Борис Надєждін як остання «надєжда» Росії на «виборах»-2024
Остання декада січня. У різних регіонах Росії люди вишукувалися в довгі черги. Не за яйцями, не за курятиною, а щоби поставити свій підпис за Надєждіна як кандидата в президенти на «виборах»-2024. Подоланий психологічно важливий бар’єр у 100 тисяч підписів, але через хитрощі російського законодавства цього замало, отже, збір триває.
Та сама поява довгих черг, вибух інтересу до Надєждіна став неприємною несподіванкою для Адміністрації президента РФ. Адже його планували як банального кандидата-спойлера, що мав показати лише безперспективність ліберальних поглядів у РФ. А тут, «здається, щось пішло не так». Тому розглянемо ситуацію детальніше.
РОСІЙСЬКОЇ ТИХАНОВСЬКОЇ ПОБОЯЛИСЯ, А ЙОГО – НІ. ЧОМУ?
Передусім чому Надєждіна в Росії, де все контролюють зверху, взагалі допустили до цього, вже досить далекого та резонансного етапу – збору підписів? Справа в тому, що він фігура не дуже популярна, не надто харизматична, до того ж з неоднозначною політичною репутацією та страшно звивистою політичною траєкторією (яку ми розглянемо трохи пізніше).
Через ті ж чинники Надєждіна із середини 2010 років почали часто запрошували на пропагандистські ток-шоу як «ліберала за викликом», «хлопчика для биття». Надєждін виглядав у цих ефірах так, що зграї пропагандистів було легко над ним знущатися, висміювати. Коли вдавалося вивести його з рівноваги, то «плюшевий ліберал» ставав емоційно задиристим та агресивним у висловах. Це ставало приводом для нового кола паплюжень з боку роспропівської зграї – мовляв, нема в ліберала достойних аргументів, тому й нервує так.
Саме тому Надєждіна далі запрошували на зрежисовані політичні ефіри росТБ. На відміну, наприклад, від Леоніда Гозмана. Психолог за освітою, більш витриманий Гозман встигав, попри активний спротив, сказати в пропагандистських ефірах багато важливого і незручного для Кремля. І Гозмана з часом перестали запрошувати. А Надєждіна ні, залишили – як того, хто не надто заважає завданням, які виконують під час подібних ефірів.
Показовим є і те, кого вже не допустили до етапу збору підписів, – Катерину Дунцову. Журналістка та волонтерка, депутатка міської думи у Ржеві Тверської області, вона не була відомою в країні, аж поки 16 листопада не заявила про намір балотуватися в президенти Російської Федерації як незалежна кандидатка. (Ой, скільки в мене фемінітивів… Але ж тут – не Росія, нам можна. Це в їхньому божевільному суспільстві розгортається кампанія за їхні обмеження, а то й заборони. Зокрема, минулого тижня Верховний суд Росії визнав фемінітиви ознакою причетності до «руху ЛГБТ», названого в РФ екстремістською організацією та забороненого).
Дунцовою потроху зацікавилися, її почали слухати. Причому, якщо в коротких, кількахвилинних, виступах вона мала переконливий вигляд, то в довгих, концептуальних, – не дуже. Та це було невеликою вадою. 40-річна жінка приємної зовнішності, незаплямована негативним бекграундом, все більш небезпечно нагадувала Світлану Тихановську, як «точку зборки» протесту. Тому перед нею опустили передвиборчий шлагбаум. А перед Надєждіним – до певного часу – ні.
ШАХРАЙСЬКІ «СТО ТИСЯЧ». РОСІЙСЬКИЙ ЕЛЕКТОРАЛЬНИЙ ВАРІАНТ
А тепер звернемо увагу на процес збору підписів. Є в українській класиці п’єса «Сто тисяч» Карпенка-Карого, яка дає хрестоматійний приклад шахрайства. В чому ж плутні російських «Ста тисяч» Кірієнка-Суркова (умовні прізвища – нинішнього та колишнього високопосадовців путінської АП, оскільки точне авторство кожного з кремлівських махлярств не відоме).
Найперший варіант шулерства полягає в тому, що на етапі перевірки підписів і підписних листів досвідчені експерти з російської ЦВК можуть визнати сумнівним та недійсним будь-який підпис. Також можна причепитися до не там і не так поставленої крапки, коми, лапок, дужок чи банальної описки. Крім того, за потреби, в разі одного такого неправильного підпису можна визнати недійсним весь зібраний лист. А це кількадесят підписів.
Другий варіант РФ-шахрайства «Ста тисяч» – більш тонкий та елегантний. Не можна представляти понад 2,5 тисячі підписів з одного регіону. Тобто виходить, що в середньому треба зібрати 2,5 тисячі в 40 російських регіонах або в 39 регіонах плюс закордонний виборчий округ. А це зовсім не просте завдання, враховуючи рівень підконтрольності регіональної влади Кремлю.
Ну, так, зрозуміло, що в Москві, Петербурзі зазначений рівень був швидко досягнутий. І – стоп! Треба добирати в інших «суб’єктах федерації». І тут штаб Надєждіна говорить, що є значні проблеми в низці регіонів – наприклад, у Ленінградській, Тверській, Волгоградській, Вологодській, Калузькій, Курганській, Псковській, Рязанській, Ульяновській областях, в республіках Бурятія, Карелія, Комі, Марій Ел, Удмуртія, а також у Забайкальському краї.
Якщо вже заговорили про регіони, то – кілька слів про позицію, яку заявив Надєждін щодо збору підписів у них. Тут є два важливих пункти. По-перше, він сказав, що не збиратиме підписів на територіях, які, «як би це м’якіше сказати, нещодавно увійшли до складу Росії». Зрозумілі наші застереження щодо подібних формулювань, зухвалих для Росії, проте неприйнятних для України. Але для Мордору і це – досить сміливо.
По-друге, Надєждін оголосив про об’єктивні фактори обмежень для збору, які проявилися в республіках Північного Кавказу. За його словами, це не тільки Чечня, але й Дагестан. Взагалі в цьому регіоні, за словами кандидата, справжній збір підписів триває тільки в Інгушетії. (Що зрозуміло після придушених протестів 2018–2019 рр., які піднялися тоді через незгоду з підправленням адміністративних кордонів на користь кадировської Чечні).
А до завершення збору підписів і подання їх у ЦВК залишилося не так уже й багато, рівно тиждень. Останній термін – 31 січня. Отже, гучні новинні заголовки «Надєждін зібрав потрібні 100 тисяч підписів» є, «як би це м’якіше сказати», не зовсім точними.
«ЛІБЕРАЛЬНА КАР’ЄРА»: ДУЖЕ ГНУЧКА, ТА НЕ ДУЖЕ ЕФЕКТИВНА
Тепер, як обіцяли, маємо розповісти про репутацію Надєждіна в опозиційних колах і взагалі в політиці. Одразу треба сказати, що його політична лінія – ну дуже гнучка. Колеги й електорат можуть дарувати це, якщо провідник такої лінії хоча б достатньо успішний. Але Надєждін – не той випадок.
Пік його кар’єри – депутат Держдуми від «Союзу правих сил» у 2000–2003 роках. А що ж до того? У 1997–1998 рр. Надєждін був радником першого віцепрем’єра Бориса Нємцова. Це, як кажуть, жирний плюс. Та водночас – помічник голови уряду Сергія Кирієнка. І це – також зовсім не худорлявий мінус, оскільки той «кіндер-сюрприз», колишній ліберал, а нині заступник керівника АП, є одним з архітекторів російської агресії. Нині Сергій Кирієнко, окрім іншого, займається кураторством і наглядом над українськими ТОТ. Показово також, що в «Союз правих сил», який потрапив до парламенту в серпні 1999 року, Надєждін прийшов як член політради руху того ж Кирієнка «Нова сила».
Після того як російські вибори стала жорстко контролювати влада, вибори в лапках, Надєждін намагався не загубитися та приткнутися до якоїсь політисили. Наприклад, партії «Права справа» мільярдера Михайла Прохорова, який в ті часи погодився бути «системним лібералом» для Кремля. Проте риторика та дії Надєждіна виявилися для Прохорова надто націоналістичними та антимігрантськими (Надєждін, мешканець підмосковного Долгопрудного, заявив, що Підмосков'я – це «русская земля»). Власне кажучи, це тепер також заважає збору підписів на Північному Кавказі.
У 2015 році, тобто вже після початку гібридної війни проти України, Надєждін намагався пристати до списку кандидатів від партії влади «Єдина Росія», зазначивши, що хоче підсилити її ліберальне депутатське крило. Проте програв праймериз знаній фігуристці Ірині Родніній. (Триразова олімпійська чемпіонка для Кремля, звісно, мала більшу цінність).
Потім був досить довгий «роман» з привладною партією Сергія Миронова «Справедлива Росія» (у ті часи вже махрово-шовіністичною щодо України). Завдяки цьому Надєждін 2019 року став депутатом Ради того самого міського округу Долгопрудний.
Проте були в нього елементи фрондерства і в ті часи. Так у березні 2020-го Надєждін підписав звернення до громадян Росії проти ухвалення поправок до Конституції, які запропонував Путін. Покращує карму кандидата Надєждіна й те, що після нового політичного переформатування його критикував за ліберальні погляди співголова блоку «Справедлива Росія – за правду», військовий злочинець Захар Прилєпін.
Ну й от – новий злет, принаймні інформаційний і поки що не перерваний.
І ВСЕ Ж НАДЄЖДІН ЯК ОСТАННЯ «НАДЄЖДА» І «БОРИС, БОРИСЬ!»
Що допомогло створенню ефекту «довгих черг»?
Для нинішньої придушеної та заляканої Росії саме прізвище Надєждіна вже є гаслом («Остання "надєжда" Росії»). Та ще й ім’я – вдале. Тут тобі і єльцинське «Борис, борись!» згадується, та й алюзії з Борисом Нємцовим суто позитивні (звісно, в сенсі політичної позиції, а не рокових пострілів навпроти Кремля).
Крім того, участь у пропагандистських ефірах, вдала чи невдала, зробила Надєждіна впізнаваним обличчям на російських просторах. До того ж, після початку повномасштабного вторгнення в кількох ефірах він досить влучно (і в межах чинного законодавства) розкрив безглуздість «СВО», тобто війни проти України. Вдалою (в умовах цензури та репресивних законів) була і відповідь на запитання, чи хоче він перемогти на виборах-2024: «Після цієї кампанії я хочу бути живим».
Та головне полягає в тому, що черги в пункти підтримки Надєждіна, його штаби показали наявність опозиційного потенціалу в РФ, який не має інших більш-менш небезпечних каналів виходу.
Важливо також окреслити позицію російської опозиції щодо «кандидата в президенти Надєждіна». Вона, як зазвичай у цій країні, двоїста. Одні, як Гаррі Каспаров, Ілля Пономарьов, категорично проти. Їхня аргументація зрозуміла та логічна. Така участь у повністю контрольованій країні – підмога організаторам «виборів» у створенні картинки легітимного конкурентного електорального процесу (Пономарьов також має рацію в тому, що дані людей, які підтримали висунення, не кажучи вже про переведення коштів у фонд кандидата, у майбутньому стануть непоганим архівом для спецслужб).
Але має логіку й протилежна позиція, яка на сленгу звучить так: «Двіж – це ліпше за відсутність двіжу». У більш літературних виразах її озвучують, наприклад, діячі з команди Навального та Михайло Ходорковський. На їхню думку, треба використовувати будь-який шанс, будь-яку можливість для висловлення протесту в прибитій репресіями Росії. Адже і в 2020 році в Білорусі ніхто не очікував революції (хоча й придушеної потім), яка почалася саме з виборів.
ЩО Ж ДАЛІ? НАЙМОВІРНІШЕ, НА ЖАЛЬ, НІЧОГО. МАЙЖЕ...
І на завершення переходимо до прагматики та прогнозів. Тож які перспективи в кандидата Надєждіна? Як тепер видається, ніяких. По-перше, треба врахувати, що роспроп поки що фактично мовчить про його кандидатство. А за потреби та команди зверху він може включити потужний лайномет, що здатний забруднити та пригасити позитивну ауру діяча.
Якщо ж стане очевидним, що це не вдається, то Надєждіна просто не допустять до наступного етапу (див. вище про шахрайські «Сто тисяч»). І в цьому разі все також заздалегідь готово, оскільки є інший, запасний, «ліберальний» кандидат. Це – Владислав Даванков від спойлерської партії «Нові люди», яку в 2021 році пропустили в Держдуму. Він, до речі, вже поставив свій підпис за Надєждіна, тому подібне наступництво матиме цілком логічний і природний вигляд.
А що далі? Харизми в Даванкова теж бракує, та й прізвище в нього не таке електорально принадне, як у Надєждіна. І рівень упізнаваності – менший. Тож у цьому разі буде досить легко довести непопулярність у Росії ліберальних, антивоєнних ідей.
Водночас дуже хотілося б залишити певний, бодай невеликий, відсоток для якоїсь несподіванки, «чорного лебедя», що залетить у російський «електоральний процес». Але він у багато разів менший, ніж віра в надихальні польоти українських БПЛА.
Олег Кудрін, Рига
