З ресторану – в окопи. Історія військового кухаря

ЧОРНИЙ ФАРТУХ

Ще донедавна він працював шеф-кухарем у відомих ресторанах Дніпра, які входять до ТОП-100 країни та мають міжнародні відзнаки, а нині він – військовий кухар.

Олександр має позивний "Малий". Стати кухарем мріяв з дитинства. Згадує, як у вісім років приготував свій перший у житті торт (банановий бісквіт). То був подарунок для мами.

"Працювати у ТОПовому ресторані – то була мрія. Дуже довго я був гордий, що працюю су-шефом в одному з відомих закладів. Потім у нас із дружиною друга дитина народилась - і я зрозумів, що треба родину годувати і далі рухатись. Перейшов шефом в інший ресторан, де вже чотири роки працюю", – розповідає Олександр.

Для того, аби не "палити" позиції, військові майже не готують у польових умовах. Тож з Олександром зустрічаємось на його "робочому місці", на кухні неподалік від лінії розмежування.

Кухня зараз у нього геть не схожа на ресторанну, через часті переїзди постійно "губиться" посуд, пропадають ножі. Але є річ, яку він забрав із цивільного життя, і вона завжди при ньому – чорний кухарський фартух.

Він завжди готує в одноразових рукавичках. Каже: по-перше, то професійна звичка, а по-друге, гігієна, щоб хлопці, не дай Боже, не занедужали, бо на війні стежити за ідеальною чистотою на кухні не завжди виходить.

"Сьогодні зранку планував готувати деруни, але не вийшло, бо світла не було. Немає вже понад добу. Зараз хоч вас пригощу ними, ще соус зроблю і яйця пашот", – каже Олександр і показує свої "позиції" – маленьку кухню.

Поки говоримо, він вправно натирає картоплю, цибулю, додає яйце, сіль, перець, часник, борошно… перемішує, на "автоматі" змінює рукавички. Світла не було і під час нашого візиту, тому готувати довелось на газовому балоні.

Після того як деруни готові, кухар відставляє пательню та починає готувати французьку страву – яйця пашот.

Час був обідній, тож постійно долітали подяки від військових: "Сашо, дякую щиро. Дуже смачно, як завжди".

На обід був суп, каша гречана, гуляш і салат.

РОЗТОПИТИ ЛІД І ГОТУВАТИ ЗА ТЕМПЕРАТУРИ МІНУС ДЕСЯТЬ

Цікавлюсь, яким є військове меню.

"У понеділок – м'ясна солянка, вівторок – суп гороховий, середа – борщ, четвер – суп рисовий або гречаний з грибами. На друге – пюре або каша, або смачненьке типу дерунів, жаркого. Наших хлопців годуємо добре. Буває, стейк чи соус якийсь роблю. Шурпу готував, шашлик… Буває, що хлопці щось попросять приготувати, куплять продукти – і я готую", – каже він.

Чоловік говорить, що було зовсім не важко переформатуватись з ресторанної кухні на військову, адже за 15 років у професії бували різні ситуації.

Проте все ж згадує, що на початку війни, коли їхній підрозділ базувався у рідному Дніпрі, доводилось готувати на польовій кухні і при мінус 10, і воду з льоду топив…

Поки розмовляємо, Олександр переходить до соусу. Каже, що в ресторані готував би його на вершках та, як мінімум, три види сиру додав би, але зараз у коморі є молоко та плавлений сирок. Смаколики були приготовлені досить швидко, і навіть на війні професійний кухар спробував красиво викласти страву на тарілку (щоправда, одноразову, бо мити посуд - то розкіш тут) і пригостив нас.

ПОБОРОТИ ВЛАСНИЙ СТРАХ

Дружину та дітей він ще на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну відправив за кордон, а сам пішов добровольцем.

"Я міг виїхати з родиною, бо в мене троє дітей, але не зміг це зробити як людина. Тож прийшов до військкомату. 11 березня мене призвали, служу вже понад 8 місяців. Я прийшов і чесно сказав, що мені дуже страшно, але я хочу допомогти. Кожна людина має бути на своєму місці. От і я на своєму", – каже чоловік.

Старшій доньці 12 років, її звати Єва, сину Акіму – 8 і найменшій Златі – 1 рік і 3 місяці. Коли почалась війна, Златі було лише пів року. Родина виїхала до Німеччини 4 березня.

"Рік тому навіть уявити собі не міг, що так може бути і я буду тут. Морально було складно спочатку. Перші два місяці дружина не знала нічого, я не казав. Не хотів, аби вона переживала. Це важко для неї. Потім сказав, але я всього не розповідаю", – додає Олександр.

На його формі є цікавий шеврон, на якому зображено "бойового кухаря" (ножі, ковпак). Олександру його подарували побратими після того, як він потрапив під перші обстріли.

"Ми були близько до передової. Касету "Градів" випустив ворог на кухню і медиків… Були такі моменти, коли доводилось виїжджати на позиції, вивозити їсти, готувати під обстрілами", – згадує він.

До війни він зазвичай мав легку неголеність, а на фронті відпустив бороду. Дружині сказав, що поголиться, коли війна закінчиться.

Олександр каже, що його життя дуже змінилось.

"Я 8 місяців тому і зараз – це дві різні людини. Дуже спокійний став, інакше дивлюсь на життя. Я розумію, що проблеми, які були раніше, то взагалі ніщо", – зізнається військовий.

НАЙВАЖЧА КУХНЯ

У цивільному житті йому доводилось готувати одночасно 12 страв, на одну мав 15-20 хвилин. Каже, що то не складно, бо всі рухи доведені до автоматизму.

"Тільки у фільмах кухня - це таке щось статечне, повільне. А насправді все швидко, динамічно, багато рухів навколо себе. Ти маєш обладнати робочу поверхню так, щоб мінімізувати своє пересування на кухні, аби ти міг одночасно готувати кілька страв", – пояснює.

Олександр каже, що готував оленя, страуса, омарів, лобстерів… Загалом усе, що можна приготувати. Але найважча кухня – домашня.

"Її потрібно вміти готувати, бо кожен із чимось порівнює. Треба знати людину, її смаки. У ресторані, наприклад, були відвідувачі, які питали, хто кухар, і тільки у нього замовляли. І до мене так приходили", – розповідає він, згадуючи цивільне життя.

Питаю, чи є в нього улюблені страви. Він одразу відповідає: «Борщ із квасолею, який бабуся готувала, та пиріжки з капустою, які робила прабабуся з Херсона».

«Навчились борщ готувати, як той бабусин з дитинства?», – питаю.

«Так. Якось батько приїхав у гості, я приготував борщ, а він каже: «Як бабусин». Оце найважче зробити, як хтось. Дитячі спогади дуже складно відтворити», – відповідає.

Після Перемоги Олександр не буде готувати святкове меню. Одразу перепросив за це побратимів. Щойно Перемога настане – одразу поїде до дружини та дітей.

«Нічого не хочу готувати. Хочу побути з родиною. Коли війна закінчиться, планую взяти на місяць, а може і на два, відпустку і нікого, окрім своєї сім’ї, не бачити. Потім повернусь у ресторан. Директор обіцяв, що моє місце за мною закріплене», – каже чоловік.

А ще родина має зробити важливу справу після Перемоги – похрестити меншу донечку, бо хрещених обрали, але через війну не встигли цього зробити.

Ольга Кудря, Запоріжжя

Фото Дмитра Смольєнка