Навіщо Лавров літав за океан і як повернувся
Останнім часом Україна намагається значно посилити роботу на напрямку «глобального Півдня», або, як його ще називають, «не-Заходу». Це тонка, складна робота, зокрема й тому, що на цьому векторі наявні сталі зв’язки і давні напрацювання зовнішньої політики та дипломатії СРСР, які перейняла пострадянська Москва.
Тому здається важливим подивитися українським оком на латиноамериканський тур Сергія Лаврова, що тривав 19–22 лютого та охопив три країни.
ЗАОКЕАНСЬКІ ВІЗИТИ 2023 ТА 2024 РОКІВ. ЩО ДАЄ ЗІСТАВЛЕННЯ
Такий розгляд буде більш корисним та наочним, якщо зробити його порівняльним. 17–21 квітня минулого року головний путінський дипломат був у майже такому ж відрядженні. Тоді він відвідав Бразилію, Венесуелу, Нікарагуа, Кубу. Цього разу географічно маршрут був ніби віддзеркаленням тогорічного, тільки без Нікарагуа: Куба, Венесуела, Бразилія.
Чому ж така одноманітність? Здавалося б, чого б не відвідати інші країни, чому б не встановити нові зв’язки? Тому що в Латинській Америці у Кремля є сталий конструкт союзників. Якщо в Євразії ми говоримо про «вісь зла»: Москва – Пхеньян – Тегеран, то тут можна казати про «трикутник диктатур», який патронує Росія: Венесуела – Куба – Нікарагуа. Чому ж цього року з програми випала центрально-американська країна? Зовсім не тому, що вона стала менш надійним партнером Москви. Тут чинник інший. Найімовірніше, справа в тому, що наприкінці поїздки планувалася надто напружена робота в Бразилії, де відбувався не тільки візит, а й участь у дводенній Раді міністрів закордонних справ G20.
Бразилія взагалі надто велика та вагома країна, щоб її розглядати у прямому зв’язку з державами названого «трикутника». Втім, до бразильської частини візиту ще дійдемо, а почнемо з перших двох пунктів – Куби та Венесуели.
«ОСТРІВ СВОБОДИ» ТА ПОСТІЙНИХ ЕКОНОМІЧНИХ НЕГАРАЗДІВ
«Острів свободи», який у середині минулого століття мав нещастя стати черговим майданчиком для комуністичних експериментів, тепер укотре переживає непрості, в економічному сенсі, часи.
Лауреат Нобелівської премії миру Барак Обама у 2015 році не просто відновив дипломатичні відносини з Кубою, а й пом'якшив економічні та міграційні обмеження. Тоді ж Державний департамент США вилучив Кубу зі списку країн-спонсорів тероризму. Проте після приходу до влади Дональда Трампа більшість обмежень було відновлено. А вже під час переходу влади до Байдена, в січні 2021 року, Держдеп знову вніс Кубу до списку країн-спонсорів тероризму, поновилося і торговельне ембарго США.
Результатів не довелося чекати довго. Для розуміння ситуації: за підсумками 2023 року, інфляція зросла до 31%, рівень бідності піднявся до 88% (на 13% більше, ніж 2022-го). Знову посилився відтік кубинців за кордон – мова про сотні тисяч емігрантів за рік. Тому Куба намагається залучити в країну інвесторів. Частково це вдається – є гроші з ЄС (передусім колишньої метрополії – Іспанії), «братської» Венесуели, всесвітнього інвестора Китаю, а також Канади.
Збільшення російської присутності для спадкоємців братів Кастро теж не зайве. Також для РФ, в умовах санкцій з боку демократичних країн, Куба стає одним із місць, де можна вести якісь бізнес-справи. Разом із далеким «екзотичним» туризмом: з кінця 2023 року тут діють картки російської платіжної системи «Мир». За умов, коли від співпраці з росіянами відмовляються банки Кіпру, Туреччини, ОАЕ, Китаю, Індії, – бодай якась шпарина.
ЩО СТОЇТЬ ЗА РОЗМОВАМИ ПРО СУТО ЕКОНОМІЧНІ СПРАВИ
19 лютого Лавров провів у Гавані переговори з першим секретарем ЦК компартії і президентом Куби Мігелем Діас-Канелем Бермудесом, а також своїм кубинським візаві Бруно Родрігесом. З останнім Лавров давно та добре знайомий, оскільки вони протягом тих самих років були представниками своїх країн в ООН. Немає ніяких сумнівів, що в нинішні воєнні часи на світських перемовинах обговорювали і питання військового співробітництва.
Це зовсім не порожні припущення, достатньо лише згадати заяви російської сторони під час і після минулорічного візиту. Тоді на підсумковій квітневій пресконференції Лавров казав про це прямо, хоча й небагатослівно: «Наша військова співпраця з Кубою розвивається успішно, відповідно до домовленостей двох сторін». (Згодом у червні це ж зафіксував Сергій Шойгу: «Росія з Кубою планує розвивати низку проєктів у військово-технічній галузі»). Тепер замість цього глава МЗС видає надзвичайно важливу новину: невдовзі на Кубу приїдуть «Хор Турецького» та його дочірнє підприємство «Сопрано». Вибачте, а які-небудь військово-технічні слухавки, направлені в бік США, не приїдуть? Виходить, що ні, – суто «культурний обмін».
Чому ж про військові справи цього року – анічичирк? Тому що саме цими днями РФ досить старанно видає із себе миролюбця. У підсумку Лавров заявив, що головними темами переговорів були економічне співробітництво та допомога Москви в скасуванні санкцій проти Куби. Що, забігаючи наперед, виглядало дещо смішно, оскільки сам Лавров мав величезні проблеми, коли в Бразилії ніхто не хотів заправляти його літак, щоби не попасти під такі ж санкції, тільки вже антиросійські.
ЛАВРОВ І ПУШКІН У КАРАКАСІ. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ?
Перебуванню у Венесуелі Лавров присвятив 20 лютого. День десятої річниці розстрілу Євромайдану. У зв’язку з чим пригадується, що з 2019 року у Венесуелі за свободу боровся свій майдан. Який з часом був придушений, без розстрілу теж не обійшлося…
Взагалі, якби не ліве збочення спочатку Уго Чавеса, а потім Ніколаса Мадуро, Венесуела могла би бути успішною, заможною країною. Адже вона має найбільші у світі розвідані запаси нафти (до 20%). Але ліво-популістська диктатура зводить нанівець, обнуляє всі щедрі дари природи.
У Каракасі Лавров мав зустрічі зі своїм колегою Іваном Хілем та Ніколасом Мадуро. А також взяв участь у церемонії відкриття пам’ятника Олександру Пушкіну. Останнє прив’язали до встановленого ЮНЕСКО Міжнародного дня рідної мови. Щоправда, його відзначають 21 лютого, але того дня Лавров мав уже бути в Бразилії, тому відсвяткували завчасно. Каракаський Пушкін з обличчя був схожий не так на російського класика, як на якогось із героїв латиноамериканської війни за незалежність.
Проте – не одним Пушкіним! Під час переговорів з Хілем Лавров нагадав, що у вересні 2023 року в Каракасі розпочав роботу Центр відкритої освіти з викладанням низки предметів російською мовою. «За згодою венесуельських колег» такий самий центр планують невдовзі відкрити на острові Маргарита. А ще в російських планах – поновлення діяльності російського центру науки та культури у венесуельській столиці.
НАВІЩО РОСІЙСЬКИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД НА КАРИБАХ
Яка непересічна історія! І в кого б спитати про подробиці? Ну не в Пушкіна ж! Та і Лавров не відповість… Ми ж добре розуміємо, що всілякі центри в інших країнах з російською участю є, щонайменше, осередками впливу, а по суті – шпигунськими центрами. Цікаво, що один з таких центрів уже діє в столиці, другий буде на курортному острові. Чого б це так? Бо там багатофункціональних диверсантів простіше готувати? (Як це робили за радянської влади в курортному Криму). Чи, може, планується облаштувати на острові Маргарита (1 тис. кв. км) військово-морську базу (як це хотіла зробити Німецька імперія на початку ХХ століття)? Чи, може, все простіше – облаштування притулку-синекури курортного типу для російських високопосадовців, наближених олігархів та їхніх родичів? Це якщо Відень та Монако стануть надто небезпечними. (Під час нарощування санкцій 2022 року була інсайдерська інформація про щось таке).
А тепер подивимося уважніше на плани відновлення російського центру науки та культури. Що там назвав Лавров серед найбільш перспективних напрямів співпраці Москви та Каракасу? Нафтовидобування, розроблення газових родовищ, атомна енергетика, сільське господарство, медицина та фармацевтика, освоєння космічного простору, сфера інформаційно-комунікаційних технологій та інновацій. Довгенько, багато чого, а от що най-найпріоритетніше? Лавров зазначив, що країни домовилися нарощувати темпи та обсяги співробітництва у сферах нафтовидобутку та мирного атома…
Все – бінго! На прикладі інших диктаторських країн ми добре знаємо, що для них немає нічого більш войовничого, ніж мирний атом. Щоправда, станом на 2002 рік всі 33 латиноамериканські країни підписали договір 1967 року про без'ядерну зону в цьому регіоні. Але в нинішні часи це мало чого варте. Із Гайаною у Венесуели нещодавно теж були нормальні відносини. Що не завадило Ніколасу Мадуро провести минулого року референдум про анексію багатої на нафту провінції Ессекібо.
До речі, інформацію про те, що на переговорах була мова і про венесуельсько-гайанські відносини, і на чиєму боці РФ, Лавров не приховував. Чесно сказав: «Москва підтримує наміри Ніколаса Мадуро досягти згоди на основі обопільних домовленостей». Таке розпливчасте формулювання можна сприймати як завгодно, зокрема і як погодження на залякування з подальшою повноцінною анексією.
ПОТОЧНІ ЗАВДАННЯ – ЗБЛИЖЕННЯ БРІКС І G20, РОЗМИВАННЯ G7
Ну от, дійшли і до Бразилії. Вона цього року головує в G20. І це досить зручний період, щоб наростити внутрішньо- та зовнішньополітичний авторитет, вагу чинного президента Лули да Сільви. Водночас країна-агресор Росія цього року головує в БРІКС, в якому та ж Бразилія перша, якщо не за вагою, то хоча б за літерою. Бразильський саміт вищого рівня G20 у Ріо-де-Жанейро відбудеться в листопаді, російський саміт БРІКС у Казані – в жовтні.
Доти Росія старанно працює над збиванням нових та ущільненням вже наявних об’єднань «глобального Півдня», «не-Заходу», наскільки можливо, переформатуванням їх у носіїв ідей «анти-Заходу». Саме це було головною роботою Лаврова під час усього чотириденного туру. Важливий напрям у цьому – якомога більше розширення БРІКС, зазивання туди всіх, кого тільки можливо (звісно, цього не оминули ні Куба, ні навіть багата на нафту Венесуела). «Будемо всіляко сприяти зміцненню потенціалу цієї структури (БРІКС, – ред.) та її зв'язків із ”Групою двадцяти”», – сказав Лавров у Бразилії.
Що це означає на практиці? До розмаїтої «Групи двадцяти» входять і держави G7, в якій після вигнання звідти країни-агресора, Росії, демократичні цінності знов є фундаментальними засадами об’єднання. Безмежне розширення БРІКС завдяки новим недемократичним учасникам та зв’язуванню його з G20 має за мету протиставити себе «Сімці», зменшити її питому вагу серед напівдемократичних або ж антидемократичних держав. І в такому середовищі російська агресивна зовнішня політика буде як риба у воді.
Москва радісно підтримує, збиває разом будь-кого з будь-ким, аби тільки не йшлося про демократичні правила, ліберальні цінності. Але робиться це під квазідемократичними гаслами. Знову слухаємо Лаврова: «Демократизація системи глобального економічного управління, безперечно, потребує і нових структур, від початку сфокусованих на консенсус та взаємну вигоду. Ми спостерігаємо сьогодні позитивну динаміку зміцнення таких об'єднань. Серед них БРІКС, ШОС, АСЕАН, Афросоюз, ЛАД (Ліга арабських держав, – ред.), СЕЛАК (Спільнота країн Латинської Америки та Карибського басейну, – ред.), ЄАЕС».
Якщо покласти контури цих об’єднань, переважно регіональних, на мапу, то побачимо, що Москва намагається склеїти такий собі всесвітній антидемократичний блок. Вона готова влізти в будь-яку шпарину, аби тільки мати додаткову можливість задекларувати на міжнародному рівні якісь антизахідні гасла. Такою, наприклад, є заснована мадуровською Венесуелою 2019 року (коли вона придушувала свій майдан) «Група друзів на захист Статуту ООН». (Під час візиту в Каракас Лавров обговорював «динамічний розвиток» і цього ефемерного об’єднання). Хто ж ці борці за Статут ООН? Алжир, Ангола, Білорусь, Болівія, Венесуела, Зімбабве, Іран, Камбоджа, Китай, КНДР, Куба, Лаос, Нікарагуа, Палестина, Росія, Сент-Вінсент та Гренадини, Сирія, Екваторіальна Гвінея, Еритрея. Показовий список, зібраний за принципом «кардинал і галантерейник».
Лавров ще називає це боротьбою за «ооноцентричну архітектуру». Тобто таку архітектуру світової безпеки, в якій Радбез ООН з участю двох країн, «кардиналів» зі списку вище, має змогу блокувати будь-які рішення. І тоді кожен зможе робити що захоче, спираючись виключно на право сили.
НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШІ МЕСЕДЖІ ЛАВРОВА ТА ПРОТИДІЯ ЇМ
Проте найнебезпечніше для України з лавровських меседжів, щедро засіяних в заокеанському турне, наразі таке. Передаю скорочено. Світові банки та інші структури, які контролює «неоколоніальний» Захід, надають Україні надто багато грошей. І для чого? Щоби приборкати благородну Росію, яка бореться з колоніалізмом. А це все має йти не Україні, а вам, наші любі друзі, які повинні остаточно звільнитися з-під впливу цього гидкого Заходу!
Нам складно уявити, що в це можна повірити. Але коли хтось живе за десятки тисяч кілометрів та ще й у хронічно бідній країні, то повірити легше. І протидіяти цьому треба…
Отже, вплив Москви, російські дії та устремління потрібно ретельно відслідковувати, їх не можна недооцінювати.
Але й не треба переоцінювати. Попри всю значну роботу з дезорганізації світового порядку, Росія не досягла в цьому значних успіхів. Показово, що на зустріч Ради голів МЗС G20 в Ріо-де-Жанейро міністри закордонних справ Індії та Китаю не приїхали, пославши своїх заступників. Так серединні літери БРІКС, на який Росія покладає стільки деструктивних надії, показали, що не хочуть брати участі в політичному перетягуванні каната, а зосереджуються на економіці.
Проте приїхав держсекретар США Ентоні Блінкен. І якщо Лавров на зустрічі з да Сільвою просував свою, точніше, «СВОю» версію війни з Україною, то Блінкен в ті ж дні дякував президентові за участь Бразилії в роботі з українською Формулою миру.
Водночас у Ріо-де-Жанейро приїхала глава МЗС Німеччини Анналена Бербок і просто на одному із засідань Ради МЗС G20 влаштувала брехливому російському міністрові, який сидів через два місця від неї, справжній прочухан: «Шановний пане Лавров! Якщо ви дбаєте про людські життя, якщо ви дбаєте про свій народ, російських дітей і молодь, ви повинні закінчити цю війну зараз. Якби Росія припинила цю війну зараз, звільнився би шлях до миру, до справедливості, чого ми всі вимагаємо».
А що Лавров? У нього, на словах агресивного та впевненого в собі та своїй країні, насправді в Бразилії все було не так уже й добре. Врешті-решт, він має бути щасливий, що хтось таки погодився відлити пальне для його літака, а то так і сидів би на пляжах Копакабани…
Насправді демократичний світ сильний і стійкий. Тільки він має пам’ятати, з чого взялися ці його якості, та бути готовим до того, що за них треба боротися. Можна згадати, як у 2014 році, після перемоги Революції Гідності, громадяни західних країн дивувалися: «Як українцям це вдалося? Ми б уже не змогли так стояти за свою демократію». Схоже, такі слова не залишились недочутими потойбіч барикад. І там вирішили перевірити, чи так воно на практиці. Тому Захід поступово просто вимушений згадувати, як це – стояти за свою країну та право жити в ній за своїми усталеними правилами.
Олег Кудрін, Рига
