«Курська битва», швиденько заметена роспропом під килим
Минуло два тижні від початку Курської операції Збройних сил України. Укрінформ писав про неї, по-перше, в аналітичному матеріалі «Курський рейд ЗСУ: що про це можна об'єктивно сказати на 10 день», по-друге, у репортажі «Як живе Суджа – місто, яке нині контролюють українські військові».
Але, як кажуть, Бог любить Трійцю. Тому навздогін проситься третій матеріал – про різнопланову реакцію на цю подію з російського боку.
ЯКА ТАМ КУРЩИНА, ГОЛОВНЕ – «ШИРОКО ВІДСВЯТКУВАТИ 9 ТРАВНЯ»
І ось вам чи не найкращий маркер такої реакції. До другого тижня події, унаслідок якої Кремль перестав контролювати неабиякий шматок російської території, Путін поїхав з державним візитом у Баку. У такий спосіб показуючи, що в нього вдома все гаразд, «все йде за планом». І там, в Азербайджані, кремлівський правитель анічичирк про бойові дії на території його країни, про десятки чи сотні тисяч біженців (точної статистики, до речі, немає).
А про що ж ішлося в резиденції азербайджанського президента «Загульба»? У заголовки в російській пресі виносили хто що, на всі смаки. Мені найбільше сподобалася стаття зі сайту телерадіокомпанії СНД «Мир 24», яка вийшла відразу після закінчення переговорів: «Путін та Алієв домовилися широко відзначити 80-річчя Перемоги». Ну, це надзвичайно влучно: інформаційники витягнули з кількагодинних переговорів дійсно нові байти інформації. До 9 травня, чергового московського фестивалю побєдобєсія, ще вісім з половиною місяців, а Путін вже досяг такої важливої домовленості, можна сказати, блискучої політичної та дипломатичної перемоги.
Так, там було щось і про інше – економіку, газ, нафту, різні транспортні коридори, виробництво танкерів «ріка-море», мирне врегулювання на Південному Кавказі тощо. Але здебільшого натяками та деклараціями. І, повторюся, жодного слова про Курську область, яку нині частково контролює ЗСУ.
Зрозуміло, що це не випадково – традиційною для кремлівського диктатора є тактика долучатися лише до переможних тем, а негаразди скидати на плечі та голови оточення.
Ба більше – за цей час російська пропаганда багато попрацювала задля інформаційної «нормалізації» української операції на Курщині. Адже якщо не можна швидко подолати якесь неприємне для московського диктатора явище, то треба створити враження, ніби так і має бути. Замовчування цієї теми та путінський візит до Баку – це одночасно і прояв такої страткомівської тактики, і її результат.
Пригадався також візит Алієва до Москви 22 лютого 2022 року. То була хитра історія. Напередодні, 21-го, відбулося вікопомне засідання радбезу РФ, на якому заявили про визнання незалежності маріонеткових «ДНР» і «ЛНР». І вже готувалася повномасштабна агресія. Саме в такий сендвіч подій втягнув Путін Алієва. Не кажучи вже про те, що на тих переговорах було заплановане підписання «Декларації про союзницьку взаємодію» між РФ і Азербайджаном. Тобто напередодні вторгнення виходило так, ніби Баку його підтримує.
Проте Ільхам Алієв – досвідчений політик, і, відчуваючи дипломатичну пастку, він тоді поквапився вилетіти з Москви якнайшвидше, не залишаючись на пресконференцію. Що за тих умов теж стало своєрідним демаршем.
ОПЕРАТИВНО ПРИГЛУШЕНЕ ВИТТЯ «НЕЗАЛЕЖНИХ» Z-ВІЙСЬККОРІВ
Курський прорив захопив російське інформаційне поле і роспроп зненацька приблизно настільки ж, наскільки й російське військо на тій території. Єдиної та чіткої пропагандистської методички, як це висвітлювати, на відміну, наприклад, від нещодавньої Олімпіади, не було, не встигли зробити. І тому почався різнобій.
Z-канали, всі ці «військкори» підняли ґвалт у телеграмі: «що ж це діється?», «як можна було проспати?», «та хто ж це їздить такими колонами?». У перші дні хвиля гніву була така, що часом вона ностальгічно нагадувала пригожинське «Герасимов, де снаряди?».
Кремлю навіть довелося окремо коригувати ситуацію. У цьому сенсі показовою є стаття в офіціозному «РИА Новости» зранку 12 серпня «Наші предки розстрілювали панікерів на місці». А в ній показова цитата з американської преси:
«The Wall Street Journal із задоволенням описує "глузування над (російським, – ред.) оборонним відомством з боку націоналістично налаштованих російських блогерів". Видно, що замовник інформатаки задоволений. Цікаво, люди, які постачають такі соковиті інфоприводи нашим супротивникам, роблять це за гроші, за велінням душі чи просто з недомислу? Хотілося б вірити в останнє».
Паралельно з цим фактично головним спікером подій у Курській області став Апті Алаудінов. Він же тепер не тільки командир підрозділу «Ахмат», а з квітня цього року ще й заступник начальника головного військово-політичного управління ЗС РФ. Тобто людина на посаді федерального рівня. Його брехливо-заспокійливі реляції стали бодай якимось дороговказом у інформпросторі. Відповідно всі ці «військкори», що так люблять хвалитися своєю незалежністю, язики прикусили. Хоча деякі ексцеси й тепер трапляються, проте вже не такі масові.
РОСПРОП: МІЖ СЦИЛЛОЮ-КАТАСТРОФОЮ ТА ХАРИБДОЮ-ДРІБНИЦЕЮ
Традиційна російська преса, що інтернетно-паперова, що теле-радіо, мала дещо інші проблеми. Чіткої та докладної інструкції, як відпрацьовувати Курську тему, не було. Схоже, була тільки коротка установка на баналізацію теми в межах «СВО-патріотизму». Виходило, що порушення російського кордону не можна вважати катастрофою, але не можна називати і дрібницею. Тоді що це? Ну, щось таке, діалектично-пересічне: чи то дрібниця з елементами катастрофи, чи катастрофа, але районного масштабу, тобто така – дріб’язкова-дріб’язкова. З обов’язковим супутнім перебільшенням українських втрат та замовчуванням своїх.
Часом сміливість промовців зашкалювала. Це коли журналіст «Коммерсанта» Максим Юсін на НТВ доводив, що тимчасова, але достатньо довга (принаймні на кілька місяців) втрата окремих російських територій – це, звісно, вкрай неприємно, але зовсім не страшно, головне – думати, як перемогти загалом і повністю. А от кінорежисер, останнім часом більше відомий як пропагандист, Карен Шахназаров казав, що досить себе заспокоювати, – ворог сильний. І якщо воювати розслаблено, то можна й програти…
Подібні до цих різноспрямовані міркування на Курську тему в росінформполі ширилися, наскільки в кого вистачало фантазії. З одного боку, припущення, що це зрада генералів, ну, як в судових матеріалах сталінських процесів (телеканал «Царьгород»). З іншого – версія, до якої дотумкали відразу в кількох виданнях: це геніальна пастка російських генералів – затягнути українців на свою територію, щоб тут було зручніше нищити. (На що найбільш цинічні ставили запитання: наскільки далеко тепер геніальні генерали будуть заманювати ворога – по-кутузовськи до Москви чи як?).
ІЛЮСТРАЦІЇ «РИА НОВОСТИ» – ШЛЯХ НАЦИСТСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ
Окремо кілька слів про «РИА Новости». Невдовзі після початку вторгнення ми розглядали матеріали, без перебільшень, нацистського типу, розміщені в цьому виданні. Тепер же хотілося б звернути окрему увагу на ілюстрації до їхньої «аналітики». На них написано, що це витвір ШІ / штучного інтелекту, що, за задумом роспроповців, має убезпечити від будь-яких претензій. Наївні відмовки, оскільки всім зрозуміло, що завдання для ШІ ставить автор людської подоби.
Для карикатур (що з використанням ШІ, що без) властиво брати образи тварин. Але настирливе використання паразитарних істот зоосвіту є непристойним, оскільки перегукується з нацистською та загалом геноцидною пропагандою. Так от, після початку Курської операції, тобто лише за два тижні, українців в ілюстраціях до «аналітики» «РИА Новости» чотири рази зображували мерзенними паразитами – пацюками, що є традиційним образом нацистської пропаганди часів Голокосту. РИАН балувався цим і раніше, але не так часто (мабуть, тепер надто вже розлючені).
Просто подивіться на зображення. Це вже навіть не «Völkischer Beobachter» з його потугами на інтелектуальність, хоча й нацистську. Це повний аналог «Der Stürmer» з примітивною, лобовою пропагандою, ставкою на швидке розлюднення, дегуманізацію ворога. Якого відтак не шкода вбивати.
«ТІКТОК-ВІЙСЬКА» АЛАУДІНОВА ТА МІЖЕТНІЧНА НАПРУЖЕНІСТЬ
Водночас у самому російському суспільстві є внутрішня етнічна напруга. І свіжі її прояви пов’язані якраз зі згаданими вище Апті Алаудіновим і підрозділом «Ахмат».
Після Курського прориву хто тільки не писав, що саме бійці кадировських підрозділів мали захищати прикордонні регіони РФ. Але вони не змогли зупинити наступ української армії, пояснюючи це тим, що «ЗСУ пройшли між опорними пунктами з їхніми бійцями». Тут же пригадали пояснення, чому кадировці не встигли вчасно прибути до Ростова, куди прямували Пригожин з вагнерівцями. Тому що їм завадили затори на дорозі! А прізвисько «тікток-війська» стосовно підопічних Кадирова та Алаудінова поширене не тільки в Україні, а й серед z-патріотів. До того ж у телеграмі періодично йде відвертий «жабогадюкинг» зі сварками між Апті та z-«військкорами».
Черговий спалах гніву викликало фейкове відео про влучання снаряда у воїна ЗСУ поблизу магазину «Пятерочка» у Суджі, яке запостив Алаудінов у телеграмі. Філіал державного радіомовлення ВГТРК у Читі швидко відгукнувся на це своїм постом, в якому було заявлено, що «такі, як Алаудінов, ганьблять армію». Провина за втрату міста Суджу та окупацію російських земель покладена саме на Алаудінова та на полк «Ахмат». Ну, і як висновок міститься заклик до російського диктатора Путіна та міністра оборони Бєлоусова «відправляти на фронт більше мусульман». Пізніше обидва пости, як Алаудінова, так і ГТРК Чити, зникли. Показово, що традиційних вибачень перед «героїчними кадировцями» цього разу, здається, не пролунало.
Далі – більше. У неділю в соцмережах з’явилося відео, на якому в евакуйованому селищі Глушковому на Курщині російські військові грабують салон стільникового зв'язку. Згодом на них були ідентифіковані 1–2 бійці «Ахмата».
І от на такому тлі глухого, але відчутного невдоволення кадировцями в російському суспільстві Алаудінов у ніч на 19 серпня зробив украй невдалу, в піарівському розумінні, заяву. Ось його звернення до батьків російських строковиків, які нині воюють у Курській області або яких направляють туди:
«Друзі, якщо ваші діти, 18-річні, уже перебувають у міністерстві оборони, вони є службовцями. І повинні захищати свою Батьківщину навіть тоді, коли на неї напав противник і коли він перебуває на нашій території. У мене взагалі постає до вас одне запитання: а навіщо ви та ваші діти потрібні цій країні?».
Деякі росіяни, у принципі, почали здогадуватися, що вони та їхні діти «потрібні цій країні» виключно для війни. Але таке, що мовлене прямо, та ще й командиром «тікток-військ» і людиною не титульної національності, є вибухонебезпечним.
БОЛЮЧІ ТЕМИ ДЛЯ КРЕМЛЯ ТА РОСПРОПУ – СТРОКОВИКИ Й ІНШЕ
Небезпечною для російської влади наразі є і тема строковиків, залучених до повноцінної гарячої війни з Україною. Після того як війна в Росії була поставлена на комерційну основу, в якій крики про патріотизм – тільки додаток, тиск на строковиків (щоб вони негайно підписували документи та ставали контрактниками) зменшився. Це ставало частиною оновленого «соціального договору» диктатора з населенням.
Але із входженням ЗСУ в Курську область та в умовах відсутності значних російських резервів для відсічі цьому, такий договір почав потріскувати, а місцями – тріщати. І Кремль досі не вирішив, як діяти далі. Чи робити подальші кроки в напрямі «тотальної війни», учергове міняючи «соціальний договір», різко погіршуючи його умови для «піплу», чи намагатися розв’язувати проблеми в наявних умовах. Що ставатиме дедалі важче.
Показово, що для роспропу (особливо видно на прикладі «РИА Новости») продовження російського наступу на донецьких напрямках було й залишається головним способом відволікання уваги від Курщини. А також – головним аргументом для заяв про нібито «провал українського наступу в Курській області».
Але що б там не було, попри всі замовчування та відволікання уваги, перебування чужих військ на міжнародно визнаній російській території є для кремлівського диктатора дуже дошкульним. І, до речі, сильним обмежувальним чинником для пропаганди. От, наприклад, брехати, що серед українських військ, які наступають, «чути безліч мов: англійську, французьку, німецьку, польську», – можна. Це спрацьовує на традиційний месидж, ніби Росія воює не з Україною, а з усім Заходом. І це применшує приниження від на наступу на Суджу.
А от брехні про «звірства українських окупантів», навпаки, засохли, по-справжньому і не розгорнувшись. Чому? Тому що така пропагандистська хвиля ставитиме жорсткі запитання до самого правителя: чому він не може цьому жахові завадити, якщо такий сильний і мудрий?.. З тієї ж причини і термін «Курська битва», який почав був розгортати роспроп, швидко зник. Його важко, невигідно, часом просто незручно було розгортати на тлі виключно інформаційних перемог.
Отже, Курщина в російському інформпросторі заметена під килим і поставлена в один ряд з іншими фронтами. Мовляв, нічого такого – десь наступаємо, десь обороняємось, курську проблему розв’яжемо за кілька місяців (тобто десь у жовтні).
Тим часом, щоб ніхто й ні в чому не міг звинуватити Путіна, 15 серпня створено Координаційну раду з питань безпеки прикордонних територій. Причому зробив це не Путін, а глава міноборони Бєлоусов! 20 серпня на засіданні цієї КР була закріплена її структура, відповідальні за різні напрямки, заявлено про створення у ЗС РФ нових угруповань військ: «Бєлгород», «Курськ» і «Брянськ» (зі своїми командирами). Дуже зручна багатоступінчаста піраміда відповідальності, в якій Путін – осторонь. Коли і як йому буде зручно, він зможе вихопити з неї будь-кого і зробити головним винуватцем.
ЗА ЗСУ ЧИ З КРЕМЛЕМ? НОВЕ РОСІЙСЬКЕ «ЗМІНОВІХІВСТВО»
Не можна також не згадати, що понад тиждень тривали (та ще й тепер є відголоски) мережеві війнушки-холівари, започатковані постом видатного діяча «демократичної партії “Яблуко”» Льва Шлосберга (9 серпня). Він накинувся з лайкою на тих росіян, що «радіють приходу бойових дій у Курську область», назвав їх «партією чужої крові», яка, мовляв, «пробила чергове дно». Імена не були оприлюднені. Але тут упевнено можна було впізнати «Форум вільної Росії» та особисто Гаррі Каспарова. ФВР тоді ж випустив заяву на підтримку дій ЗСУ та необхідність повної поразки і повалення путінського режиму. Так серед російських лібералів більш чітким став вододіл: на тих, хто жорстко протистоїть путінському режимові, підтримуючи ЗСУ, і тих, хто прикриває пацифізмом фактичну підтримку Кремля.
Політичний емігрант професор Сергій Медведєв влучно назвав другу позицію «новим зміновіхівством». Зміновіхівство – ідейно-політична течія в російській еміграції, яка мала прихильників і в СРСР (вірогідно, там же й започатковувалась і підтримувалась). Назва походить від збірки статей «Зміна віх» (1921), виданої у Празі. Зміновіхівці виступали за примирення та співробітництво з радянською Росією. Бо вона, по-перше, перемогла та закріпилися, по-друге, у чомусь відображає очікування народу, по-третє, діє в національних інтересах Росії. Одним із головних ідеологів зміновіхівства вважали професора Ніколая Устрялова, який 1935 року повернувся до СРСР. А 1937-го, звісно, був розстріляний. У нас є простіша і влучніша для них назва – ті, хто перевзулися в повітрі.
«Яблучні» ліберали з Росії не виїхали і для Кремля поки що корисні. Але ж путінський режим розвивається, у сенсі – деградує. І якщо він не буде повалений, то з часом його репресивний каток дійде і до «демократичної партії “Яблуко”». Тому розумна російська опозиція вболіває за Україну та підтримує ЗСУ.
Олег Кудрін, Рига
Перше фото: getty images
