«Чергова провокація Заходу»: як російська пропаганда дискредитує демократичні протести
Уже декілька тижнів на вулицях Тбілісі та інших міст Грузії тривають масові протести. Опозиція та громадянське суспільство вимагають від владної партії «Грузинська мрія» відкликати суперечливий законопроєкт «Про прозорість іноземного впливу», який називають аналогом російського закону про «іноагентів».
Мітингувальники вважають, що метою правлячої партії є ліквідація демократичних організацій і блокування процесу вступу Грузії до ЄС. На тлі мітингів та спроб їх жорсткого придушення активізувалась кремлівська пропаганда, яка за однією методичкою роками працює на дискредитацію будь-яких демократичних протестів, зокрема у державах колишнього радянського табору. VoxCheck аналізує схожість російських дезінформаційних наративів під час масових демонстрацій громадян у країнах, які Кремль традиційно вважає своєю «сферою впливу».
НЕ ДОПУСТИТИ НОВОЇ «КОЛЬОРОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»
«Кольорова революція» – нічний кошмар Владіміра Путіна та збиральний вираз для протестів, що пройшли в так званих пострадянських країнах наприкінці 1990-х – початку 2000-х років. Цим терміном називають події, в ході яких громадяни десятками тисяч виходили на мітинги для мирного вираження протесту. Мета – зміна політичного курсу. Зазвичай такі мітинги збирала опозиція після ухвалення владою недемократичних рішень або фальсифікацій результатів виборів. Масові протести призводили до проведення повторного голосування або, якщо чинна влада все ж протидіяла вільному волевиявленню, – до зміни політичної верхівки й подальшого проведення нових виборів.
Тоді найболючішими для Кремля виявились «Трояндова революція» у Грузії у 2003 році та «Помаранчева революція» в Україні у 2004-му. Путіну навідріз не хотілося вірити, що «молодший брат» зважиться на самостійне вираження громадської позиції, а тому кинувся шукати іншого винного. Знайшовся він швидко – передбачувано в особі злісного «колективного Заходу», який нібито намагався запобігти новій євразійській інтеграції «братніх народів» (читати як «відновленню Радянського Союзу»). «Була і ціла низка керованих “кольорових революцій”. Зрозуміло, що люди в тих країнах, де були ці події, втомилися від тиранії, злиднів та відсутності перспектив. Але ці почуття просто цинічно використовувалися. Цим країнам нав’язувалися стандарти, які ніяк не відповідали ні образу їх життя, ні традиціям, ні культурі», – так кадебіст осмислював події Арабської весни, додаючи, що подібний сценарій був реалізований і в Україні у 2004 році.
З тих часів термін не просто не вийшов з ужитку, а набув у вустах Путіна та його пропагандистської машини лайливого значення. Одна з причин – страх, що такі революції витягнуть «близьке зарубіжжя» Кремля з його задушливих обіймів, інша – теж страх, але вже через те, що наступна «кольорова революція» відбудеться в Росії. «Ми бачимо, до яких трагічних наслідків призвела хвиля так званих “кольорових революцій”, і ми зробимо все для того, щоб це ніколи не трапилося в Росії», – наголошував Путін, прирівнюючи прагнення народів до самовизначення та кращого життя до екстремізму, який, за його словами, використовується у сучасному світі зрозуміло ким – Заходом на чолі зі США – як інструмент переділу сфер впливу. Неабияк диктатора збентежила нібито зрежисована Заходом Революція Гідності.
Термін «кольорова революція» нагадував про себе й у 2020 році у Білорусі та Киргизстані, і у 2022 році – під час спричинених низкою соціальних та політичних проблем протестів у Казахстані. Тоді мітингувальники вимагали відставки уряду та усунення з посади голови Ради безпеки 81-річного експрезидента Нурсултана Назарбаєва, який на тій посаді далі впливав на ухвалення важливих для країни рішень. Путін заявив, що на території країн ОДКБ не допустять реалізувати «кольорові революції», а в Казахстані застосовували «майданні технології». Утім, попри всі зусилля силовиків Казахстану та військ ОДКБ у рамках «антитерористичної операції» проти «озброєних банд», Назарбаєв втратив свою впливовість. Зокрема, парламент країни скасував довічне головування Назарбаєва у Раді безпеки та Асамблеї народу Казахстану і необхідність узгодження з ним внутрішньо- та зовнішньополітичних ініціатив.
І тепер спостерігаємо, що протести в Грузії пропагандисти також подають як початок «кольорової революції», яку необхідно негайно придушити.
Так, російська пропаганда подає побиття поліцією очільника найбільшої в країні опозиційної партії «Єдиного національного руху» Левана Хабеішвілі як інсинуацію Заходу, намагаючись відвернути увагу від того факту, що силовики дійсно здійснили жорстоку розправу над протестувальниками.
КРЕМЛІВСЬКИЙ АГІТПРОП НА ЗАХИСТІ ГРУЗИНСЬКИХ «ТРАДИЦІЙНИХ ЦІННОСТЕЙ»
Інший спосіб дискредитації протестувальників, пов’язаний із так званим згубним впливом Заходу, – розкручування тези про те, що опозиціонери нібито просувають у Грузії непритаманні їй західні цінності, такі як одностатеві шлюби та «пропаганду ЛГБТ». Наратив узятий прямісінько з кремлівської методички – «Москва має захистити “традиційні сімейні цінності” від західної ліберальної пропаганди». Щобільше, ця теза – одна з багатьох, якими Путін виправдовує воєнну агресію в Україні. Для просування цього наративу навіть створюють окремі телеграм-канали, які російські фейкороби рекламують.
Представники грузинської влади, які проштовхують ухвалення закону про «іноагентів», так подаються пропагандистами як захисники Грузії від революцій та деструктивного впливу Заходу. Мовляв, саме неурядові та медійні організації, які фінансуються західними донорами, є носіями цих згубних цінностей. Ще легше просувати цей наратив їм стало після того, як прем’єр-міністр Грузії та мер Тбілісі повторили його під час виступу на мітингу.
«ДОВГА РУКА» ДЕРЖДЕПУ
Крім цього, проросійський олігарх та лідер правлячої партії Бідзіна Іванішвілі з трибуни мітингу назвав Захід «партією глобальної війни», яка у 2008 році нібито зіштовхнула Росію і Грузію, а тепер те саме зробила з Україною. Його слова співзвучні з відомою риторикою Кремля, що війну в Україні почало НАТО, і аж ніяк не Росія, яка своїми діями лише захищала російськомовне населення.
Отже, в розумінні пропагандистів ухвалення парламентом у другому читанні законопроєкту «Про прозорість іноземного впливу» – неабиякий успіх та свідчення того, що грузинська влада поки що витримує тиск Заходу та масові протести грузинської опозиції.
Згадали і про одвічного замовника «кольорових революцій» – Державний департамент США. Той, який, на переконання Кремля, як пам’ятаємо, зрежисував і Революцію Гідності. Зокрема, про участь Держдепу в революції 2014 року Путін докладно розповідав у своєму одіозному інтерв’ю Такеру Карлсону на початку лютого 2024 року. Тоді він заявив, що Держдеп витратив на організацію «Майдану» велику суму – близько 5 млрд доларів. Виявилося, щоправда, що ці кошти – сумарне фінансування проведення Україною демократичних реформ ще з 1991 року, і аналогічні проєкти американська сторона реалізовувала і щодо Росії, причому на більші суми – близько 18 млрд доларів.
Саме такий наратив звучав у 2020 році під час протестів у Білорусі проти режиму Лукашенка, коли прокремлівський блогер і публіцист Сергій Мардан намагався визначити, «звідки стільки червоно-білих прапорів [символ протестувальників] миттєво з’явилося у роздрібному товарообігу Білорусі». А інформагенція ТАСС, посилаючись на директора служби зовнішньої розвідки Росії Наришкіна, писала, що у підготовці протестів у Білорусі брали участь інструктори ЦРУ і Пентагону, афілійовані з Держдепом та американськими неурядовими організаціями. У Вірменії пропагандистам також ввижається вплив американських та європейських фондів та ЗМІ, які буцімто провокують антиросійські настрої. Агітпроп навіть проводить «дослідження», за допомогою яких грантів американці втручаються у справи Вірменії.
«ХОЧЕТЕ ЯК В УКРАЇНІ?»
Слово «Майдан» у вживанні російських пропагандистів має різко негативну конотацію, адже Революцію Гідності вони зображують як проплачений державний переворот та причину війни в Україні. Дійшло до того, що агітпроп почав називати «Майданом» будь-який акт незгоди з Кремлем громадянського суспільства прикордонних із Росією держав. Наприклад, Лукашенка шантажували тим, що якщо він не перестане «брататися з бандерівцями», йому не дадуть евакуюватись до Росії у разі «Майдану». Під час протестів 2020 року Білорусь залякували українським сценарієм. Мовляв, мітингувальники проти режиму Лукашенка хочуть принести до Білорусі біди, до яких призвів український «Майдан». Учасників протестів називали неонацистами, ультрас та кримінальними елементами, намагаючись дискредитувати будь-які дії громадянського суспільства та показати, що переважна більшість населення насправді не підтримує мітинги цих маргінальних груп.
Тепер у Грузії «майданщиками», «майданутими» або «майдаунами» називають протестувальників проти закону про «іноагентів».
Інша стара і відома ще з часів Революції Гідності кличка для пікетувальників – «соросята». Пропагандисти часто звинувачують фонди американського фінансиста і мецената Джорджа Сороса у тому, що вони допомагають в організації революцій, зокрема «Трояндової революції» 2003 року. Насамперед нарікають на грузинський осередок фондів «Відкрите суспільство», який висвітлював протести та закликав припинити силовий розгін мітингувальників. Цим же фондам пропаганда приписує фінансування протестів у Білорусі.
І, врешті, не обійшлося без погроз військовою інтервенцією.
Подібні тези звучали під час протестів у Казахстані, коли президент країни Касим-Жомарт Токаєв недвозначно натякав, що війська ОДКБ вже виконали своє призначення і час їх виводити, а російське телебачення слідом за міністерством оборони РФ висловлювало сподівання, що вони залишаться там надовше, «до повної стабілізації обстановки». Казахстан, як і Україну з Грузією тепер, намагались зобразити як failed state, тобто державу, що не склалася і не здатна захистити себе без «дружньої» допомоги РФ. Наприклад, російський журналіст та депутат московської міської думи Андрєй Мєдвєдєв розмірковував: «Якщо для наведення порядку потрібні миротворці, то всі розмови про важливого регіонального гравця та особливий казахський шлях можна припиняти. Це ще не повний failed state, але близько до того. Тобто через 30 років після позбавлення імперських пут з’ясувалося, що без російських солдатів порядок не навести? Ну що ж. Я, втім, повторю, не прихильник нашої участі без гарантій на зміну внутрішнього курсу Казахстану. Так, я про росіян та російську мову. І про багатовекторність. Будь-яка послуга має бути сплачена».
Так, пропагандисти, як і саме керівництво РФ, вважають, що мають повне право втручатися у справи «близького зарубіжжя», зокрема вводячи свої війська, а ті мають бути їм вдячні за відновлення «стабільності». Приміром, російська пропагандистка Анна Шафран прищеплює, передусім внутрішній авдиторії, наративи про «обраність» росіян, які мають наставляти на розум своїх братів-слов’ян: «Наша чергова і принципова помилка в тому, що ми розглядали і чомусь далі розглядаємо сусідні “братні” країни відокремлено, а не як законну територію свого впливу, що є абсолютною нормою для сильних та великих держав».
ВИСНОВКИ
Від самого розпаду Радянського Союзу величезна пропагандистська машина Кремля працює на збирання певних його частин назад докупи, зокрема, через недопущення їх переходу у «сферу впливу Заходу». Частина зусиль російського агітпропу спрямована на те, щоб не допустити будь-яких масштабних демократичних протестів, а якщо можливо – взагалі вільного волевиявлення громадянських суспільств у себе на кордонах. Будь-які спроби вирватись з орбіти Кремля російські пропагандисти проголошують змовою Заходу проти Росії та намагаються придушити активізацією пропагандистських наративів. Маємо бути пильними, адже РФ використовує схожі наративи та методи впливу на усі держави, яким не пощастило мати з нею спільний кордон. Як показав досвід Грузії та України, російська пропаганда – повноцінна зброя інформаційної війни, яка створює підґрунтя для подальшого воєнного вторгнення.
Автори:
Катерина Іонова, молодша аналітикиня VoxCheck
«VoxUkraine» – аналітичний центр, який досліджує розвиток економіки, державного управління, суспільних та реформаторських процесів.
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама