У кишені в мене було всього лише декілька мідяків, але в гаманці було ще 5 рублів. Діставати їх було недоречно, це могло б привернути увагу, тому я зняв годинник і, віддаючи його, сказав, якомога ясніше, наскільки міг, російською: «Не бий міцно, бий так, щоб я залишився живий!» – «Гм! Гм!» – пробурчав він мені у відповідь».
Бичі – палиці – вважалося найлегшим покаранням. «Бичі – дерево Боже, терпіти можна». Злочинця били по голій спині палицями товщиною з палець і довжиною в лікоть, а двоє асистентів тримали його врозтяжку за руки.
Моряків карали линьками – шматками мотузки з вузликами на кінці, або морськими кішками – нагайками з декількома хвостами.
Відсікали руки – ліктьовий суглоб, ноги (по коліно), пальці рук і ніг. Іноді відсікали всі пальці. Але за Петра влада зрозуміла, що ліпше використовувати злочинців як дармову робочу силу, тож руки й ноги залишали неушкодженими.
Відоме покарання «гнати крізь стрій», «покарання спіц-рутенами» (шпіцрутенами; рутен – різка) теж з’явилася при Петрі І як типово військове й західноєвропейське покарання. Але від самого початку його застосовували не тільки щодо солдатів, які завинили, а й до цивільних. Це називалося доволі романтично: «прогулятися зеленою вулицею».
Той, хто каявся, визнавав провину і просив про помилування, міг розраховувати на «удар милосердя». Такому злочинцю могли «просто» – без катувань – відтяти голову або застрелити.
Чи можна було втекти з Росії, або Довгі руки влади
Чи можна було втекти з Російської імперії у ХVІІІ столітті? Практично ні. Потрібні були фальшиві паспорти, потрібні були гроші на хабарі й треба було ретельно розробити план утечі. Щоб перейти вночі кордон, потрібно було дуже добре знати місцевість, або мати надійного провідника з прикордонних мешканців, які за свої послуги вимагали чималих грошей. Іноді вони співпрацювали з владою, тоді гроші забирали собі, а утікачів здавали прикордонникам. Крім того, в країні була дуже розвинута система вистежування і ловитви біглих кріпаків. Цьому сприяли також і традиції общинного життя, доноси, поголовний перепис населення, розміщення військ у сільській місцевості з правом контролю за місцевими мешканцями, паспортна система і вся обстановка етатизму і поліцейського режиму, яка надзвичайно посилилася за Петра І. Як казав один росіянин, «Велика Россия, а бежать некуда…»
В 1710 році п’ятеро шведських полонених солдатів наважилися втекти з Москви. За Смоленськом їх ідентифікували як «іноземців» місцеві мужики, хоча шведи, звісно, були одягнені не в шведську військову форму. Зав’язалася сутичка. Шведи були озброєні, загинуло троє селян. Утікачів наздогнали, затримали і за вироком царя трьох з них стратили, а двох заслали в Сибір. Досягти західних (польських, шведських) кордонів було непросто. По-перше, потрібно було випередити розіслані в усі кінці грамоти з детальним описом зовнішності втікача. Без подорожної всередині країни пересуватися було важко. Без закордонного паспорта перетнути кордон теж було неможливо. Щоб утекти на південь або південний схід, до донських, яїцьких козаків, потрібно було переправлятися через броди і перевози, які аж кишіли шпигунами, проминути в степу роз’їзди прикордонників і уникнути зустрічі з кочівниками – в іншому разі втікача могли залишити в себе замість раба, продати воєводі прикордонної фортеці або відправити його в кайданах на продаж у Кафу або Стамбул.
Але навіть і опинившись за кордоном утікач не міг залишатися спокійним. Його всюди розшукували російські агенти, а Колегія закордонних справ розсилала офіційні ноти щодо видачі підданого втікача. Так само «діставали» довгі руки держави й політичних емігрантів.
Сумна доля українців, котрі відмовилися коритися російським царям
Наведімо приклад з українцями. Петро І нещадно розправився з усіма «мазепинцями» – прибічниками і соратниками Івана Мазепи. Тих, кого не стратили одразу, кому вдалося втекти й оселитися за кордоном – вистежували, викрадали і силою привозили до Москви або Санкт-Петербурга. Коли ж не вдавалося витягти – родичів утікача, які залишилися на батьківщині, арештовували. Родини козацької еліти ставали царськими заручниками. Таким чином утікачів фактично примушували повертатися в Московію. Й при цьому принизливо просити пробачення – цілувати царську пантофлю і привселюдно каятися «в измене и бунте» (бунт в Росії завжди був найстрашнішим злочином). Потім їх або висилали до Сибіру, або тримали під наглядом у Москві, контролюючи кожен крок і кожне слово. Подібне трапилося з Іваном Максимовичем.
Андрія Войнаровського, осавула Війська Запорозького в 1701-1716 роках, небожа Івана Мазепи і його найближчого соратника, який після поразки під Полтавою Карла ХІІ мешкав на еміграції – в 1716 році за наказом Петра І викрали серед білого дня в Гамбурзі й вивезли до Петербурга. Цим займалася група російських військових за участю московського консула в Гамбурзі. І це при тому, що Войнаровський ніколи не був московським підданим (приблизно таку ж спецоперацію провернуть росіяни, викрадаючи за наказом Катерини ІІ княжну Тараканову в Ліворно). Українця кілька днів тримали в будівлі російського дипломатичного представництва в Гамбурзі. Його звільнення вимагали практично всі тодішні європейські держави: Швеція, Франція, Іспанія, Голландія, Австрія – це був справжнісінький дипломатичний скандал. Навіть для ХVІІІ століття. Провідний часопис Європи La Clef du Cabinet писав щодо цього: «Споконвіку Гамбург був вільним містом… Тепер його вольностям прийшов кінець…» Але диво: за деякий час Войнаровський сам (!) попросив магістрат Гамбурга видати його цареві. Можна лише здогадуватися, що з ним робили тодішні російські «дипломати». Звісно, магістрат Гамбурга видав дозвіл, і Войнаровського вивезли в Росію. Спочатку посадили в каземат Петропавлівської фортеці, де він сидів до 1723 року, а потім заслали до Якутська, де осавул і помер у 1740 році – всіма забутий і морально зламаний. А першим до Якутська заслали ще в 1673 році гетьмана Дем’яна Многогрішного (за доносом). В Якутську відбували заслання чимало представників української політичної еліти – гетьманів і старшин.
Дмитра Чечеля – керівника оборони Батурина під час облоги Меншикова, а також Дмитра Нестеренка, було схоплено, піддано немилосердним тортурам, а потім колесовано в Глухові в 1708 році. Їхні голови, разом з головами інших страчених українських захисників, демонструвалися в Глухові кілька років поспіль. Їх на власні очі бачив у 1711 році данський посланець при Петрові І в 1709-1711 роках Юль Юст, автор знаменитих "Записок", де він, між іншим, дуже гарно відгукується про Україну (зауважте, саме про Україну, а не про Малоросію).
Де в Росії сидіти було найгірше
Серед усіх російських тюрем ХVІІ-ХVІІІ століть найсуворішими вважалися монастирські тюрми. Найгіршу репутацію мала тюрма Соловецького монастиря, що стала місцем ув’язнення багатьох державних злочинців, починаючи ще з ХV століття. Крім страшних земляних ям, в’язнів садовили в кам’яні одиночні камери, які містилися вздовж внутрішніх стін Корожної башти.
Ані встати, ані лягти, ані витягнути ноги в таких камерах в’язні не могли. Найбільша величина «кам’яного мішка» – 2,15 на 2,2 м. Вікна були дуже вузькі й не пропускали ні світла, ні повітря. Невелику віддушину робили над дверима. Взимку там був лютий холод. Саме в такому кам’яному мішку 16 років провів останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський, куди він потрапив 87-річним «на вечное содержание под строжайший присмотр». Дихнути чистого повітря його виводили тричі на рік: на Різдво, Великдень і на Преображення. І це було «милістю». У 1801 році він вийшов на свободу у віці 110 років майже сліпим, але «без повреждения нравственных сил». Це був унікальний випадок. Просидівши тривалий час у подібному «чулане», в’язень не тільки втрачав людську подобу – у нього виростало довге волосся, нігті, одяг зотлівав і розпадався, але він втрачав і розум.
Варто зауважити, що в неволю Петро Калнишевський потрапив за доносом одного з полкових старшин, тобто, завдяки «пильності» свого ж.
Реноме понад усе, або бажане видається за дійсне
До середини ХVІІІ століття під впливом ідей Просвітництва звичаї в Російській імперії стали пом’якшуватися. Особливо помітно це стало за правління Єлизавети Петрівни. Наприклад, скасували тортури щодо людей, які зробили описку в титулі монарха (так, за це можна було в Сибір загриміти) і перестали допитувати дітей до 12 років.
Цим шляхом рухалася вся Європа: в Пруссії тортури скасували в 1754, в Австрії – в 1787, у Франції – в 1789 році. Політичний лад в країні, розвиток судової системи і громадянського суспільства напряму пов’язані з тим, як ставилися до ув’язнених. В країнах, де склалися традиції публічного суду, де діяв інститут присяжних, адвокатури, там тортури зникли доволі рано. Яскравий тому приклад – Англія і Швеція, де подібні бузувірські практики не застосовувалися (виняток складали хіба що процеси над «відьмами»).
За Катерини законодавство стало ще більш гуманним. Відомо, що імператриця не любила карати ні слуг, ні тварин. Та й в очах закордонних друзів, здебільшого французьких просвітників, вона намагалася виглядати якнайкраще. Тож її неймовірно розлютили подорожні нотатки абата Шаппа д'Отроша (він побував у Росії в 1761), в яких він описує Російську імперію як вельми варварську країну, де застосовують дибу та інші тортури. Катерина ІІ навіть змушена була у відповідь видавати іншу книгу – «Антидот» (тобто, протиотрута), де прямим текстом ішлося, буцімто в Росії вже «уничтожены все пытки», що насправді було дуже далеким від істини. До речі «Антидот» вийшов друком в Амстердамі – свідчення того, що книга була розрахована на західного читача. Натомість нотатки абата ніколи не перекладалися в Росії. Лише в 2005 році вийшов дуже «полегшений» варіант першої частини його "Подорожі до Сибіру". Хоча там немає вигадок – лише факти, курйози, та описання неймовірного приниження закріпаченого російського люду. Саме в «Подорожі до Сибіру» можна побачити чудові гравюри Жана Батіста Лепренса, на яких зображені і сцени катувань росіян.
Каторга: галери, державні будівництва і Сибір
Саме Петро І започаткував сумнозвісну й страшну традицію використання дармової рабської праці в’язнів на великих державних будівництвах. Тож Сталін зі своїм Бєломорканалом не вигадав нічого нового. Після Азовського походу 1696 року, коли почали укріплювати захоплений у турків Азов, неподалік заклали фортецю, місто і порт Таганрог. Ці міста досить скоро перетворяться на місця заслання стрільців та інших політичних і кримінальних злочинців. У Таганрозі через 164 роки народиться Антон Чехов. У 1890 він з’їздить на Сахалін і змалює страшну російську каторгу. Побачене справить на нього гнітюче враження. Наприкінці ХІХ століття все було так само безпросвітно погано, як і два століття до того.
Санкт-Петербург теж будували спочатку каторжани, а вже потім (з 1718) – вільнонаймані. Петро І писав у вересні 1703 року князю Федору Ромодановському: «Ныне зело нужда есть, дабы несколько тысяч воров (а именно, если возможно, 2 тысячи) приготовить к будущему лету, которых по всем приказам, ратушам и городам собрать по первому пути». Але найгірше каторжнику було опинитися на галерах. Гребля вважалася надзвичайно виснажливою справою. Працювати доводилося без передиху кілька годин поспіль. Того, хто втомлювався – наглядач міг забити до смерті. Тіло зазвичай викидали за борт. Гребці були прикуті до банок, тому під час шторму або бою гинули разом з галерою. Каторжники працювали також на шахтах, копальнях і на заводах.
За правління Петра І каторгу призначали практично за всі злочини, нею замінювали і смертну кару. Політичні злочинці змішувалися з кримінальниками, рецидивістами, волоцюгами, засланими селянами. З кінця 1720-х років каторжні потоки в Сибір збільшувалися з кожним роком. Лише в 1770-х роках кількість колодників, яких відводили в Сибір, досягала 10 тисяч щорічно.
Коли в Російській імперії були скасовані тортури?
Тортури в Росії були скасовані 27 вересня 1801 року після надзвичайно скандальної справи в Казані, коли стратили ні в чому не винну людину. Вона зізналася в злочині, який не скоювала, після жорстоких тортур. Російський імператор Олександр І відреагував відповідним указом. Але, знову ж таки, це був радше «добрий намір». Та й хіба могло бути по-іншому в країні, де споконвіку існували тілесні покарання, палочна дисципліна в армії та кріпосне право? Справи почали трохи змінюватися лише в 1861 році, з початком реформ, але процес йшов надто повільно: диби вже не було, але винахідливі слідчі жандармських управлінь знаходили способи, щоб застосувати батіг або нагайку. Тобто тортури, під тим чи іншим виглядом, залишалася в Росії завжди. Існують і по сьогодні.
Світлана Шевцова, Київ
При підготовці матеріалу використано працю Євгена Анісімова «Держава и топор. Царская власть, политический сыск и русское общество в ХVІІІ веке».
