Як Росія «перемолола» українців

Виступаючи 1 вересня в МГІМО, глава російського МЗС Сергій Лавров заявив: «Ми ніколи не намагалися перемолоти традиції, культури, мови тих народів, які населяють територію нашої країни ще з часів Російської імперії, потім Радянського Союзу й зараз Російської Федерації». Але чому тоді абсолютна більшість мов Росії знаходяться в небезпеці? І куди ж поділися мільйони українців?

Територія Росії становить одну восьму частину всієї земної суші, населення Росії – 1,9% світового населення, існуючі в Росії мови – близько 2% всіх мов світу. При цьому понад 90% цих мов (121 зі 131), згідно з оцінкою ЮНЕСКО, перебувають під загрозою в тій чи іншій мірі. Мінімальну ступінь загрози – «вразлива» – присвоєно 19 мовам, решта з них – в іще більш критичному становищі.

Наприкінці 2019 року в Росії галасу наробив допис професора Вищої школи економіки Гасана Гусейнова, який написав, що в столиці багатонаціональної країни «з сотнями тисяч українців і татар» неможливо знайти нічого на інших мовах, окрім російської. Мабуть, саме тому, писав Гусейнов, деяким росіянам здається, що носії російської мови в Україні не в змозі вивчити українську. Професора незабаром звільнили.

Попри риторику про багатонаціональний характер Росії та її різномовність, надіслати питання президентові під час «Прямої лінії» можна тільки російською мовою, як і писати листи українським політв'язням у російських тюрмах. Федеральні теле- і радіоканали мовлять лише російською. Лише нею можна отримати середньо-спеціальну та вищу освіту, як і здати Єдиний державний іспит за середню школу. А от національні мови з 2018 року вивчати в школах вже не обов'язково. У вересні 2019 року вчений Альберт Разін вчинив самоспалення на захист удмуртської мови (число її носіїв тільки з 2002 до 2010 року скоротилося на третину), протестуючи проти цього нововведення. Влада зробила вигляд, що не помітила.

За переписом 2010 року, в Росії проживало близько 552 тисяч удмуртів, а українців – 1,9 млн, що робить їх третім за чисельністю народом Російської Федерації після росіян і татар. І найбільшою українською діаспорою в світі. Трохи менше (1,3 млн) громадян з українським корінням живе в Канаді. 

Але за океаном, як зазначає Forbes, залишатися українцем набагато простіше, ніж у «братній Росії». Сім’я може хрестити дитину в українській церкві – православній або католицькій. Її можна віддати в український дитячий садок, потім вона може вчити рідну мову та історію в загальноосвітній муніципальній школі. У Торонто й околицях таких 12, а всього в провінції Онтаріо – 25. Тоді як у Росії немає жодної державної школи з викладанням української мови. І спроби ініціювати їх відкриття, як розповідав Михайло Ратушний, голова Всесвітньої української координаційної ради, привертають увагу ФСБ, чиї співробітники залякують ініціаторів.

«Фактично легше перерахувати, чого українство в Росії не має, аніж вказати, що в нього є… Протягом останніх двадцяти років українська діаспора в Росії зазнавала шаленого тиску з боку влади як на офіційному, так і неофіційному, побутовому рівнях», – як зазначалося на V Всеукраїнській науковій конференції в 2013 році.

Зайве казати, що з 2014 року бути українцем у Росії стало не дуже зручно.

«Якщо говорити про українців і кримських татар, то вони в РФ взагалі є чи не найбільш безправними. Українцем чи кримським татарином бути просто небезпечно. Ходити в українську церкву, вивчати мову (на Кубані факультативно дозволено вивчати як «діалєкт руского язика» – «кубанскую балачку») – негласно недозволено», – відзначав директор Центру зовнішньополітичних досліджень імені Олександра Никонорова, співкоординатор комітету «Кубань з Україною» Сергій Пархоменко.

Втім, бути українцем у Росії було небезпечно задовго до 2014 року. 

Згідно з переписом 1926 року, українці на російських теренах складали другу за чисельністю національну групу в Росії. Тоді їх кількість сягала 7,8 млн осіб. До наступного перепису вона скоротилася більш ніж удвічі – в 1939 році українців у Радянській Росії залишилось 3,3 млн. За століття українців поменшало в чотири рази. Обставини, за яких це відбулося, дозволяють назвати це культурним геноцидом.

КУБАНЬ

Найжорсткішим він був у тридцяті роки минулого сторіччя, коли почалося цілеспрямоване придушення українства в регіонах, історично заселених українцями, зокрема Кубані.

Перший всезагальний перепис Російської імперії 1897 року нарахував на Кубані понад 900 тис. українськомовних жителів (або 62% всього населення). Українство на Кубані було настільки потужним, що незабаром після революції в Російській імперії тут повстала Кубанська Народна Республіка, Законодавча Рада якої в 1918 році ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до Української Народної Республіки. Об'єднання не відбулося через агресію радянської Росії. У 1920 році Кубанську Народну Республіку було знищено більшовиками. Але до 1925 року на кубанських теренах діяли повстанські загони.

Вже радянський перепис 1926 року нарахував на Кубані 915 тисяч українців. На момент перепису 2010 року їх залишилось 84 тисячі.

У 1992 році режисер Валентин Сперкач зняв документальний фільм «Кубанські козаки. А вже літ двісті…», який переповідає історію переселення запорозьких козаків на Кубань та геноциду українців у Росії.

Його герої розповідають: «Чому я записаний не як українець, а як росіянин… Тому що нас душили, господи помилуй!.. Весь Краснодарський край зробили російським… Ми були українці, а тепер ми й самі не знаємо, хто ми. Перевертні… Я вчився в школі українською мовою. І балакали ми українською. А з 1933 року все пішло нанівець».

14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалив постанову «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області», якою кардинально змінив підходи до національної політики: розпочиналася боротьба з «петлюрівською українізацією» в УСРР та скасовувалися будь-які прояви українізації на Північному Кавказі. Наступного дня заборона на використання української мови в освіті, діловодстві та пресі була поширена на інші регіони РСФРР, де компактно проживали українці.

Це супроводжувалося репресіями. Як розповідав один із героїв документального фільму Сперкача, від висилки його сім'ю тоді врятувало те, що батько заборонив йому записуватися в козацький гурток у школі. Сім’ї всіх хлопців, хто туди записався, вислали.

ДАЛЕКИЙ СХІД

Другим потужним осередком українського життя за межами України після Кубані був Зелений Клин (Зелена Україна або Закитайщина) – територія у південній частині Далекого Сходу. За різними оцінками, українці становили від третини до половини далекосхідного населення. А в окремих районах їх кількість сягала 60-80% населення.

«Це велике малоросійське село. Головна і найстаріша вулиця – Микольська. Вздовж усієї вулиці, по обидва боки, витягнулися білі мазанки, місцями і тепер ще криті соломою… серед полтавців, чернігівців, київських, волинських та інших українців переселенці з великоруських губерній зовсім губляться, будучи як би вкрапленням в основний малоросійський елемент… Той же український одяг на людях. Всюди чути веселий, багатолюдний, жвавий малоросійський говір», – так описував місто Уссурійськ у 1905 році кореспондент Іван Ілліч-Світич.

З червня 1917 року по січень 1918 року тут, в Уссурійську, розміщувався Тимчасовий Далекосхідній Український Крайовий Комітет, що був головним виконавчим органом Української Далекосхідної Республіки. Українці спробували створити на далекосхідних землях свою державу.

Увесь час свого існування державницький рух на Зеленому Клині орієнтувався на об'єднання з Українською Народною Республікою. На Другому Всеукраїнському з'їзді Далекого Сходу, який відбувся в Хабаровську в січні 1918 року, було прийнято звернення до уряду Української Народної Республіки, аби він у своїй політиці вимагав від російської влади визнання Зеленого Клину частиною Української держави.

«Звичайно, що умови були дуже несприятливі – в цей час уже на Далекому Сході точилася громадянська війна, в якій змагалися білі й червоні. І ті, й інші дуже негативно, вороже, можна сказати, ставилися до українців – не лише до самостійницьких змагань, а взагалі до їхніх навіть культурницьких прагнень», – розповідав В’ячеслав Чорномаз, дослідник української далекосхідної діаспори та її представник, укладач енциклопедичного довідника «Зелений клин. Український Далекий Схід».

Але вже в тридцяті роки Далекий Схід, за словами Чорномаза, представляв собою «суцільну пустелю в плані української культури». Українці були позбавлені можливостей для збереження своєї ідентичності.

СИБІР

Третім осередком стали українські громади Сірого Клину – так називалася територія української колонізації в Сибіру. Після лютневої революції 1917 року українці Сірого Клину створили в Сибіру власне самоврядування і військові підрозділи. На Першому Українському з’їзді Сибіру в Омську в липні-серпні 1917 року було обрано Головну Українську Раду Сибіру.

Український сибірський державницький рух охопив регіони Західного Сибіру, більшість населення в яких становили українці. В час існування української державності на Сірому Клині виходила українська преса, працювали українські громади та об'єднання, проводились українські маніфестації під національними синьо-жовтими прапорами.

Після припинення української державності на Сірому Клині та окупації Західного Сибіру більшовиками українське населення, яке становило близько 40% від 1,5 млн жителів терен Сірого Клину, знищили або асимілювали.

НАДВОЛЖЖЯ ТА ІНШІ

Окрім Зеленого та Сірого, існував ще Жовтий Клин – українська етнічна територія в нижньому Надволжі, де присутність українців була достатньо великою, щоб у створеній більшовиками Республіці німців Поволжя конституція передбачала функціонування трьох офіційних мов – німецької, російської та української. Але Москва не ухвалила конституцію, а незабаром було ліквідовано й саму автономію. 

У 1926 році українці становили понад 70 відсотків населення Таганрозького округу. Але вже Всесоюзний перепис 1939 року показав, що на Таганрожчині українська більшість десь «зникла». Якщо за переписом 1897 року українці становили близько 40% населення Бєлгородської області, тепер область практично мононаціональна: росіяни становлять 94,4% населення.

СУЧАСНА РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ 

В нульових роках українські громадські, культурні та релігійні діячі в Росії зазнавали нападів, побиття, замахів на вбивство й убивств. А українські організації та заклади, що виникли на хвилі демократичних реформ, були ліквідовані.

У 2003 році вікарій московської парафії Святого Ігнатія Богоносця Єпископа Антіохійського Олександр Сімченко (УГКЦ) був уперше побитий невідомими у поїзді Івано-Франківськ–Москва. Внаслідок побиття о. Олександр провів кілька тижнів у лікарні, але кримінальну справу порушено не було. Після того він був побитий ще 5 разів. Винних не знаходили.

У 2002 році в Іванівській області вбили бізнесмена, мецената і члена Українського культурного товариства «Мрія» Володимира Побуринного.

У квітні 2004 року у Владивостоці вбили керівника українського хору «Горлиця» Анатолія Криля, лікаря за фахом.

У липні 2006 року в Тулі – замах на вбивство голови Ревізійної комісії Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (ФКНАУР) Наталі Ковальової. На неї напали двоє невідомих та жорстоко її скалічили. Металевим прутом, який знайшли поряд із місцем нападу, їй розтрощили обличчя, ледве не вибили праве око, зламали зуби. Від ударів в обличчя кістки черепа були зламані, у мозку – внутрішній крововилив.

У грудні 2006 року в Тулі вбили її чоловіка – члена Ради Об'єднання українців Росії, голову Тульської регіональної організації «Батьківська стріха» Володимира Сенишина.

У 2008 році в Москві було ліквідовано Український освітній центр.

У 2010 році Верховний суд Російської Федерації скасував реєстрацію одного з двох найбільших громадських об'єднань української меншини – «Федеральна національно-культурна автономія українців Росії».

У 2010 році через кримінальну справу було закрито для відвідувачів єдину офіційну бібліотеку української літератури в Росії (остаточно знищено в 2018 році).

У 2012 році Верховний Суд Російської Федерації ухвалив рішення про ліквідацію другої загальноросійської громадської організації української меншини – «Об'єднання українців Росії».

Роман Цимбалюк, власний кореспондент УНІАН в Москві, констатував: «Ще до вторгнення російська влада зробила все, щоб знищити український рух у Російській Федерації».

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки