Глобальне відлуння паломництв Понтифіка
У червневі дні 1979 року в Польщі панувало неабияке національне піднесення. Суджу про це не з чужих слів, а з власних спостережень, бо в ті дні мав можливість побувати в цій сусідній країні в складі журналістської туристичної групи. Так склалося, що ми відвідали найбільші польські міста одразу після того, як у них побував Папа Римський Іоанн Павло II.
З історії відомо: главою цієї найбільшої на планеті християнської церкви, котра об’єднує близько півтора мільярда вірних, Краківський кардинал Кароль Войтила був обраний 16 жовтня 1978 року, і, звичайно, він не міг не відвідати в цій іпостасі рідну землю.
Але його приїзд викликав не просто тривогу, а й страх очільників комуністичного режиму в СРСР і Польщі. Не маючи змоги запобігти паломництву Папи, вони вирішили хоча б його відтермінувати: спочатку – на невизначений час, потім – хоча б на 1982 рік. Як стало відомо, саме про це просив у телефонній розмові з Едвардом Гереком, тодішнім першим секретарем Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) генсек ЦК КПРС Леонід Брежнєв.
Але Герек небезпідставно боявся вибуху в Польщі людського гніву. Тому дату паломництва диктували вже не комуністичні вожді, а польське суспільство. Дев’ятиденне перебування в червні1979 року в Польщі Іоанна Павла II було тріумфальним. Він відвідав вісім польських міст, і всюди його радісно зустрічали сотні тисяч людей.
Краків, звісно, не міг не бути серед цих міст. На Краківському Вавелі, де мені випало побувати через кілька днів після візиту Папи, ще все жило і багато що нагадувало про цю знаменну подію. Наш гід не приховував почуттів гордості від того, що у Кракові Кароль Войтила став архієпископом, митрополитом, після чого був обраний Понтифіком.
На Вавелі представлена велика частина історії Польщі. Щоб у цьому переконатися, варто переступити поріг вавельського Собору, який названий на честь благовірного князя чеського Вацлава I та польського єпископа мученика Святого Станіслава (Щепанського). Тут коронувалися і в соборному підвалі захоронені сімнадцять польських королів і серед них – канонізована Католицькою церквою Ядвіга Анджуйська. У соборі поховані видатні духовні, громадські й політичні діячі польського народу, такі як Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Юзеф Пілсудський, Владислав Сікорський, Юзеф Понятовський, а також Лех Качинський з дружиною Марією, які загинули в авіакатастрофі весною 2010 року під Смоленськом…
Під час відвідання храму я звернув увагу на групу польських діток, яким екскурсовод, а, можливо, їхній шкільний вчитель захоплено розповідав про королів і видатних громадян Польщі, прах яких лежить у саркофагах собору. Треба було бачити, з якою цікавістю слухали юні школярики цю натхненну оповідь, як горіли їхні очі.
Їм розповідали про польську минувшину, а в ті дні за стінами собору, за Вавелем, творилася нова польська історія, могутнім імпульсом для прискореного розвитку якої стало паломництво на рідні землі новообраного Папи Римського Іоанна Павла II, а до обрання – архієпископа Краківського Кароля Войтили.
Мине після цього лише рік, і в Польщі з’явиться «Солідарність» і розгорнеться безпрецедентний за масовістю протестний рух. Опозиційну до влади профспілку очолив тоді електрик Гданської корабельні Лех Валенса. «Солідарність» стрімко перетворювалася на політичну організацію, криза в Польщі поглиблювалася й загострювалася. Намагаючись втримати владу, Москва і офіційна Варшава пішли на введення в Польщі воєнного стану. Керівництво країною в грудні 1981-го взяв на себе генерал Войцех Ярузельський, який очолив Військову раду національного порятунку. Опозиційний рух був заборонений, а його керівників і активістів, у тому числі й Леха Валенсу, інтернували.
Це на кілька років загальмувало масові протести, але наприкінці вісімдесятих вони розгорнулися з новою силою. На початку 1989-го, за «круглим столом», на очах багатомільйонної польської телеаудиторії відбулися переговори між очільниками «Солідарності» й уряду, в результаті яких були сформовані перехідні Національні збори, розпочато реформування польської політичної системи й економіки, проведені перші демократичні вибори. У грудні 1990-го президентом Польщі став гданський робітник Лех Валенса. Польща взяла курс на інтеграцію в Європейський Союз і «під парасольку» НАТО.
Певна річ, Папа Римський Іоанн Павло II щиро вітав і благословляв ці прогресивні, довгоочікувані переміни в його рідній країні. Але хто сорок п’ять років тому, в дні його першого паломництва в Польщу в якості Понтифіка Католицької церкви, міг передбачити, що через якихось дванадцять років розпадеться соціалістична система і її Варшавський блок, розвалиться радянська імперія, що, зокрема, незалежною стане сусідня Україна і що Польща першою з усіх держав світу привітає українців з цією вікопомною подією. А хіба можна було уявити тоді, що мине ще десять років, і Понтифік стане бажаним гостем України, що його і в Києві, і у Львові, де він побував, вітатимуть сотні тисяч людей.
* * *
У ці дні минуло двадцять три роки з часу пам’ятного паломництва в Україну Іоанна Павла II. Це був складний для України час після підступного вбивства журналіста Георгія Гонгадзе і розгортання руху «Україна без Кучми», скандалу, пов’язаного з продажем зброї («кольчуг»). Проти приїзду Папи Римського в Україну і відкрито, й приховано виступила Москва. Зокрема, тодішній російський патріарх Алєксій ІІ заявив, що це зазіхання на «исконно православную» територію. Проросійські політики України говорили про те, що папський візит не погоджено з православними церквами України.
Але, не зважаючи ні на що, візит відбувся. Як згадував пізніше нинішній Глава Греко-католицької церкви в Україні Святослав (Шевчук), приїхавши в Україну, Понтифік називав себе паломником, тобто підкреслював, що цей візит не має якогось політичного підтексту. «Він хотів висловити свою пошану до християн України різних конфесій, до нашої історії, нашої культури. – зазначив очільник УГКЦ. – Але, з іншого боку, він чітко і ясно окреслив кордони нашої країни, він привітав українців, за його словами, – «від Сімферополя і Одеси до Харкова, від Донецька до Львова». Я б сьогодні сказав, що папа публічно визнав недоторканість кордонів Української Держави. Він тоді окреслив ті кордони, за які ми сьогодні боремося ціною крові наших солдатів».
Візит, як відомо, тривав недовго – лише п’ять днів. Але його програма була дуже насиченою, вмістила цілий ряд пам’ятних, символічних подій. Нагадаємо лише кілька з них. Папа Римський схилив коліна на Аскольдовій могилі, де вшанував пам’ять першого київського князя-християнина. Також поклав квіти до могили Невідомого солдата на Пагорбі Слави у Києві, до Меморіалів жертвам у Биківні та у Бабиному Яру. Він також відслужив літургію на спорткомплексі «Чайка», що під Києвом. У Київській філармонії відбулося його спілкування з представниками Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій. Під час перебування у Львові Понтифік провів цілий ряд літургій і зустрічей. Серед них – зустріч з молоддю в Сихові, на яку, попри проливний дощ, зібралися близько 400 тисяч осіб, та візантійська літургія 27 червня за участю майже півтора мільйона прочан.
Не могло не запам’ятатися й те, що під час перебування в Україні всі свої промови й проповіді Понтифік проголошував українською мовою, якою він володів. І загалом його зустрічі, виступи, спілкування під час перебування в Україні свідчили про глибоку обізнаність з нашою історією, духовністю, культурою, про щиру повагу до українського народу. З особливою силою в ці важкі для України дні, викликані віроломним нападом Росії і нав’язаної нам нею кривавої війни звучать слова прощального благословення Іоанна Павла II: «Нехай Господь дасть мир тобі, український народе, бо ти з наполегливою і одностайною відданістю нарешті повернув собі свободу й розпочав віднаходити своє істинне коріння та докладаєш великих зусиль, щоби стати на шлях реформ і дати всім можливість жити та сповідувати власну віру, власну культуру й власні переконання в рамках свободи та справедливості».
* * *
Двадцять шість з половиною років був Іоанн Павло II на чолі Католицької церкви (довше за нього очолював її Пій IX – у 1846-1878 роках). Та річ не тільки в тривалості перебування вихідця з Польщі (першого слов’янина) на цьому посту, а й у тому, що це був час бурхливих перемін, геополітичних потрясінь, які пережив тоді світ. Іоанн Павло II за цих обставин не міг не долучитися до геополітики. Він підтримував протестні руху в його рідній Польщі, вітав падіння Радянського Союзу і розпад соціалістичного табору, закликав країни і все людство до миру, спокою і злагоди. Після відвідання сорок п’ять років тому в ролі Понтифіка рідної Польщі він здійснив по світу 250 пастирських поїздок, відвідав 1022 міста, подолавши шлях, який більш ніж утричі перевищує відстань від Землі до Місяця.
Вище ми коротко розповіли про одну з таких мандрівок – до нашої України. Не бракує свідчень і фактів, які переконливо підтверджують, що до землі української і її народу Іоанн Павло II виявляв щиру й глибоку увагу і повагу. Він був у своєму житті й служінні Богові найбільш українським Понтифіком.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама