Саміт ШОС в Астані: «танцюють всі»... окрім Росії
3-4 липня у столиці Казахстану відбулося 24-е засідання Ради глав країн-членів Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Загальна площа країн-членів організації – більше 34 млн км², населення – майже 3,5 млрд людей. Але це не значить, що ШОС може стати конкурентною організацією до інших геополітичних об’єднань, надто багато неузгоджень та конфліктів між її членами, аби мати змогу діяти «єдиним фронтом» проти Заходу, який більшість учасниць організації сприймають критично.
Тож не дарма на увагу заслуговують не лише дискусії за столом переговорів ШОС, а й двосторонні контакти на полях саміту, про які йдеться в цьому матеріалі.
ШАНХАЙСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ (НЕ) СПІВРОБІТНИЦТВА
Черговий саміт ШОС, який пройшов в Астані й підсумував річне головування Казахстану в цій організації, традиційно привернув до себе багато міжнародної уваги. Кожен, хто стежить за ШОС, намагається побачити в ній те, чого остерігається найбільше.
Хтось боїться, що Китай і Росія створюють на базі ШОС власний аналог НАТО, інші приписують ШОС здатність стати основою нового світового порядку з новими лідерами та без демократичних принципів. Проте якщо подивитися на успіхи цієї організації з часу її створення в 2001 році, то нічого особливого й не пригадати.
Хіба що розширення за рахунок нових країн та відсутність гучних скандалів. Кожна країна, що входить до ШОС, намагається використовувати її для просування власних зовнішньополітичних пріоритетів, що шкодить ефективності організації, однак щоразу додає грізності її міжнародній репутації.
Варто нагадати, що ШОС виникла на основі об’єднання наприкінці 1990-х років п’яти країн – Китаю, Росії, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану, котрі вирішували цілком практичні питання демаркації кордонів із КНР. Узгодження меж держав і демілітаризація прикордонних районів стали чи не єдиним реальним досягненням в історії ШОС.
У 2000-му відбулося перше розширення організації, приєднався Узбекистан, наступного року шість країн у Шанхаї прийняли рішення про створення власне ШОС, а в 2002-му підписали хартію ШОС із визначенням цілей організації. Серед цілей – зміцнення взаємної довіри і дружби, всебічної взаємодії у підтриманні миру та стабільності в регіоні, а також заохочення ефективної й взаємовигідної співпраці у різних галузях. ШОС не має атрибутів оборонного альянсу, більше того, членство в ній не передбачає жодних зобов’язань для країн-учасниць ні за одним напрямом взаємодії.
Пізніше шестірка розширилася до дев’ятки за рахунок Індії, Пакистану й Ірану, а на саміті в Астані до цього клубу офіційно доєдналася Білорусь, ставши десятим учасником. Тож зовні, з широким набором статутних органів (їх 29, включно з радами глав держав, глав урядів, міністрів закордонних справ), робочих механізмів взаємодії (понад 40) та з двома постійно діючими органами (секретаріатом у Пекіні й регіональною антитерористичною структурою в Ташкенті) ШОС виглядає доволі грізно.
Проте на практиці інститути всередині ШОС більше схожі на чергові верстви бюрократії, а їх діяльність зводиться до організації різних заходів з обговорення «актуальних питань». На щорічних самітах лідери країн ШОС роблять величезну кількість заяв і виступають із купами пропозицій, які розходяться цитатами в новинах, але практично ніколи не трансформуються в реальність.
Це й не дивно, бо, як зазначалося вище, кожен учасник дбає лише про власні інтереси. Так, Китай намагається нав’язати іншим свої ідеологічні мегаконструкції на кшталт «спільноти єдиної долі людства» і просувати економічну взаємодію, Казахстан наполягає на розвитку транзиту, а Росія щоразу сподівається домогтися від ШОС підтримки своїх зовнішньополітичних авантюр, наприклад визнання незалежності Південної Осетії у 2008-му чи Криму російським у 2014-му, а в 2022-му домагалась єдиної позиції країн ШОС на голосуваннях ООН щодо війни в Україні.
Приєднання до ШОС нових учасників не додає їй стійкості. Швидше навпаки, створює нові перешкоди для розвитку як організації. Справді, чи можна очікувати продуктивної роботи, наприклад, Індії та Пакистану, двох регіональних конкурентів із взаємними територіальними претензіями, чи Індії та Китаю з тих же причин.
Тож із часом зовні міцна ШОС перетворюється не на противагу НАТО чи осередок нового світоустрою, а на клуб, де лідерам країн-учасниць, половина яких десятиліттями не полишають своїх постів, більш-менш комфортно перебувати разом і розмірковувати на глобальні теми, не остерігаючись наслідків.
АСТАНИНСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ ШОС ЯК СИГНАЛ РОСІЇ
Саміт в Астані завершився підписанням 25 документів, головним із яких є Астанинська декларація ради глав держав ШОС. Це доволі об’ємний документ із набором правильних тез і закликів до мирного співіснування, взаємодії і співпраці, поваги до суверенітету й міжнародних правил.
Загалом декларація більшою мірою відповідає побажанням Пекіна, який кожною такою дипломатичною заявою захищає власний шлях розвитку й власні регіональні інтереси. Саме тому в документі є положення з критикою нарощування систем глобальної протиракетної оборони (ПРО), яке, вважають у ШОС, негативно впливає на міжнародну безпеку і стабільність.
Яку небезпеку може становити оборонна за своєю суттю ПРО, не пояснюється, але це стовідсотковий інтерес Китаю, стурбованого тим, що розгорнуті на території Південної Кореї елементи американської ПРО «спостерігають» і за військовими базами на території східних провінцій КНР. Пекін критикує Сеул за співпрацю з Вашингтоном для захисту від ракетних загроз із боку Північної Кореї замість того, щоб спробувати відмовити Пхеньян від розробки нової ракетної зброї.
Проте на тлі російської агресії й численних злочинів московського режиму в Україні – при прочитанні декларації не полишає відчуття якогось сюрреалізму. Наприклад, в одному з перших положень декларації йдеться: «Країни-учасниці ШОС виступають за повагу права народів на самостійний і демократичний вибір шляхів свого політичного та соціально-економічного розвитку, підкреслюють, що принципи взаємної поваги до суверенітету, незалежності, територіальної цілісності держав… невтручання у внутрішні справи є основою міжнародних відносин». І під цим підписався Путін, який розв’язав жахливу війну проти України і чиї військові щодня тероризують мирних українців.
До речі, про російсько-українську війну на саміті ШОС в Астані, щонайменше публічно, за столом переговорів, не згадували, і в підсумкових документах про неї теж не йдеться. У декларації вказується на необхідність припинення палестино-ізраїльського протистояння, нормалізації в Афганістані, але про триваючий третій рік масштабний збройний конфлікт у Європі – мовчанка.
Росія, вочевидь, хотіла б включити війну до порядку денного саміту, але підтримки від країн ШОС точно не здобула б. Та й самі розмови про російське вторгнення в Україну могли затьмарити загальний позитивний фон саміту, тому, мабуть, і вирішили взагалі не згадувати.
З іншого боку, можна сказати, що прийнята в Астані декларація є сигналом для російського правителя навіть не мріяти про «спеціальні військові операції» в країнах Центральної Азії. У цьому регіоні головним стає Китай із його багатомільйонними інвестиціями та економічними інтересами, що простягаються далеко за межі Азії до Європи.
Китай останнім часом усе менше зважає на російську присутність у п’яти центральноазійських країнах, стурбованих імперськими настроями Москви, і за кожної нагоди підтверджує готовність підтримувати їх суверенітет та територіальну цілісність. Крім того, Китай нарощує економічну співпрацю з регіоном в обхід ШОС і Росії, яка десятиліттями блокувала ряд важливих економічних проєктів, що загрожували її домінуванню в Центральній Азії.
Зокрема, це Банк розвитку ШОС, створити який запропонував Китай, але який зіткнувся з опором РФ, стурбованої збільшенням потоку китайського капіталу в країни Центральної Азії. Другим проєктом є залізниця Китай-Киргизстан-Узбекистан для сполучення з Європою, на 900 кілометрів коротша за російський маршрут, будівництву якої Москва перешкоджала, аби зберегти транзит власною територією, і лише нещодавно Путін заявив, що його країна не має застережень проти цієї залізниці.
Мабуть, немає в світі такої абревіатури, з якої Кремль не намагався би зробити антизахідний «міжсобойчик». Чи принаймні обкладинку, імітацію такого дійства. ШОС це стосується повною мірою. Наскільки вдало – друге питання: «Ну так, ШОСь…». Найпомітніше з ньюзмейкерського – прийом у дійсні члени організації Білорусі. Наскільки це важливо на практиці? Ну так – зайвий сценічний майданчик для артистичного диктатора плюс більша близькість до Пекінського обкому (чи, дивлячись на назву, до Шанхайського?). Якщо ж дивитися з Кремля, то поява Лукашенка – теж непогано, надійний підспівувач другим голосом на будь-якій сцені зайвим не буває.
Слово «сцена», що прозвучало, не менш доречне і стосовно російських гастролей в Астані. Для Кремля це, перш за все, дипломатичні підмостки, можливість показати недієвість спроб ізолювати Росію. (На щастя для Путіна, Казахстан Римського статуту не підписав, отже й боятися арешту йому тут не варто).
При цьому двосторонні зустрічі для Кремля були не менш, а може й більш важливі, аніж вся інша програма саміту. Й набір персон серйозний. З важковаговиків – лідери Китаю, Туреччини, Пакистану. Плюс економічно, політично, логістично важливі сусіди – Казахстан, Азербайджан, Монголія.
Окрему фабулу росіяни розкручували перед початком саміту – ніби вдасться організувати й зустріч з генсеком ООН Антоніу Гутеррешем, бодай «на полях» саміту. Однак стався облом. Постфактум Дмітрій Пєсков сказав, що Путін і Гутерреш не проводили змістовної бесіди «на полях», але мали можливість… привітати один одного. Серйозна новина. Ну, хоч так, теж у чомусь досягнення.
Ще один показовий сюжет. Роспропівські медіа вагомо повідомили: «Путін нагадав про пропозицію Росії, щоб ШОС зайнялася створенням власного розрахунково-платіжного механізму». Знайома пропозиція, і зрозуміло, навіщо: адже з розрахунками в російського бізнесу під загрозою санкцій, в тому числі вторинних, стає все важче. Ну добре, нагадав Путін – і що далі? А нічого: як нагадав, так і забули.
КРЕМЛІВСЬКИЙ МРІЙНИК: «ШОС ПОРЯД ІЗ БРІКС Є ОПОРАМИ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ»
Хіба що тема взаємних розрахунків перейшла на рівень знов таки двосторонніх переговорів. От, скажімо, прем’єр-міністр Пакистану Шахбаз Шаріф запропонував поточні фінансові, банківські проблеми подолати за допомогою… бартеру. І навів свіжий приклад: «У 50-ті, 60-ті, 70-ті роки у нас був товарообіг за умовами бартеру. Ми імпортували багато техніки та продукції з Радянського Союзу, експортували текстиль та шкіру до вашої країни». Міждержавний бартер у часи SWIFT’а – сюжет, достойний пера Свіфта. Та що поробиш, такі нині реалії. Хтозна, може, Путін за це і вхопиться – вперед, у 1950-ті! (З яких цей виплодок, власне, і з’явився).
Ще один показник більшої сутнісної важливості «двосторонок», аніж власне саміту. Напередодні в «Комерсанті» з’явився інсайд, ніби можливе постачання природного газу з Азербайджану до ЄС через Україну. Однак значна частина цього газу, точніше газового коктейлю, могла б виявитися російською. Після переговорів Путіна з Ільхамом Алієвим російського віцепрем’єра Новака спитали, чи обговорювалася ця тема?
Він відповів так: «Це питання, яке взагалі вимагає тривалого опрацювання... І не від нас залежить… І більшою мірою, так говоритимемо, стосується суб’єктів господарювання. І в цьому плані так, обговорювалося». Ну, дещо плутано. Але цікаво і дійсно важливо (якщо не бреше).
Втім, повернемося до власне саміту. Диктатор не був би диктатором, якби не використав його як сцену для чергового просування ідеї капітуляції України під виглядом «мирних переговорів». Це перша за важливістю російська пропагандистська тема в Астані-2024.
А от і друга, зі слів Путіна: «Переконані, що ШОС поряд із БРІКС є опорами нового світового порядку. Запропонована Росією нова архітектура співпраці покликана прийти на зміну євроцентричним і євроатлантичним моделям, що віджили». Показово, що тиражна газета з дивною для Росії назвою «Нєзавісімая» до матеріалу з Астани дала ще більш відвертий «нєзавісімий» заголовок, який точно сподобається Путіну: «ШОС перетворюється на противагу НАТО».
Насправді ж це маячня, дипломатичний бурлеск, який Кремль повторює на самітах усіх абревіатур, в яких бере участь (ШОС, БРІКС, СНД, ОДКБ, ЄАЕС тощо). Інші ж учасники йому в цьому підігрують – і в «прориві ізоляції», і в «противазі НАТО». Насправді всім їм ізоляція Ерефії вигідна, оскільки вони з неї мають хороший зиск. А сваритися з Альянсом, з «євроцентричними та євроатлантичними моделями» заради Кремля вони не стануть.
Але медіафренічному Кремлю, який живе в своїй імперськи войовничій реальності, ці пропагандистські ігри потрібні. І вони продовжаться. Наступна вистава – в жовтні, на саміті БРІКС+ у Казані. Там буде все те ж, але на кілька порядків більш гучно та надмірно.
ІНДІЯ: СИДЯЧИ НА ДВОХ СТІЛЬЦЯХ
Приблизно за тиждень до початку саміту ШОС стало відомо, що індійську делегацію очолюватиме не прем’єр-міністр країни Нарендра Моді, а міністр закордонних справ країни Субраманьям Джайшанкар. У Нью-Делі запевнили, що беззмінно підтримують ШОС і не мають наміру звужувати свою участь у форумі, але прем’єр не приїде, бо дати саміту ШОС збігаються із датами засідання парламенту. Навіть зважаючи на те, що на відміну від двох попередніх термінів Моді зараз очолює коаліційний уряд зі скороченою більшістю, що зробило присутність прем’єра набагато важливішою, це не дуже переконлива причина. Індійські та міжнародні експерти та оглядачі називають ряд інших.
Зокрема, намагання уникнути участі в антиамериканських заявах і підсумкових документах, які стали регулярною частиною форуму. У червні, через чотири дні після початку свого третього терміну, Моді відвідав саміт «великої сімки» в Італії, де були присутні президент США та інші лідери ключових країн Заходу, зустрічався з Президентом України Володимиром Зеленським… Отже, його участь у ШОС дещо нівелювала б результати італійських контактів. На фоні стабільного розвитку відносин Індії зі США участь у саміті ШОС, де американську політику критикують, публічні рукостискання з президентом РФ не додали б главі індійського уряду геополітичних дивідендів.
Існують й інші причини. Не зовсім бажаними для прем’єр-міністра Індії зараз є зустрічі з очільником КНР Сі Цзіньпіном і прем’єр-міністром Пакистану Шахбазом Шаріфом. З китайцем – через прикордонні зіткнення у 2020 році та досі існуючу напругу, з пакистанцем – через давні розбіжності та небажання Ісламабада надати гарантії безпеки, зокрема щодо антитерористичної діяльності.
Обережність Нью-Делі щодо Китаю на майданчику ШОС також зумовлена зростаючою роллю КНР у цій організації та все більшою залежністю Росії від Китаю.
Тим не менше, Індія не має наміру стояти осторонь та втрачати свій вплив на Росію. 8-9 липня прем’єр-міністр Індії відвідає Росію, де відбудеться 22-й індійсько-російський саміт. Індійський прем’єр поїде в Москву вперше від початку широкомасштабного військового вторгнення Росії в Україну. Західні ЗМІ вже назвали візит «дипломатичною перемогою» Росії, яка всіма силами намагається позбутися ролі країни-вигнанця.
ТУРЕЧЧИНА: ВИКОРИСТАТИ ВСІ МОЖЛИВОСТІ
Туреччина не є членом ШОС, але цьогорічний захід відбувався у форматі ШОС+, що означає участь не лише постійних членів, а й країн-спостерігачів. Президент Туреччини мав активний дипломатичний трафік у межах форуму, але «найбільш критичною» турецькі ЗМІ та експерти називали зустріч із президентом РФ – і тому, що між країнами багато питань, які вимагають вирішення на найвищому рівні, і через те, що лідери країн давно збиралися та ніяк не могли зустрітися: то вибори, то графіки не збігалися. Простіше кажучи, зустрічатися з Путіним на кожному з етапів було занадто ризиковано для іміджу, що стосується не лише президента Ердогана.
На зустрічі піднімали три основні теми: російсько-українська війна, конфлікт у Сирії, співпраця в енергетиці. Туреччина не полишає свого посередницького оптимізму та вірить, що справедливий мир, який влаштує обидві країни, можливий. Анкара запропонувала закласти основу для консенсусу спочатку шляхом припинення вогню, а згодом – досягнення миру. Враховуючи відповіді російського диктатора на питання на підсумковій пресконференції, Росія не лише не має наміру рухатися в напрямку «справедливого миру», а й не вважає нинішнє керівництво нашої держави легітимним, аби потенційно з ним вести будь-які перемовини.
Щодо сирійського питання, то тут інші підходи та аргументи. Перед візитом президента Ердогана в Астану турецькі ЗМІ не виключали його можливої зустрічі з Асадом, але це так і лишилося на словах. У Москві нібито позитивно дивляться на ініціативи Туреччини та сигнали покращення відносин з Асадом. Але тут слід зважати, що Анкара не готова йти на жодні компроміси, що стосуються безпеки її кордонів, населення та територій.
У питаннях енергетики теж не дуже оптимістичні для РФ прогнози. Росія скористалася енергетичною залежністю Туреччини та попервах «накачувала» країну газом і нафтою (президент Ердоган позитивно оцінив співпрацю енергетичних компаній BOTAŞ та «Газпром» на зустрічі з Путіним). Туреччину влаштовували і ціна, й об’єми, і можливість заробити. Але санкційний тиск врешті досяг і цього рівня, тому енергетичну співпрацю довелося значно скоротити.
Натомість будівництво АЕС «Аккую» на півдні Туреччини триває. Проєкт реалізує російський «Росатом», а запланована загальна потужність станції, яка матиме чотири реактори, 4800 Мвт. Будівництво вже відстає від графіків, і згідно з останніми «дедлайнами» – всі реактори АЕС «Аккую» планують ввести в експлуатацію до 2028 року.
Туреччина не має наміру зупинитися на одній АЕС і планує будівництво менших станцій в інших регіонах країни, зокрема Чорноморському, «ведуться дискусії» щодо будівництва АЕС у Сінопі.
Нині Туреччина вивчає, які країни могли б цей проєкт реалізувати, тому питання участі в них Росії – відкрите і дає «Росатому» деякі сподівання, що є бонусом для Туреччини в перемовинах.
Окрім російського, президент Ердоган, звичайно ж, мав зустріч із китайським лідером. Дійшли згоди, що мають «однакові погляди» щодо України та Палестини. У повідомленні з Пекіна за результатами зустрічі сказано, що Сі висловив готовність Китаю «посилити координацію та співпрацю» з Туреччиною в рамках багатосторонніх структур, таких як ООН і G20, а двосторонні відносини «зберігають стабільний імпульс розвитку». Анкара також отримала обіцянку подальшої підтримки та збільшення інвестицій, яких так потребує нині турецька економіка. Якщо не з Росією, то з Китаєм, але Туреччина має твердий намір отримати те, на що сподівається.
Володимир Сидоренко (Пекін), Олег Кудрін (Рига), Ольга Будник (Анкара)
Фото: President.kg
