Про війну наративів: Росія вже програЄ цю війну і точно її прогрАє
Для кожного учасника конфлікту важливо обґрунтувати собі та іншим причини участі в ньому.
«Ми в цій війні тому, що на нас напала Польща, Данціг – німецьке місто, а німецька раса загине без додаткового життєвого простору» – розповідала пропаганда Третього Райху. І їй вірили мільйони німців, готових воювати.
Будь-яка війна – це не лише збройне протистояння сторін, а й змагання наративів щодо причин і цілей участі в ній. В інформаційну епоху їх вага лише зростає.
В 2014 російська пропаганда вибудовувала наступний сюжет, який пояснював її мотиви (не)участі у війні в Україні: стався переворот, до влади прийшли фашисти, російськомовне населення опинилося під загрозою, воно просить про захист. На його підтвердження творилися фейкові історії про Майдан, інспірувалося повстання російськомовних на Півдні та Сході України, мітинги «Путін, ввєді войска!», проводилися псевдореферендуми в Криму і на Донбасі. І цей наратив спрацював для більшості росіян.
На жаль, в нього повірили навіть деякі українці, й він, принаймні частково, сприймався у світі.
Україна протиставила йому власну історію конфлікту – це війна за свободу, проти агресії колишньої імперії, яка прагне повернути владу над українцями. Цей наратив однозначно переміг в Україні, став основою для наростання патріотичних настроїв, які, в свою чергу, вилилися у відродження армії та посилення національної свідомості.
Він, зрештою, був сприйнятий в світі, попри значно слабші можливості його поширення Україною в порівнянні з масштабною пропагандою Росії про «громадянську війну».
Нині ситуація для Кремля – ще гірша. Пояснити нову хвилю агресії проти України чи, тим паче, повномасштабне вторгнення, взагалі не вдається.
«Смертельна загроза НАТО» виглядає не надто переконливо, бо альянс жодним чином не змінював своєї поведінки до Росії. Якщо навіть повірити в цю «загрозу», то чому Путін не відповідає Вашингтону чи Брюсселю, а тисне на Україну, яка не є членом НАТО?
Навіть для агресивних росіян це радше історія «поб’ю хоч когось, коли боюся сильного». Ймовірне знищення Києва («матєрі городов рускіх» – як часто нагадують у Кремлі) чи будь-якого іншого українського міста, масштабна війна, в якій загинуть тисячі чи мільйони українців, руйнують базову ідеологему «адін народ». «Хіба ж можна так зі своїми? Тим паче, коли винні не вони, а кляті американці, яких ми не рухаємо».
Ще гіршими для Росії є спроби обґрунтувати нову війну для світу. Постійне викриття її планів та дій західними розвідками, політиками, медіа – руйнує будь-які можливості публічно подати свої дивні дії у зручному для Кремля світлі. Західні спойлери руйнують російський наратив ще до його озвучення. Кремлівська казка стає не цікавою і не переконливою – ще до того, як її розповіли, бо світ знає, що в ній буде.
На українців нова загроза діє таким чином, що не залишає російському наративу війни жодних шансів. Вона, навпаки, – мобілізує нас.
«Претензії Росії адресовані навіть не нам, а Заходу, задовольнити їх ми не можемо, а знищити можуть саме нас, тоді нам нічого не залишається – тільки битися».
Причому Україні, на відміну від Росії, не треба вигадувати новий наратив цієї війни – ми продовжуємо війну за незалежність, почату в 2014. Навіть більше – війну за свободу, яка триває вже сотні років із тим самим ворогом.
Росія сьогодні не має ідей для мобілізації на цю війну навіть своїх громадян, а тим паче – для переконання світу в її «правоті». Тому так бездарно виглядають її дешеві спроби намалювати «причини війни» на Донбасі, які не проростають на інформаційному полі.
Тому Росія вже програЄ цю війну і точно її прогрАє.
Володимир Вятрович
FB
реклама