Хто мріє про війну?
Через сім років після окупації Криму й агресії на Донбасі – у Росії продовжують робити вигляд, що вони прагнуть миру, а агресором є Україна. Втім, одкровення російських політиків і пропагандистів говорять самі за себе: вони ненавидять Україну та хотіли б її знищити.
«ВИ НЕ РОЗУМІЄТЕ, ЦЕ ГЕТЬ ІНШЕ»
Президент України Володимир Зеленський на форумі YES Brainstorming 10 вересня заявив, що не виключає небезпеки повномасштабної війни з Росією. «Це буде найбільшою помилкою Росії», – додав президент. Не залишивши простору для двозначності щодо того, хто саме може розпочати цю війну.
Президентська заява викликала в Росії шквал блюзнірства і знущань. У Росії, яка вела дві кровопролитних і руйнівних війни проти своєї автономії, що намагалася відокремитися. В Росії, де ще в 2013 році пропонували позбавляти волі на термін до 20 років за заклики до сепаратизму.
Політики цієї держави погрожують Україні «найпотужнішою підтримкою» з боку Росії «народних республік» в разі українського «вторгнення» на Донбас.
На окупованих територіях роздають російські паспорти, там ходять російські рублі, російські діячі очолюють окупаційні адміністрації, росіяни з російської зброї звідти стріляють по українських солдатах – але росіяни не називають це війною Росії проти України. І оцю «найпотужнішу підтримку», якою погрожує член комітету Ради Федерації з міжнародних справ Сергій Цеков, не вважають війною. Війною вони назвуть тільки ситуацію, коли Україна нападе на Росію.
Перший заступник голови комітету Ради Федерації з міжнародних справ Володимир Джабаров пішов ще далі. За його словами, це війна, про яку «мріє» український президент, в яку він «намагається втягнути» Україну. І що він, мовляв, «втратив зв'язок із реальністю».
МІЖ ПІВНІЧНОЮ КОРЕЄЮ ТА КОНГО
Якщо казати не про фентезійну, а про об’єктивну реальність, згідно зі Світовим індексом миру (Global Peace Index), який визначає ступінь безпеки й миролюбності держав, у 2012 році Україна посідала 71 місце. А це вище за високогірний Непал або сонячну Грецію. У той же час, Росія перебувала на 153 місці – між Північною Кореєю і Конго, де точився збройний конфлікт.
Така розбіжність не є дивною, тому що українці ні з ким не воювали, навіть між собою. Тоді як Росія з 1991 року встигла взяти безпосередню участь у восьми збройних конфліктах. Загальна кількість жертв яких становила сотні тисяч осіб, а території бойових дій залишалися лежати в руїнах.
Наприклад, за деякими оцінками, в Чечні було зруйновано близько 80% житла в цілому по республіці та близько 90-95% у столиці – місті Грозному. Населення Грозного, яке в 1980-х роках перевищило 350 тисяч осіб, у 1997-му скоротилося до 213 тисяч. А в результаті січневої військової кампанії 2000 року в місті залишилося менше 20 тисяч жителів.
На цьому тлі пропагандистські істерики про «розтерзаний українською армією» Донбас особливо яскраво виглядають безсоромним лицемірством.
У етнополітичних конфліктах за межами своїх кордонів, на території колишнього СРСР, Росія позиціонувала себе як миротворець. Втім, є підстави вважати, що вона не гасила конфлікти, а навпаки – ініціювала та розпалювала їх. Як робить протягом останніх семи років на Донбасі. Теж вдаючи з себе «голуба миру».
Полковник Віктор Алксніс, російський політик, свого часу розголосив факт створення ще в 1990 році так званої «доктрини Лук'янова». Її суть полягала в тому, щоб дати Росії можливість зберегти свій вплив по всьому пострадянському простору. Досягти цього можна було завдяки підтримці сепаратистських настроїв усередині колишніх союзних республік, створенню так званих гарячих точок.
Як розповів Віктор Алксніс, коли ймовірність розпаду Союзу вже ні у кого не викликала сумнівів, тодішній голова Верховної ради СРСР Анатолій Лук'янов запропонував розколоти республіки «на сепаратистський центр і прорадянські околиці». В Україні такими околицями вважалися Крим і Донбас, в Молдові – Придністров'я і Гагаузія, в Азербайджані – Карабах і Нахічевань, в Грузії – Абхазія, Аджарія і Південна Осетія.
З 2013 року Україна почала втрачати свої позиції у Світовому рейтингу миру, коли Росія потягнула її за собою у воронку кровопролиття. Як стверджував колишній радник президента Росії Андрій Ілларіонов, війну Україні було фактично оголошено 27 липня 2013 року, коли Путін уперше публічно назвав російський, український і білоруський народи єдиним народом і оприлюднив мету того, що він скромно назвав майбутньою роботою: об’єднання Росії та України в рамках однієї держави.
За цим послідували торговельні війни та інші форми тиску, щоб стати на заваді євроінтеграції. Потім почнеться відлік загиблих. Одиниці. Десятки. Сотні. Тисячі.
«КАРАБАС ФОН ДОНБАС»
У червні цього року на YouTube-каналі WarGonzo з'явилася розмова з Бородаєм і Сурковим. Їх було представлено, як людей, що «стояли біля витоків донбаської історії». Сенсації в цьому немає: Суркова ще в 2016 році називали «Карабас фон Донбас». Хіба що до цього він не казав так багато про свою роль сірого кардинала публічно.
Цікавість представляє відповідь Суркова на питання, коли ж для нього почалася «донбаська історія». Відповідь складалася з трьох частин:
● восени 2013 року – з призначення на посаду помічника президента РФ в якості куратора України;
● взимку 2013-2014 років;
● «а насправді», набагато раніше – під час Помаранчевої революції 2004-2005 років.
Хоча Сурков потім підкреслено наполягав, що це внутрішньоукраїнська історія, така хронологізація говорить сама за себе: «донбаська історія» почалася не з обурення населення окремих районів Донецької та Луганської областей «переворотом» у Києві.
Ще один вартий уваги момент: Сурков та Бородай не вигадували версій того, хто збив МН-17, тільки навперейми звинувачували Україну в тому, що вона не закрила повітряний простір. Тобто непрямо визнавали свою провину. При цьому стверджували, що «ополченці» були нібито озброєні «тільки автоматами». Тобто побічно визнавали, що ЗРК «Бук» був російським.
Щодо Мінських домовленостей, то Сурков визначив їх сутність таким чином: це український закон про скасування дії українських законів на території ОРДЛО. Після виконання якого суверенітет України над цими окремими районами стане суто символічним – як британської королеви над Австралією або Канадою. І що більш вигідних (для Росії) домовленостей не можна собі й уявити.
«НІЯКОЇ УКРАЇНИ ЧЕРЕЗ 10 РОКІВ МИ НЕ ПОБАЧИМО»
Одним із найчастіше використовуваних інструментів гібридної війни є відверта брехня. Але не всі російські політики з пропагандистами здатні приховувати свої справжні почуття та наміри. І тоді виявляється, що їх дратує саме існування України та українців, аж до бажання знищити.
Віцеспікер Держдуми, голова делегації Росії в ПАРЄ Петро Толстой не тільки відмовляє українцям в будь-якій суб'єктності – він погрожує, що через 10 років України вже не існуватиме.
«Вам треба повернутися додому – до Росії. Годі клеїти дурня – вдавати з себе незалежних. Зупиніться вже! Ви росіяни! Повертайтеся додому!», – заявляв Толстой.
«Це історично наші території, ніколи у них (українців, – ред.) не було ніякої незалежності. Те, що їм вдалося зараз створити ось цю фейкову державу на чолі з Зеленським, – це тимчасова історія. Вона закінчиться, й Україна повернеться до Росії», – каже він.
«Ніякої ось цієї незалежної України, всього цього свята вишиванок за підтримки НАТО, через 10 років ми вже не побачимо… Те, що ця юрба ходить по вулицях МОГО російського міста Києва, в МОЇЙ російській Україні, мене сильно дратує».
«ІМПЕРІЯ ХОЧЕ РОЗШИРЮВАТИСЯ»
У згаданому вище інтерв'ю Сурков заявив: «Україна коли-небудь повернеться разом з Маріуполем і Слов'янськом». Це не було сентиментальною тугою за втраченими дружніми відносинами й надією одного разу їх відновити. Йшлося лише про хижацькі апетити загарбника. Україну, казав Сурков, можна «повернути» – силою.
«Звичайно, силою. Силою! Сила буває різна, не тільки військова. Є ще сила спецслужб, вона інша. Є сила, так звана, м'яка, горезвісний термін, але вона теж існує. Є сила економічного впливу, політичного впливу», – пояснив він.
Раніше він стверджував, що України не існує, а «є українство, тобто специфічний розлад умів». Кого ж росіяни хочуть повернути? Очевидно, не кого, а що. Території. Сурков описував концепцію «русского міра» як «імперії, що хоче розширюватися». Не звертаючи уваги на тих, хто там стоїть у неї на дорозі.
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
