Чорносвитники, а не сталіни-жукови-ватутіни – справжні герої визволення Києва від нацистів

Якщо вважати визволення Києва складовою битви за Дніпро, то є всі підстави називати цю військову операцію найкривавішою в історії людства. Історики переконують, що за 4 місяці битви за Дніпро загинуло близько 400 тисяч людей, більшість з яких полягла у вересні-жовтні 1943 року на Букринському плацдармі. Значну частину з них становили так звані «чорносвитники».

«Чорносвитники» – це молоді хлопці 16-19 років, які за час окупації підросли до призовного віку, та чоловіки, старші 60-річного віку, які були забрані до війська так званими «польовими військкоматами», щоб «змити кровʼю ганьбу перебування на окупованій території».

Олександр Довженко, який під час війни був військовим кореспондентом, з болем занотує у своєму «Щоденнику»:

«Ми, визволителі, всі до одного вже забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними, нечистими, винуватими перед нами дезертиро-оточено-пристосуванцями».

Таких «чорних піхотинців» було мобілізовано не менш як 250 тисяч осіб. Назви «чорносвитники» або «чорна піхота» повʼязані з тим, що вони воювали у домашньому одязі та звісно ж – і без жодної військової підготовки. Той же Олександр Довженко у «Щоденнику» запише таке:

«Усіх мучить думка про нелюдські небачені страждання народу. Розповідають, що в Україні починають уже готувати до мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на винних… Один генерал дивився на них у бою і плакав…» Відомий письменник Віктор Астафʼєв, який сам теж брав участь у форсуванні Дніпра в районі Букрина, згадував, що «коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному – виходили не більше 5-6 тисяч». Бої поблизу сіл Григорівка і Трахтемирів були такими запеклими, що вода у Дніпрі стала темно-кривавого кольору. Той таки Астафʼєв писав: «Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кровʼю, завалили ворогів своїми трупами».

Правду про трагедію боїв на Букринському плацдармі радянська влада всіляко приховувала. Рішення про створення меморіалу в селі Балико-Щучинка було ухвалено вже за Брежнєва, а відкрито меморіал – у 1985 році. Лише в одній братській могилі цього села поховано 3316 людей. А скільки їх залишилося по лісах і ярах чи під водами новоствореного Канівського водосховища?!

Ще однією замовчуваною трагедією була так звана Дніпровська десантна операція. Для підтримки військових дій по форсуванню Дніпра планувалося десантувати 10 тисяч парашутистів. Однак через прорахунки у підготовці змогли десантуватися лише 5 тисяч вояків і лише 5 відсотків із них – на визначену територію. Загалом не менш як 3,5 тисячі десантників загинули або потрапили в полон!

Історію трагічних помилок і стратегічних прорахунків, які обернулися смертями сотень тисяч українців у битві за Дніпро і Київ, від «геніальних полководців Сталіна-Жукова-Ватутіна» можна продовжувати до безкінечності. Проте маніакальна відданість «русскоміровській історичній брехні» провладних політиків часів Кучми-Януковича призвела до того, що навіть у часи незалежної України продовжувалося пошанування на офіційному рівні «героїзму московських визволителів». Лише після 24 лютого 2022 року, коли Київ та інші мирні міста і села України бомбили вже рашисти Путіна, розпочалася активна робота по дерусифікації та деколонізації країни. Гордий з того, що за нашого активного сприяння (Павло Гай-Нижник, Микола Томенко, Юрій Савчук, Олесь Доній…) Експертна рада з питань дерусифікації ухвалила рішення про демонтаж памʼятника Ватутіну із центру української столиці до музейних фондів.

Загалом завдання – розповісти українську правду про Другу світову війну – ми ще досі не виконали. І було б справедливо, щоб після повного звільнення України від російських рашистів держави-терориста військового злочинця Путіна, ми не лише очистили Державу від облудних пам’ятних знаків «русского міра», а й згадали незлим тихим словом та належно пошанували простих чорносвитників, які віддали свої життя за звільнення нашої української столиці.

Микола Томенко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства