«Руки геть!»: американський протест і тінь «Проєкту 2025»
Минулими вихідними США сколихнули масові протести «Руки геть!», а в Конгресі знову заговорили про імпічмент Дональду Трампу. Спроба №3? Чи є ці події реальною загрозою його владі, чи лише очікуваним шумом у поляризованому суспільстві? Поруч із цим постали й інші питання: наскільки сам Трамп є лише «верхівкою айсберга», під якою діють консервативні сили зі своїм «Проєктом 2025»? Чи справді непередбачуваність Трампа є «меншим злом» порівняно з яким-небудь системним автократом У Білому домі? І які глобальні наслідки – від торговельних війн до абсурдних вимог репарацій від Європи – несе його політика для світу, хвилі популізму та України?
Протести у США – це виклик, чи просто фоновий шум?
Чи варто сприймати ці акції як першу серйозну загрозу Трампу? Експерти радять не поспішати з висновками. Дипломат Вадим Трюхан малює портрет президента США як «політичного "носорога" із дуже товстою шкірою», який, схоже, сприймає вуличні акції радше як безкоштовне шоу, аніж реальну загрозу. «Очікувати, що перші хвилі протестів... змінять його поведінку не варто», – резюмує він, додаючи, що лише реакція великого бізнесу (яка поки що нагадує сплячку) могла б змусити його замислитись.
Експерт-міжнародник Юрій Богданов бачить у протестах «своєрідну "першу ластівку"», але із застереженням: справжній шторм почнеться, лише коли «американці відчують на собі відкладені наслідки політики Трампа», особливо торговельних війн. «Поки це більше політичний протест, а потрібне й економічне підґрунтя», – каже він. Сумнівна втіха для тих, хто вже зараз відчуває наслідки, але така логіка масових рухів.
Хто ж стоїть за організацією цих акцій? Як зазначає політолог Ігор Рейтерович, це «передусім ті, хто не підтримує Трампа – здебільшого прихильники Демократичної партії, а також представники різноманітних третіх політичних сил». Головний мотив – «захист демократичних принципів, процедур та інституцій» під гаслом «Руки геть від нашої демократії». Окремий подразник – Ілон Маск, який «має величезний неформальний вплив... і при цьому не несе жодної відповідальності». Класика жанру «влада без відповідальності». Вадим Трюхан також вважає, що за багатьма організаторами «так чи інакше афілійована... Демократична партія», що цілком логічно в умовах політичної боротьби.
Чи є у цього руху майбутнє? Трюхан знову скептичний: «я наразі не бачу серйозних передумов для того, щоб ці акції протесту переросли у справді довготривалий рух». Рейтерович допускає таку можливість, якщо протести еволюціонують в «інші форми громадянської активності: петиції, бойкоти, блокування, масові звернення до законодавців». Саме такий тиск, на його думку, може змусити тремтіти навіть поміркованих республіканців. Богданов нагадує, що «вулиця – потужний чинник у США», здатний впливати на інституції.
І, звісно, яка ж американська драма без згадки про імпічмент? Демократ Ел Грін вже пообіцяв до кінця квітня запустити знайому шарманку під назвою «імпічмент». Шанси? «Практично нульові», – рубає Вадим Трюхан, посилаючись на арифметику голосів у Конгресі. Рейтерович погоджується: спроба буде, але «завершиться на дуже ранньому етапі». Хоча законодавчих перспектив немає, політичний сенс є – це «сигнал» та «інструмент психологічного тиску», щоб хоча б змусити президента трохи понервувати між раундами гольфу. Юрій Богданов лаконічний: «Якщо казати про перспективи імпічменту, то скажу так – не зараз... Якщо протести будуть ще масштабніші – ми побачимо рухи в бік імпічменту».
Очевидно, імпічмент – це радше політичний серіал, ніж реальний інструмент усунення Трампа. Зрештою, Дональд Фредович уже двічі – у 2019-му та 2021-му – через це проходив і кожного разу залишався на посаді. А втім, протягом усієї американської історії імпічмент президентам проголошували лише тричі – Ендрю Джонсону в 1868 році, Біллу Клінтону в 1998-му та, власне, вже згаданому Трампу. Ще один лідер США – Річард Ніксон – також був за крок до імпічменту через Вотерґейтський скандал, однак він не став очікувати на завершення процедури й вирішив скласти свої повноваження достроково.
Трамп – це складний коктейль з особистих амбіцій, популістської харизми та впливу потужних консервативних кіл
Аналізуючи феномен Трампа, багато оглядачів зауважують, що він може бути лише «верхівкою айсберга» – видимою частиною значно глибших процесів у консервативних колах США. Роками потужні ідеологічні центри, зокрема Heritage Foundation, готували план ревізії американської держави, відомий як «Проєкт 2025». Цей документ, який іноді називають «підручником для диктатора», передбачає масштабну реорганізацію уряду, посилення президентської влади та призначення лояльних кадрів, що потенційно може зруйнувати систему стримувань і противаг (детальніше – за посиланням).
Наскільки Трамп свідомо реалізує цей план? Думки експертів розділяються. Ігор Рейтерович нагадує, що «Трамп публічно неодноразово дистанціювався від нього... відкрито заперечував свою причетність». Проте, політолог переконаний, що «частина людей, які безпосередньо працювали над цим планом, мають вихід на Трампа, і певні елементи їхніх ідей вже інтегруються в його політичну риторику або дії». Хоча повна реалізація проєкту, що передбачає «глибоку трансформацію американської державності», є малоймовірною і не знайде підтримки навіть серед базового електорату Трампа, «вплив "Проєкту 2025" буде помітним у риториці, окремих рішеннях, кадрових пропозиціях».
Вадим Трюхан вважає, що Трамп навряд чи сам глибоко вивчав документ. Проте, експерт наголошує, що «навколо нього працює команда фахівців, яка ретельно адаптує ключові меседжі та публічні виступи відповідно до цього документа. По суті, він озвучує вже підготовлені для нього наративи, функціонуючи радше як політична "голова, що говорить"».
Трюхан характеризує оточення Трампа не як класичний істеблішмент, а як «популістів, політичних дилетантів, ділків з неоднозначною репутацією та гравців з вузькокорпоративними інтересами», серед яких є й люди з надмірними особистими амбіціями, як віце-президент Джей Ді Венс. Він також згадує «припущення, що серед оточення Трампа можуть бути структури, афілійовані до іноземних спецслужб, зокрема ФСБ», хоча й визнає відсутність прямих доказів. Ключовим моментом, за Трюханом, є те, що Трамп засвоїв уроки першого терміну і тепер його «команда максимально однорідна, підконтрольна і неконфліктна щодо його рішень».
Юрій Богданов, погоджуючись із тезою Джона Болтона, закликає не переоцінювати зовнішній вплив: «Трамп в першу чергу орієнтується на одну людину. На самого себе». Водночас він визнає, що «"Проєкт 2025" дійсно можна назвати "дорожньою картою для диктатора"... і певні напрацювання звідти адміністрація Трампа справді могла брати за основу або принаймні користуватися лобістською та експертною підтримкою згаданих організацій».
Таким чином, хоча зв'язок Трампа з «Проєктом 2025» може бути опосередкованим, але Трамп – зручний інструмент для тих сил, які прагнуть перебудови Америки, а його лояльне оточення вміло транслює потрібні меседжі, створюючи синергію між особистими амбіціями президента та ідеологічними настановами консерваторів.
Популізм, Трамп і світ після нього
Парадоксально, але дехто висловлює іронічну думку: чи не «пощастило» людству, що автократичні тенденції в США персоніфікувалися саме в Трампі, а не в більш системному та розважливому лідері? Ігор Рейтерович вважає, що в цій іронії є частка правди: «Якби на його місці з'явилася більш послідовна, системна й зовні поміркована фігура з такими самими авторитарними амбіціями, наслідки могли б бути значно серйознішими. Трамп діє прямолінійно, хаотично, часто суперечить сам собі – і саме це, попри все, стримує реалізацію більш глибоких і радикальних змін». Хоча Трамп демонструє риси автократа, про що свідчить його риторика, симпатії до авторитарних правителів і навіть символічний портрет «короля Ендрю» – президента Джексона в кабінеті, саме його «непослідовність... певною мірою "вберегла" не лише США, а й увесь світ від системної авторитарної трансформації».
Юрій Богданов, навпаки, вважає такий погляд хибним: «Я вважаю, що Трамп може зашкодити світу сильніше розумного диктатора саме через свою обмеженість і впевненість у правильності всіх своїх дуже своєрідних кроків».
Чи стане досвід Трампа своєрідною «вакциною» від популізму для інших країн, зокрема європейських? Чи побачили нарешті всі, до чого призводить така політика? Юрій Богданов знову сумнівається: «Я не думаю, що популізм вже зазнав краху. Перевага популістів у тому, що вони завжди можуть сказати, що то були неправильні лідери (Трамп, Орбан тощо), а я буду правильним».
А от Ігор Рейтерович бачить потенційний вплив на «більш свідому частину електорату, яка спостерігає за міжнародними подіями», для якої «негативні наслідки трампізму... є важливим попередженням». Однак він визнає, що для ширших мас зміни у сприйнятті можливі лише в разі очевидного погіршення життя. Водночас політолог вказує на довготривалий процес: «Що більше популісти на кшталт Трампа приходять до влади, тим більше їхні ідеї втрачають привабливість, адже вони починають проходити перевірку практикою... Це, врешті, призводить до певного "імунітету"... і в перспективі це грає не на руку популістам».
Незалежно від того, чи є Трамп «меншим злом» або чи стане його президентство «вакциною», глобальні загрози зберігаються. Вадим Трюхан вважає, що поява Трампа мала неочікуваний ефект: «Саме його поява на політичній арені змусила демократичний світ – передусім Європу, Канаду, Австралію та інші країни вільного табору – подивитися правді в очі: захисна "парасолька" США більше не гарантує безпеки. Ця парасолька виявилася зношеною, з численними "дірками"». Це болісне усвідомлення стимулює переоцінку безпекової політики та розуміння необхідності самостійно дбати про захист перед лицем численних загроз: «Росія, і терористичні організації, і Китай, Іран, Північна Корея», а також вразливості західних позицій у країнах Глобального Півдня. «Світ вступив у період глобальної турбулентності – своєрідного "ідеального шторму"», – констатує дипломат. Юрій Богданов навіть бачить позитив для Європи у вимогах Трампа щодо репарацій та мит: «Я б навіть трохи радів на місці європейських політиків, які прагнуть більшої інтеграції і більшої субʼєктності континенту. Трамп яскраво переконує нас, що тільки європейська єдність із залученням України подарує нам усім і безпеку, і економічний успіх».
Що в цій ситуації робити Україні? Вадим Трюхан закликає: «Україна має бути максимально уважною, мобілізованою та активною на дипломатичному фронті. Послаблення зовнішньополітичних зусиль неприпустиме. Навпаки, настав момент для ініціатив: формування нової "коаліції рішучих", створення спільного європейського оборонного простору, посилення стратегічного партнерства з тими, хто реально готовий протистояти загрозам». Експерт підкреслює, що Україна вже «стала ключовим гравцем у системі європейської безпеки», маючи одні з найбоєздатніших Збройних Сил та вражаючі темпи зростання оборонного виробництва. «Тому готуймося до нових викликів уже сьогодні, зберігаючи витримку, ініціативу й віру в себе попри не надто оптимістичні сигнали з-за океану».
Висновок
Масові протести у США стали виразним сигналом суспільного невдоволення політикою Трампа. Однак їхня здатність перерости у реальну довгострокову загрозу для президента залежатиме від стійкості руху, його здатності мобілізувати ширші верстви населення (особливо на тлі економічних проблем) та реакції бізнесових еліт. Попри розмови про імпічмент, його реальні перспективи залишаються примарними.
Водночас аналіз показує, що Трамп – це не лише самостійна фігура, а й проявник глибших тенденцій у консервативних колах, які прагнуть ревізії американської державності, хоч і сам президент може не повністю усвідомлювати чи поділяти всі аспекти радикальних планів на кшталт «Проєкту 2025». Його непередбачуваність та специфічний стиль управління мають глобальні наслідки, змушуючи союзників США переглядати власні стратегії безпеки й шукати шляхи до більшої самостійності. Дискусія про те, чи є Трамп «меншим злом» порівняно з гіпотетичним системним автократом і чи стане його правління «вакциною» від популізму, залишається відкритою.
Для України ж настає час викликів і можливостей. В умовах глобальної турбулентності та ослаблення традиційного лідерства США Київ має посилювати власну суб'єктність, активно формувати нові альянси, розвивати оборонний потенціал та утверджувати свою роль як ключового гаранта європейської безпеки. Ситуація вимагає максимальної дипломатичної активності та стратегічної витримки.
Мирослав Ліскович. Київ
Перше фото: Aaron Schwartz / Bloomberg
