Про що насправді говорить Путін, коли заявляє про «загрозу» НАТО
Чого насправді боїться російський президент? Та чого врешті він хоче досягнути своїм шантажем?
Уявна загроза на російських кордонах
У Москві про «червоні лінії» та загрозу, яку становить НАТО національній безпеці Росії, говорять буквально з першого дня розширення Північноатлантичного Альянсу. В російській пропаганді НАТО і США використовується як узагальнений образ ворога та абсолютного зла. Кремль за допомогою пропаганди та дезінформації формує фейкову реальність, в якій активно розповсюджує путінський наратив про те, що «НАТО виходить на російські кордони».
Насправді у Росії і Північноатлантичного альянсу вже давно є спільні кордони. Довжина сухопутних кордонів Російської Федерації становить понад 20 000 км. З них – менше, ніж 1/17 (1 215 кілометрів) – це спільні кордони з країнами – членами НАТО. Росія має сухопутні кордони з чотирнадцятьма країнами. Лише п'ять з них – це держави-члени НАТО. Після гіпотетичного вступу України до НАТО, якого так боїться Путін, протяжність спільного кордону Росії з учасниками Альянсу зросте приблизно на 2 000 кілометрів.
Путін розповідає, що у випадку вступу України до Альянсу, останній розмістить тут свої ракети, які з Харкова долетять до Москви, за його підрахунками, десь за 5-7 хвилин.
Якщо ще раз поглянути на карту, стане очевидно, що місто Резекне на сході Латвії (яка є членом НАТО) розташоване на тій самій відстані до Москви, що й Харків. «Друга столиця» Санкт-Петербург – всього за 130 кілометрів від естонської Нарви, а Калінінградська область взагалі затиснута між «натівськими» Литвою і Польщею. Тобто, Північноатлантичний альянс вже давно має можливість тримати на прицілі важливі російські міста.
Найкоротша відстань між територією Російської Федерації та США через Берингову протоку складає всього чотири кілометри, і так було з 1867 року. За всю історію сусідства РФ ніколи не зазнавала «загрози зі Сходу».
На початку 1990-х років, коли Росія відчувала найбільшу вразливість, Сполучені Штати та інші країни Заходу надавали їй гуманітарну допомогу, включно з постачанням продовольства для голодуючого населення.
Розширення НАТО на Схід, як і ЄС, після розпаду СРСР було продиктоване передусім прагненням колишніх комуністичних країн до повернення в Європу і подолання штучного поділу континенту часів Холодної війни. Весь час НАТО демонструвало готовність до діалогу з Москвою, а кризи у відносинах траплялися через імперські рецидиви російського керівництва.
НАТО у жодному випадку не має агресивних намірів щодо сусідів, Альянс створений не для того, щоб нападати, а для захисту своїх членів.
Улюблений міф кремлівської пропаганди про те, що Росія начебто перебуває у «кільці ворогів» не витримує критики. Москва продовжує наполегливо говорити про «критичні ризики» для самої себе, зазіхаючи на суверенітет і територіальну цілісність сусідніх країн.
Читаючи останні заяви та погрози Путіна, потрібно розуміти, що випадок України значно відрізняється від ситуації з іншими країнами, які хотіли приєднатися до Альянсу.
Коли Кремль говорить про те, що вступ України до НАТО несе військову загрозу Росії – це неправда. Мотиви Москви – зовсім інакші. Західний курс, який обрала та дотримується Україна, має для Кремля критичне значення і стоїть у категорії політичної та історичної спадщини та амбіцій Росії повернути собі статус наддержави.
Криза ідентичності
У своєму виступі в Берліні 21 січня 2022 року держсекретар США Ентоні Блінкен сказав, що криза, яку зараз створює Росіє – не про зброю чи про військові бази, а про суверенітет і самовизначення України та всіх держав.
«Мова йде не тільки про можливе вторгнення і війну. Йдеться про те, чи має Україна право на існування як суверенна держава. Йдеться про те, чи має Україна право бути демократією», – сказав під час своєї промови держсекретар.
Блінкен також нагадав нам та всьому світу, що ще у 2008 році Путін заявив президенту Бушу про те, що Україна – не держава. А влітку цього року написав на цю тему цілу статтю, яка стала концентрацією всіх історичних міфів та маніпуляцій, якими оперує Кремль.
Варто нагадати, що основна ідея особистого бачення історії Путіним полягає в тому, що середньовічна держава Русь – це і є давня Росія, а тому перебування корінних земель Русі, включно зі столицею Києвом, десь за межами РФ є історичною аномалією, яку належить виправити. Такий світогляд не припускає ані визнання окремої української нації, ані поваги до суверенітету і територіальної цілісності України.
Як стверджує американський історик Тімоті Снайдер, «історично кажучи, ідея про те, що диктатор в іншій країні вирішує, хто є нацією, а хто ні, відома як імперіалізм».
Апеляція до минулого є одним з улюблених прийомів кремлівської пропаганди. Інструменталізація історії, маніпулятивні інтерпретації та спотворення фактів засвідчує, що Кремлю дуже важливе обґрунтування своїх імперських амбіцій. За словами Снайдера, це також вказує на несформованість російської ідентичності. «Коли ви стверджуєте, що ваші сусіди є вашими братами, ви відчуваєте кризу ідентичності».
У своєму есе Путін стверджує, що українці належать до більшої спільноти, спільної з росіянами, але були відірвані від свого джерела «підступним Заходом». У такому представленні Україна може бути лише об’єктом, а не суб’єктом історичних процесів, а отже й сучасність України описується виключно в рамках наративу про зовнішнє управління.
Утім, якщо хтось ззовні і спонукав українців стати на бік Заходу, то це сама Москва. Сьогоднішній євроатлантичний курс України є результатом російського вторгнення: окупації Криму та військової агресії на Донбасі. Путін звинувачує Захід у тому, до чого доклався сам, а саме до прагнення вступу в Північноатлантичний Альянс. Ще до 2014 року українське суспільство було налаштоване щодо НАТО або негативно, або нейтрально, а після перемоги на президентських виборах лідера проросійської Партії регіонів Віктора Януковича Київ взагалі оголосив про свій позаблоковий статус.
Сьогодні, згідно з опитуваннями, вступ України до Європейського Союзу підтримують 67% українців, а до Північноатлантичного альянсу – 59%.
Чого насправді хоче Путін?
«Насправді він [Путін] хоче, щоб його поважали. Досить легко виявити повагу, яку він вимагає і, напевно, заслуговує», – заявив під час свого виступу вже колишній глава ВМС Німеччини Кай-Ахім Шенбах.
Ми не знаємо, що саме мав на увазі пан Шенбах, але ми можемо припустити, що російський президент справді хоче поваги, як до великого правителя та «збирача земель».
Ймовірно, окрім амбіцій територіального розширення, Путін поставив перед собою значно важливішу ціль: домогтися від Заходу визнання, що сучасна Росія має той самий вплив у світі, який був у Радянського Союзу.
І в цьому випадку Україна для Володимира Путіна – лише частина його великої геополітичної гри із Заходом. Гри, про яку сказав на своїй нещодавній пресконференції президент США Джозеф Байден. Путін, за словами американського лідера, шукає місце своєї країни у світі. Та це радше не пошук, а спроба знову зайняти місце, яке Москва втратила у 1991 році після розпаду СРСР. І Україна у цьому пошуку та намаганні відновлення статусу займає ключову роль.
У цій ситуації Путін обрав тактику шантажу, демонструючи готовність знову напасти на Україну, офіційно це заперечуючи. Він продовжує лякати Захід застосуванням сили і вже цим прагне виторгувати для себе зовнішньополітичні преференції.
Ми можемо припустити, що сьогоднішні дії та заяви Москви – це блеф, через який Путін прагне досягти свого. І справа не у НАТО, навіть не в Україні, а в невиправданих російських амбіціях, де українці – лише заручники російських імперських комплексів. Сьогодні Путін висуває свої вимоги, які передбачають відступ Заходу та дозвіл Москві на створення нової сфери впливу у Східній Європі.
 |
Як писав у своїй книзі «Велика шахівниця» Збігнєв Бжезинський: «Без України імперська реставрація, що спирається або на СНД, або на євразійство, не була життєздатним вибором. Імперія без України згодом означала б Росію, що стала б більш «азійською» і більш віддаленою від Європи». Тому Україна відіграє таке важливе місце в історичній політиці Кремля. Саме тому України так багато у російських новинах. Саме тому Росія використовує найменший привід, аби нівелювати європейський поступ України.
Шантаж Путіна можна розглядати в контексті і швидких, і глобальних очікувань. Очевидно, що саме ця ескалація має на меті також вирішити наболілі для Росії проблеми – легітимацію того, що було зроблено у 2014 році: визнання анексії Криму, імплементація російського розуміння Мінських угод, зняття всіх санкцій, пов'язаних з війною. Без цього Путіну незатишно і він почувається вигнанцем. Тепер він побачив шанс дотиснути Україну і світ, щоб вирішити ці першочергові питання на шляху імперського відродження. Зараз – бо відчуває слабкість української влади та невпевненість Заходу, хоча за останні тижні ми бачимо, що в цих розрахунках Путін помилився та наразився на несподіваний спротив.
«Росія виправдовує свої дії заявами, що начебто Україна становить загрозу її безпеці. Це перевертає реальність з ніг на голову. Чиї війська оточили чиїх? Яка країна силою зазіхнула на територію іншої? Чиє військо в рази перевищує інше? Яка країна має ядерну зброю? Україна – не агресор. Україна просто намагається вціліти», – нагадав пан Блінкен. І про це варто пам’ятати
Центр стратегічних досліджень та інформаційної безпеки
