Андрій Cова. Не із дешевих пряників

Сорок п’ять ролей у кіно та концертна траса довжиною у тридцять років по містах і містечках колишнього Радянського Союзу давалися взнаки - його відкрите прямокутне обличчя, високий лоб, пряме густе русяве волосся, карі грайливі очі, завжди широко усміхнені тонкі губи хто не бачив? На той час народний артист УРСР Андрій Сова досконало вивчив мистецьке середовище СРСР; у свою чергу, і мистецьке середовище добре знало українського артиста.

У 1975 р. на Хрещатику мала місце дивна зустріч. Одного дня біля входу в Бессарабський ринок Андрій Корнійович зустрів Інокентія Смоктуновського (1925-1994). Заглибленим у власні думки чвалав центральною київської вулицею головний Гамлет Радянського Союзу, тримаючи у правиці, замість черепа Йорика, величезний… букет петрушки.

Гуморист - він і на Бессарабці гуморист. Підійшов до замріяного московського актора Андрій Сова і, натомість привітатися, почав цитувати уривок з “Гамлета”, - щоправда, українською мовою і в перекладі Пантелеймона Куліша:

- Чи бути, чи не бути, от питання! / Що благородніше в душі: терпіти / Пращі і стріли злющої фортуни, / Чи збунтуватись против моря туч / І бунтуванням їм кінець зробити? / Умерти, се заснути, більш нічого, / І сном своїм сказати: ми кінчаєм / Всі муки серця й тисячу природніх / Тортур, що ми внаслідували тілом.

Дочка українського митця Валентина Сова, яка того дня супроводжувала тата, ледь не пирснула, але принишкла: чи можна так кепкувати над сліпучою зіркою МХАТу, популярним у країні актором, хто створив незабутні образи Петра Чайковського, Дяді Ваня, Костянтина Ціолковського?!? Тим часом колеги щиро усміхнулися одне одному, радо обнялися, приязно привіталися, адже не раз у різних, примхливо зібраних Держконцертом концертних бригадах їздили країною із виступами.

- Що, як, куди, Інокентію Михайловичу, розповідай… Знайомся, це - моя доня.

***

Є люди, які самі по собі - свято. Таким був знаний гуморист, воістину народний артист Андрій Сова. У трикімнатній квартирі А.К.Сови, у дев’ятиповерховому будинку по вулиці Червоноармійській (Великій Васильківській), 145/1 у 1968-1994 рр. любили гостювати Юрій Гуляєв, Юрій Тимошенко, Юхим Березін, Діана Петриненко, Белла Руденко, колись голосистий дует у складі Петра Ретвицького та Олександра Таранця, тріо Мареничів. Так склалося, що день народження майстер художнього слова завжди святкував не за старим стилем, а 30 грудня.

Отож, за неписаною традицією, після традиційного передноворічного виступу в Палаці культури “Україна” веселе артистичне товариство одразу прямувало до Сови - пішки. Із морозними веселощами що там здолати якийсь кілометр?

Дружина знакового витівника, Галина Олександрівна Жирова (1926-2003), завжди гостинно накривала стіл; обов’язковими тут були наваристий борщ, соління, печена картопля, буженина, сало. Хтось, як невгамовні Штепсель і Тарапунька, дотепно дарував імениннику спеціальний номер, хтось, як тріо Мареничів, несли небачену в Совку п’ятилітрову банку маслин. А про різних сов чи пугачів, подарованих на день народження, пошитих із матерії, вирізьблених із дерева, карбованих у камені, вигнутих із пластмаси - і говорити не доводиться. Любив тих пташок Андрій Корнійович, і навіть не приховував. Ступимо тихенько й ми з вами.

***

Український актор, майстер художнього слова Андрій Корнійович Сова народився 17 (30) грудня 1912 р. на Молдаванці в Одесі. Може, тому, що хлопчина з’явився на світ у родині зв’язківців, його дитинство минуло в будинку діда Онуфрія на Балківській вулиці, де була “найгустіша в світі пилюка з Нерубайських кар’єрів”. Починалося все просто безхмарно: приватний дитячий садок Клавдії Василівни Шевельової, де викладали читання, малювання, декламування і правила етикету. До того ж щовихідних на онука чекав подарунок від дідуся: квитки у театр.

Правда, за опанування “політесу” Андрійком мати віддавала майже половину місячної платні. Через бурхливі події української Революції 1917-1920 рр. навчання довелося припинити. Типовими ознаками колись гамірної Одеси раптом стали багатокілометрові черги за хлібом, сіллю, гасом; місто захопили холод і голод. Лихоліття довелося перечекати у батькових родичів на Полтавщині. Зокрема, в селі Олексинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині - Срібнянський район Чернігівської області), де жили тітка Ганна та дядьки Антон із Кузьмою. Саме там малий Андрійко закінчив перші два класи.

Коли сім’я повернулася до Перлини біля моря, діда Онуфрія забрав Господь, а будинок - чужі люди. Отож довелося корінним одеситам винаймати у “зажерливого домовласника невеличку кімнату - ні сісти, ні встати. Та так і жили”. На щастя, батькові знову вдалося влаштуватися на місцевий телеграф; бо то була фамільна справа. Зокрема, батько Корнія, дід Андрія Сови, працював поштарем.

***

Не треба нам ля-ля про “исконно русский город”, статус порто-франко (вільне місто) та інші ніcенітниці… В Одесі у 1921 р., так би мовити, уже за Совєтів, Андрій Сова пішов навчатися до зразкової української (!!!) школи імені Івана Франка, число п’ять; між іншим, наскільки мені відомо, такі в Україні діяли у кожному губернському місті, рахуючи Катеринослав (нині - Дніпро). Отож, в Одесі карателі в школі імені Івана Франка, що знаходилася за адресою вулиця Зовнішня, 32, хлопчиків на парканах не розпинали, бо кожен поза класами вільно дбав про власний інтерес. У школі №5 працювало чимало гуртків - спортивний, танцювальний, ліплення, хор. Андрій Сова вподобав драматичний.

Тут шанували й розвивали колишні традиції, бо у будинку їхньої школи до української Революції розміщувався Інститут шляхетних дівчат імені імператора Миколи I, що колись за адресою вулиця Зовнішня, 34 (нині — вул. Мечникова, 34) виховував панянок. З щирим теплом артист згадував викладачів німецької та російської мов, що в українській школи імені Івана Франка викладались обов’язково, а особливо - вчителя української Костя Федоровича Арсені.

Зробивши одного дня звичайну перекличку, той несподівано зауважив:

- Асауленко, Байда, Бойчук, Голтвяниця, Крикун, Ковбаса, Наливайко, Пишний, Пушкар, Сова, Твердохліб... За кожним прізвищем - історія наших предків. Такі козацькі прізвища шанувати треба, вдумуватися в них. Це дарує естетичну насолоду.

Оскільки була у них школа зразкова, українська, то кожен урок клас неодмінно закінчував якоюсь піснею чи віршом Тараса Шевченка. Повірте, ніяка тотальна шароварщина там не буяла, бо навіть німкеня, викладач мови Ґете та Бісмарка Маргарита Едмундівна, уроки вела… театралізовано, так, аби, окрім іноземної, діти навчились на них імпровізувати та вміли вільно поводитися з… уявними предметами. Не дивина, що в зразковій українській школі імені Івана Франка підліток уперше вийшов на сцену, виконавши роль у спектаклі “Робін Гуд”. Ні, Андрій Сова на сцені не грабував багатіїв, а щедро роздавав простому люду сміх.

***

Здобувши середню освіту, юнак віддав душу морю та вступив до школи плавскладу. Про ті настрої він написав у мемуарах “Дорога до сміху. Сторінки біографії” (1986):

- Моряками станемо! А там - матрос, чи капітан, чи кочегар, - значення не мало. Головне - море.

Одеське морехідне училище юнак закінчив 3 січня 1930 р.

І мріяв моторист І класу про далекі Сейшели, але за комсомольською путівкою на три роки потрапив… на станцію Раухівку Березівського району Одеської області, у степову МТС, що при радгоспі імені Тараса Шевченка. Поставили завдання молодим моряцюрам готувати трактори до сівби. Із часом “морехідна книжка” хлопцеві все-таки знадобилася, коли Андрій отримав направлення у торговий флот, на теплохід “Цюрупа”, якого матросня з-поміж себе називала “Наркомом”.

Із якою-то радістю він карбував крок дерев’яним помостом Платонівського молу – до свого судна! У дальніх рейсах - а ходили вони в Єгипет, Італію, Грецію, Францію, Іспанію – якось природно почав виявлятися талант майбутнього артиста. У закутку біля трюму збиралася вільна від чергування команда. Те місце на кораблі жартома називали “брехайлівкою”. Часто там лунало до одесита:

- Совушко, підкинь трошки гумору. Зобрази парочку речей із власного життя!

- А я хлопець був не з тих, кого проханими називають, не ламався, як дешевий пряник. Навпаки! В такі хвилини прокидалося нестерпне бажання показати, на що здатен, зобразити все, що бачив і запам’ятав. Усе я тоді брав у свій репертуар - кумедні оповідки, жарти, анекдоти. Імпровізував на ходу, вигадував монологи й діалоги. Дійовими особами ставали й шкільні вчителі, й матрос-кочегар із “Трьох святителів”, і клоуни, і борці. Щедро витрушував свої запаси я морякам.

***

Спливло п’ять років солоних мандрів. Усе змінилося одного дня, коли відреготавши своє, зненацька помічник капітана витер сльози і перепитав Андрія Сову:

- Чи не помилився ти, Андрюшо, трапом? Твоє місце не на кораблі, а на сцені.

Вони розійшлись, як у морі кораблі.

Із Одеси радянський теплохід “Цюрупа” почухкав на Мадрид, аби під виглядом одягу та медикаментів знедоленим іспанським дітям доставити місцевим республіканцям зброю та боєприпаси. Ще в морі, кілометрів за 250 від материка “Наркома” у жовтні 1938 р. перестрів франкістський крейсер і відконвоював до острова Майорки. У місті Пальма-де-Майорка іспанський військовий суд конфіскував судно, засудив капітана Соловйова до 12 років в’язниці, а 29 чоловік команди інтернував до концтабору.

Тим часом Андрій Сова попрямував на сцену, адже улітку 1935 р. колишній моторист вирішив вступати до Одеського театрального училища.

На вступних іспитах не минулося без пригод. Коли хтось із високочолих членів приймальної комісії поцікавився:

- Хто такий Керженцев? - А по паузі:

- Які знаєте п’єси Ґауптмана? - абітурієнт Андрій Сова підтримати розмову не міг.

У пам’яті зринули підготовлені до декламації - поема “Сон” Тараса Шевченка, якийсь фейлетон полтавського гумориста, відповідального секретаря редакції журналу “Червоний Перець” Василя Чечвянського (1888-1937), до речі, старшого брата Остапа Вишні, а потім вступник наче прозрів:

- А давайте я вам Ісака Бабеля почитаю - ми ж в Одесі як-не-як…

Одностайно, з руками і ногами, прийняли до Одеського театрального училища абітурієнта, а земляк, статечний вусатий красень у шляхетній сивині, актор Одеського російського драматичного театру імені А. В. Іванова Матвій Львович Ляров (1884-1964), хто також сидів у журі, підсумував:

- Нехай ви, юначе, про Ґауптмана або Ібсена не чули, однак, іскру Божу видно неозброєним оком!

***

Так склалося, що першою кінороллю Андрія Сови стала одна з центральних. Маю на увазі образ Котьки Григоренка у військовій драмі “Стара фортеця”, знятій улітку 1937 р. на Одеській кіностудії режисером-одеситом Мироном Білинським. У стрічці грав інший колоритний українець, шансоньє з Ніжина - Марк Бернес (Менахем-Ман Неухович Нейман; 1911-1969), хто баском підбадьорював старшокурсника Одеського театрального училища, трохи молодшого колегу, бо на той час уже встиг зіграти епізоди в картинах “Ув’язнені” (1936) і “Шахтарі” (1937):

- Розпрямляй крила, Совушко, на всю широчінь.

На всю широчінь з першого разу не вдалося. Бо фільм про пригоди підлітків в роки Громадянської війни, що сценарієм спирався на першу частину (“Підлітки”; листопад 1936 р., журнал “Молодая гвардия”) біографічної трилогії “Стара фортеця” українського радянського прозаїка Володимира Беляєва (1909-1990), широким екраном не пустили, а одразу поклали на полицю. Сталося це за трьох причин. По-перше, стрічку навіть не зволили переглядати голова Головного управління з виробництва художніх фільмів СРСР, колишній одесит Олександр Якович Лінов (Лінов-Манькович; 1894-1958), тож дозвіл на прокат чиновник не виписував. По-друге, ще пів року тому цей капітан держбезпеки служив начальником Головного управління таборів НКВС СРСР, де навчився тримати ніс за політичним вітром. І, по-третє, “українського буржуазного націоналіста”, члена Спілки письменників СРСР В.Беляєва за нібито “контрреволюційний сценарій про життя С. М. Кірова” саме виключили з Партії, а в Ленінграді арештували та заґратили.

Усе молодому кіноактору Андрію Сові довелося починати спочатку: сидіти і чекати дрібну роль та мовчки дивитись у нічне небо, аби щасливо стали зірки.

***

Але ж кому за безжурної юності не хотілося чогось гумористичного? Отож у 1940 р. зголосився Андрій Сова на роль Юпа, мавпоподібної людини в “Таємничому острові” (1941) Бориса Шелонцева. Попервах було весело, хоч святих винось: капітан Немо, обложений армією Півдня Річмонд, повітряна куля, музика Нікіти Богословського, а ти - оранґутанґ! Якщо не забули, стрічка знімалася за класичним пригодницьким романом Жюля Верна. А натура, де така була у Радянському Союзі? Звісно, у Криму, неподалік Ай-Петрі. Отже, впихнули Андрія Сову в мавпячу шкуру, загримували, мовляв, вживайся, голубе, у роль. Ото присів кінооранґутанґ на брилу у позі “Мислителя” Родена (фрагмент скульптурного порталу “Ворота пекла”) та чекає на команду режисера. Життя вдалося, краса!

А тут туристи стежкою чимчикують: наплічники, сонячні окуляри, крислаті капелюхи. Спало на думку Андрію Корнійовичу потішити зморений народ, вибіг він із-за брил. Вервечка всюдибіч і навтьоки! Жінки вищать, жах! Ґвалт, лемент, зойки. А тоді хтось спокійним тоном скомандував:

- Трезоре, фас! - Виявляється, котрийсь із відпочивальників приїхав на курорт із службовим собакою.

Оранґутанґи, як ви розумієте, тим паче - кіношні, коли бачать величезного вовкодава, із себе Кінг Конгів не корчать, а самі - ґвалт, лемент, зойки. Миттю зірвав із себе мавпячу шкуру Андрій Сова, голову орангутанга, наче трофей, у руках тримає, а сам ніжно-ніжно так до спантеличеного курортника жаліється:

- Громадян! Товариш! Та ж артист я, артист! - Це дотепника врятувало, собацюра із теля зростом могла порвала мавпу на німецькі хрести.

***

Відверто кажучи, його кінокар’єра, - актора характерного, самобутнього, -розвивалася доволі мляво. На часі були інші типажі - незламні комуністи й вгодовані трактористи, вусаті начдиви й дебелі голови колгоспів. По чайній ложці капали кінообрази у фільмах: “Моряки” (1939; підводник), Танкер “Дербент” (1940; матрос Алексєєв), “Бойовий кінозбірник №8” (1941; боєць). “Морський яструб” (1941; рульовий на “В'ятці”). За різноманітністю кіноамплуа радянський кінематограф не встигав.

Фінал останньої, пригодницької картини Андрію Михайловському та Миколі Шпанову довелося адаптувати до подій червня 1941-го, переписуючи сценарій на колінах - почалася Велика Вітчизняна війна. Закінчувати зйомки “Морського яструба” в Одесі довелося уже під бомбардуваннями. Перлину біля моря знімальна група залишала однією з останніх по воді, нашпигованій мінами, бо залізничне сполучення гітлерівці вже перерізали. Виробництво “Морського яструба” почергово переносили в Новоросійськ, Махачкалу, Тбілісі і, нарешті, Ташкент, куди й евакуювалась Одеська кіностудія.

Опинившись в Узбекистані, колишній моторист I класу Андрій Сова знову ходив до військкомату, знову відмовили - комусь належало наближати Перемогу на ідеологічному фронті, на знімальних кіномайданчиках. Як не було нудно, а довелося працювати в прохідних агітках: “За батьківщину: Наше серце” (1941; боєць), “Бойовий кінозбірник №11” (1942; партизан). Аж раптом у 1942 р. його добрий знайомий, актор Марк Бернес, за сценарієм зварник із Одеси Аркадій Дзюбин, порекомендував свого колегу на роль артилериста режисеру Леонідові Лукову, хто розпочав знімати стрічку “Два бійці” (1943). То була морально важлива стрічка, хоч прізвище Андрія Сови у титрах так і не з’явилося; у фільмі вперше пролунала у виконанні Марка Бернеса культова пісня “Темна ніч”.

Далі були картини за участю Андрій Сови - “Зниклий безвісти” (1943; матрос), “Я - чорноморець” (1944; боцман), “Малахов курган” (1944; епізод). І - творчий простій.

***

Знесилений чужиною, творчо знекровлений, у травні 1945 р. Андрій Сова повернувся до Одеси. У рідному будинку по вулиці Південній на сина дочекалися лише літній батько Корній та сестра Марія: в окупації пів року як померла мати, а на фронті загинув старший брат Олександр. Тоді Андрій вперше побачив, як плаче тато. Ось коли захотілося розправити дужі творчі крила та на всю широчінь!

Мабуть, таки працює закон карми, бо невдовзі познайомився одесит із українським актором і режисером, самим Амвросієм Максиміліановичем Бучмою (1891-1957). Зустрілися вони на зйомках пригодницької картини “У далекому плаванні” (1945), яку на Київській кіностудії знімав режисер Володимир Браун; були то дбайливо екранізовані “Морські оповідання” Костянтина Станюковича. За сценарієм Амвросій Бучма грав… боцмана Дзюбу, тоді як Андрій Сова дістав роль писара Аксьонова. Подивився художній керівник Київського театру імені Івана Франка, а заразом - і художній керівник (1945-1948) Київської кіностудії художніх фільмів А.М.Бучма на гру 32-річного актора, похитав головою та й мовив:

- Ні, голубе, до столиці тобі треба, до Києва.

Ну, думаєте, все: ото столичні жнива гонорарів і почалися?

Після Другої Світової війни у Перлині біля моря акторові справді нема було чого робити - виробничу базу Одеської кіностудії вщент зруйнували, роботу свою, після евакуації в Ташкент, вона відновила в… 1954 р. Не без протекції щиросердого Амвросія Максиміліановича Андрій Сова дістав від Київської кіностудії імені О.П.Довженка офіційне запрошення на роботу. Побут трохи налагодився, у актора з’явилося службове помешкання - кімнатка на сім квадратних метрів.

Щоправда, гідних ролей перші роки не траплялося. Аби не голодувати, доводилося рукатому мотористу І класу заробляти рублі не язиком, а руками - Андрій Сова шевцював, лагодив чуже взуття, теслював, майструючи невеличкі скриньки, аби на Єврейському базарі, що тоді вирував у Києві на місці нинішньої площі Перемоги, - продати чи обміняти на харчі. То для нього було звичайною справою - пошити босоніжки, бо на Євбазі задешево придбав він рашпіль, молоток і залізну лапу.

***

Нова сторінка в столичному періоді життя відкрилася тоді, коли одесит потрапив у штат театру Київського військового округу. Сталося це, як водиться, за щасливим збігом обставин. Після Великої Перемоги не одне десятиліття шанобливе ставлення до Збройних Сил СРСР навіть у мистецтві конвертувалось у всілякі преференції. Попри труднощі буквально всіх творчих колективів у столиці України, при Київському окружного будинку Червоної Армії (нині - Центральний будинок офіцерів Збройних сил України; вул. М.Грушевського, 30/1), чиясь кокардиста голова надумала створити професійний театр.

Була одна заковика. Зрілі національні кадри давно проковтнула Москва, тож у трупу українського театру Червоної Армії в основному набирали… випускників Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого. Колишній військовий моряк, хто захищав Севастополь, український актор Федір Васильович Іщенко (1912-2001), - якщо пам’ятаєте, він виконав роль допитливого Петра Чижа у славетному фільмі “Щорс” (1939) Олександра Довженка, - запропонував Андрію Сові піти на проби. Легкої вдачі, балакучий одесит, хто сипав байками, побрехеньками, анекдотами, швидко перетворився на одного із заводіяк новоствореної трупи.

Приймаючи кіноартиста на роботу, начальник Київського окружного будинку Червоної Армії, майор Ян Олександрович Ямпільський поставив бойове завдання:

- Ваш безпосередній обов’язок своїм мистецтвом виховувати, застерігати від аморальних вчинків, прищеплювати розуміння прекрасного, створювати радісний настрій. Все ясно? Культура - складова частина бойової і політичної підготовки. Тепер на озброєнні Червоної Армії нова техніка, і вона не дарує безкультурного ставлення. Сила слова, сила мистецтва в цьому питанні наші надійні союзники.

І поклали Андрію Сові шалену платню - 900 рублів на місяць.

***

Талант мусить бути голодним, знаєте: чому? Бо зранку в роті нічого, крім цигарки, не буває. Під час перерви між репетиціями, а розхлябаності у Театрі головний армійський режисер Борис Генріхович Долин (1903-1976) терпіти не міг, Андрій Сова мчав до найближчої на Печерську крамниці, аби нашвидкуруч вкинути щось в топку.

Одного дня у 1948 р. одесит аж закляк, бо побачив повновиду незнайомку дивної краси. Механічно він уплітав халву з хлібом, запиваючи ситром, а думки роїлися навколо важкої чорної коси, жагучих очей, випадково перехопленого погляду.

- Це ж треба, як вона швидко зникла?!? - роїлось у голові.

Несподіванки продовжилися на репетиції, незнайомка уже була на сцені! З’ясувалося, називалася вона Галина Олександрівна Жирова і по закінченні театрального училища О. Я. Таїрова (Вищі державні експериментальні театральні майстерні) при Московському Камерному театрі стала актрисою театру Київського військового округу. На додачу до всього була вона дочкою суворого начальника інженерних військ 1-го Білоруського фронту, генерал-майора Олександра Івановича Жирова. Ясна річ, на якогось там жваво закоханого одесита уваги дівчина не звернула - ні прізвища українця не чула, ні у фільмах не бачила: ні мавпою, ні підводником, ні артилеристом, ні боцманом, ні писарем.

Так завершувалося холостяцьке життя 35-річного моряцюги. Діялося воно так. У популярній після війни комедії “Вас викликає Таймир” (1947) драматургів Олександра Галича (так-так, саме він!) і Костянтина Ісаєва актриса Галина Жирова грала одну з центральних ролей. Там сяяв й Андрій Сова, хоча мав незначну роль -акомпаніатора. Після прем’єри актриса повідомила колегу:

- Знаєте, Андрію Корнійовичу, Ви вчора моїй мамі дуже сподобались. Каже: “Лише кілька слів, одна фраза, а як правдиво зіграв”. Цікавилась навіть, чи ви не піаніст?

….Потім у репертуарі з’явилася п’єса “Жили троє друзів”, яку поставив режисер Георгій Марчук, котрий, здається помітив якусь хімію між колегами і доручив Андрієві та Галині грати закоханих молодих людей. Нічого проти ті не мали, бо, за колізією, виписаною драматургом Анатолієм Успенським, відтепер можна було, не ховаючись, обійматися, цілуватися, публічно тішитися одне одним.

***

Повз вуха слова майбутньої тещі не пропускають.

У наступних спектаклях Валентина Андріївна Жирова пильніше придивлялася до молодого актора, а одного дня у розмові навіть зацікавлено перепитала:

- Як, кажете, ваше прізвище? Сова?

- Так, Сова, Андрій Корнійович, - відрекомендувався молодий чоловік.

Справжні випробовування тільки починалися. Розпочалися вони, коли актор надумав одружитися і свататися поїхав до Житомира, бо саме там служив тоді майбутній тесть О. І. Жиров. Діялося непереливки… Колишньому мотористу I класу генерал-майор влаштував суровий допит.

- Покажіть паспорт! Де прописані? Квартира є?

- Чому не воювали? По тилам відсиджувалися?

- Це перший шлюб? Чому до 35 років були не одружені?

- Актор, значить. А як ви забезпечуватимете сім’ю?

Домалюйте картинку: наречена розмазує сльози; нервує майбутня теща, благаючи чоловіка: “Сашо, припини… Олександре Івановичу, благаю вас, та скільки можна?!?”; дурний песик цявкає, наче кістку відібрали; а на додачу пихата хатня робітниця баламутить:

- Якесь неприваблива прізвище, як для артиста! ... Галю, прізвище таке не бери – вухо різатиме!

Гармидер на заручинах Андрій Сова пережив мужньо, потримав Качаловську паузу на 120 тактів, а коли запала тиша, а весь партер зацікавлено вперся поглядами, наче нічого не сталося раптом перепитав служницю:

- Перепрошую, добродійко, а ваше прізвище у дівоцтві яким було?

- Моє? Комарь, - спантеличено відповіла хатня робітниця, і всі вибухнули сміхом.

***

Невдовзі Андрій Корнійович та Галина Олександрівна побралися. За рік по весіллі в молодій акторській сім'ї з’явилося поповнення - народився первісток, якого на честь діда назвали Олександром. Як ви розумієте, дружина Галина пішла у декретну відпустку, а тут, як на зле, Андрій Сова залишився… без роботи. Через хронічну нерентабельність вистав штучно створений театр Київського окружного будинку Червоної Армії ліквідували.

Минали тижні, місяці, а пропозицій не надходило. Як і раніше, Київська кіностудія імені О. П. Довженка нічого не знімала, потрапити в трупу якогось столичного театру не щастило - намертво з’юрмилися “заслужені” та “народні”. Витримавши фаховий конкурс, тільки у 1951 р. Андрій Сова влаштувався до Київської обласної філармонії. Мотивів було кілька. Не хотілося більше залежати від сценариста та режисера, це якщо йдеться про кіно. Набридло залежати від репертуару, коли мовиться театр. Хотілося якогось серединного шляху, подалі від завжди ідеологічно заангажованого, “серйозного” мистецтва - у бік легкого жанру, розважальної естради.

Ні, як майстер розмовного жанру, не з гуморесок почав Андрій Сова. Власну нішу, національний стенд-ап, слід було не лише знайти, а й застовпити; слідом за ним пішли Анатолій Паламаренко, Анатолій Литвинов, Неоніла Крюкова, інші, хто узявся декламувати гуморески і біля мікрофону показувати естрадні мініатюри. Перший рік чи два у концертах Андрій Сова читав звичний для українських артистів розмовного жанру репертуар: Тарас Шевченко, Олександр Пушкін, Антон Чехов, Олександр Довженко, Остап Вишня, Володимир Сосюра. Потім, як виясніло: майбутнє, масовий слухач за злободенними мініатюрами, ситуативними скетчами, із різноманітності яких під смаки найширшої аудиторії будується повноцінна програма. Не дарма у колі рідних та друзів Андрій Корнійович називав сам себе, не без самоіронії, “бігун на коротенькі дистанції”, не із дешевих пряників.

Тоді і була винайдена нова в Україні естрадна форма, що згодом стала візитівкою Андрія Сови - стрімка одноактівка, коротка п’єска. Звісно, до того існували й певні соціальні передумови. У Київській обласній філармонії саме надумали поставити спектакль за творами поета-гумориста і сатирика Степана Олійника (1908-1982), котрий за збірку “Наші знайомі” (1948) отримав Сталінську премію. Погодився Степан Іванович зустрітися з артистами філармонії, особисто прочитав замовлену йому одноактну п’єсу “Паша Силосівна Кукурудза”. Скажу вам, то був знаний у СРСР сатирик. Ви знали, що саме за мотивами сатиричного фейлетону “Пес Барбос” Степана Олійника, надрукованого в газеті “Правда” в 1960 р., режисер Леонід Гайдай і зняв знамениту короткометражку “Пес Барбос і незвичайний крос” (1961)?

***

Користуючись методом спроб і помилок, колишні колеги по зниклому театру Київського окружного будинку Червоної Армії створили “веселу співочу бригаду”, мандрували селами й містечками України, виступали в клунях, у коморах, на полі, при гасових лампах та місячному сяйві. У репертуарі вони мали все, що потрібно, аби звеселити життя простих українців: музика, пісні, танці і, звичайно, гумор. Але і та група, ситуативно зібрана, аби вижити, швидко розлізлася.

Загоювалися повоєнні рани, змінювалася пропаганда. Поволі Країна Рад виходила із посттравматичного синдрому. Іншими ставали радянські люди, іншими мали бути й митці. Як в Україні змінилося ставлення до артиста, засвідчить, на мою думку, ось така бувальщина. Коли розлючений загал сьогодні читає чи бачить у теленовинах сюжет, як відлупцювали зірку (не наводжу прізвище) чи викрали з-під вікон дорогий позашляховик, переважно, окрім зловтіхи, це у простого, доведеного до злиднів українця нічого не викликає. Подібні кримінальні історії мали місце і в минулому.

Трапився такий курйоз і з Андрієм Совою. Якось одного вечора у рідній Одесі знаного гумориста не лише пограбували, але й добряче відлупцювали. Підстави і причини - то інша річ, у двох учасників пригоди протилежні погляди на ситуацію, ефект Расьомон; для нас головне - наслідки. Отже, після побиття на залізничній станції закривавлений Андрій Сова пролежав ніч. Коли розвиднилося, жертву добрі люди підібрали, надали медичну допомогу, відправили до лікарні, а містом пішла поголоска про жахливу пригоду.

- І в якої це наволочі рука піднялася скалічити артиста, земляка нашого?

Дійшла новина і до відомого в Одесі злодія - Васько на прізвисько Німець. Від сорому розбишака не знав куди очі діти, як серед земляків жити - однаково б за кілька днів про його злочин уся Одеса дізналася б. Пішов крадій до артиста додому - просити вибачення, заприсягнувся повернути все поцуплене. А коли це не уповні вдалося, зокрема так у перекупників і зник трофейний годинник з чорним циферблатом, - ходив і носив до Андрія Сови різні подарунки (тканини, крам), допоки гуморист не вибачив харцизяку. Оце і є всенародна любов, не тільки інтелігента, чи селянина, а навіть карного злочинця, торбохвата і нальотника.

***

Настали інші часи, змінилася й артистична родина. У 1952 р. дружина А. К. Сови - Галина Олександрівна Жирова, стала актрисою Київського академічного театру російської драми імені Лесі Українки (нині - Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки). Тим часом Андрій Корнійович Сова попрощався із театром, але не із сценою. Артист залишився при філармонії і повністю переорієнтувався на гумор, а невдовзі - заприятелював зі літератором Степаном Олійником (1908-1982), щира дружба з яким тривала все життя.

Пусте говорити, що одного дня Андрій Сова узяв і відрізав кінематограф. Такий крок - мистецьке самогубство для сучасного артиста. Ні, коли надходили пропозиції, якою б епізодичною не виявлялася роль, а за роботу він брався: матрос, матрос, матрос, уболівальник, мічман, матрос, матрос, рибалка, таксист, шофер. За його участі з’явилися картини: “У далекому плаванні” (1945), “Центр нападу” (1946), “Блакитні дороги” (1947), “У мирні дні” (1950), “Максимка” (1952), “Тарапунька і Штепсель під хмарами” (1953), “Командир корабля” (1954), “Тінь біля пірса”, “Море кличе”, “Шляхи і долі” (усі: 1955), “Долина синіх скель”, “Є такий хлопець”, “Незвичайне літо”, “Павло Корчагін” (усі: 1956), “Гори, моя зірка”, “Правда” (обидва: 1957), “Роки молоді”, “Гроза над полями”, “Повість наших днів”, “Сватання на Гончарівці” (всі: 1958), “Веселка”, “Якщо любиш” (обидва: 1959), “Звичайна історія” (1960), “З днем народження” (1961), “Їхали ми, їхали...” (1962).

А потім у 1962 р. український режисер Олексій Мишурин (1912-1982) зняв на Київській кіностудії імені О. П. Довженка блискучу комедію “Королева бензоколонки”, що за підсумками радянського кінопрокату 1963 р. посіла 5-е місце (53 млн. кіноглядачів). На такий розголос при бюджеті в 400 тисяч рублів ніхто не розраховував. Здавалося, виробнича стрічка, знята на макеті реальної бензоколонки в українському містечку Пирятин Полтавської області, шансу на популярність не мала. Та веселий сценарій, фантастична гра акторів, легкий настрій перетворили стрічку на світлий шедевр, де колоритний начальник АЗС Панас Петрович (Андрій Сова) давав майстер-класи, як на заправці, так і в грі у настільний футбол.

- Налийте два по сто в одну склянку, не можу терпіти півзаходів!

Фантастика в тому, що, як і сама картина, кінонатура і досі не змінилася. Із репродукторів тут досі лунає українська мова, при автовокзалі в Пирятині працює забігайлівка “Зустріч”. Збереглась і 30-метрова водонапірна вежа, навіть заправка стоїть на тому самому місці, хоч бренд змінила, а місцевий підліток Дмитро Шаповал, котрий заробив перші кишенькові гроші на зйомках в масовці, встиг побути… мером Пирятина. Певен, що оновленій Україні на Новорічні свята час відмовитися від набридлої “Іронії долі”, а повернутися до національної, не менш яскравої класики, - наприклад, “Королеви бензоколонки”.

- Як ти могла зрадити мрії?

- Я просто мрію змінила.

***

Репертуар розширювався, і в 1959 р. артист Андрій Сова пішов служити в гастрольно-концертне об’єднання “Укрконцерт” (1958). До акторської професії Андрій Корнійович, навчений у 1937-1938 рр., коли за одне слово можна було розпрощатися з життям, ставився сумлінно, із потрійною обережністю. І в тому був не лише життєвий досвід виживання за часів лінійної сталінщини, а й величезна повага до широкого глядача. У родинному архіві українського гумориста збереглося, може, зо двадцять зошитів, дрібно списаних почерком майстра. Вони ретельно зафіксували, де, коли, якого числа він виступав і що виконував. Чи здогадуються сучасні резиденти “Comedy Club” чи “Кварталу розбитих ліхтарів”, як попередники ставилися до власного слова, вимог сьогодення, запитів публіки?

На дотепні мініатюри заступника головного редактора журналу “Перець” Павла Прокоповича Глазового (1922-2004) Андрій Корнійович натрапив випадково. Під впливом туманних роздумів над прийдешнім української естради узяв артист оригінального жанру в бібліотеці збірочку невідомого йому автора. Незабаром спалахнула щира людська приязнь; тут теж не минулося без гарної історії.

Здавна відомо: орієнтовані на творення, а не на руйнацію, націлені на улюблену працю, а не на криваву війну, шукають і врешті-решт знаходять одне одного. Десь в глибинах сердечних, сподіваючись знайти свого автора, одного дня на Хрещатику Андрій Сова зустрів якогось незнайомця. Усміхаючись, той рішуче наблизився та першим відрекомендувався:

- Будьмо знайомі: я - Павло Глазовий. Бачив вас, Андрію Корнійовичу, вчора на концерті, отримав величезну насолоду. Читаєте, як по нотах.

Патріарх українського стенд-апу очам своїм не повірив. Бо сам він давно і щиро бажав познайомитись із заступником головного редактора журналу “Перець” (1950-1961), талановитим гумористом Павлом Глазовим, твори якого він уже читав зі сцени. Так виник фантастичний тандем яскравих особистостей. Часто співавтори зустрічались, обговорювали теми, радились у творчих питаннях. Як згадував артист, він бував у сатирика і вдома, і на роботі, та жодного разу не повертався з порожніми руками, бо завжди отримував свіженьку гумореску.

Безперечно, у повоєнному українському гуморі Павло Глазовий виявився найсліпучішим явищем. Утім, далекозорість Андрія Корнійовича виявилася у тому, що як першовідкривач жанру він не замкнувся в одному авторові, нехай і - талановитому, а завжди оновлював репертуар за рахунок усього різноманіття національного письменства. Саме за цієї причини у виконанні Андрія Сови лунали і мініатюри, написані Анатолієм Косматенком, Володимиром Івановичем, Олександром Ковінькою, Євгеном Кравченком, Миколою Яровим, Полікарпом Шабатіним, іншими самобутніми гумористами.

***

Лакмусовим папірцем у радянському мистецтві були не тільки чиновники, але й зали. Тому, коли в Колонній залі Київської державної філармонії імені М. В. Лисенка за аншлагу відбувся перший сольний концерт гумориста, це мовчки свідчило: по-перше, сучасну естраду пустили в храм високого мистецтва, а по-друге, №1 серед артистів оригінального жанру є Андрій Сова.

Затим із національної атмосфери ракетоносій таланту вивів українського гумориста у всесоюзну стратосферу. Було діло так. До Декади української літератури та мистецтва в Москві дует Тапаруньки і Штепселя (Юхим Березін і Юрій Тимошенко) підготував естрадне ревю “Везли естраду на декаду”, створене у співдружності з драматургами Робертом Віккерсом та Олександром Каневським. Серед учасників був і Андрій Сова. У столиці СРСР українці виступили тріумфально. Подейкували, що 23 листопада 1960 р. концерт в Кремлівському Палаці з’їздів особисто відвідав головний ідеолог ЦК КПРС, сірий кардинал Партії, “Побєдоносцев Радянського Союзу” М.А.Суслов. Весь вечір він хихотів, виділив із українських митців одного дотепника та звелів дати невідомому артисту звання заслуженого артиста УРСР.

Відтоді на батьківщині гуморист стрімко здобув шалену популярність. Рідні Андрія Корнійовича часто любили оповідати таку колоритну бувальщину:

- Свого часу жив у нас вдома кенарок Яшка. Жив, жив, а одного дня... пропав. Його шукали всюди: у кущах, на дитячому майданчику, навіть у контейнери для сміття зазирали. Знав бо Андрій Корнійович: далеко полетіти пташина не могла. Хоча Яшки було катма, але тато наполегливо шукав. Одного дня, о шостій ранку, вийшов він у двір будинку на Червоноармійській: нишпорив скрізь, дивився в смітниках, а раптом - аж схаменувся! Завжди заляпані контейнери стояли вичищеними так, що аж сяяли… З’ясувалося, щоранку спостерігаючи за Андрієм Совою, двірник зметикував: сатирик точно шукає недоліки, щоб потім начальника ЖЕКу зі сцени пропісочити. Боялися чиновники в концертну програму Андрія Сови потрапити.

Народна слава піднесла його до рангу так званих офіційних естрадних артистів. Затим були концерти у Великому театрі СРСР, у Ермітажі, Ленінградському театрі естради, по всіх усюдах неосяжної держави - від Соловецьких островів до Сахаліну, а також Польща, Німеччина, Чехословаччина Сполучені Штати, Франція, Канада.

***

Донька часто їздила з ним і терпляче чекала за кулісами, доки тато виступить. В одному інтерв’ю українська актриса київського Молодіжного театру, педагог Валентина Сова (1960) пригадала кумедний випадок:

- Якось батько виступав на заводі, що масово шив матраци. Отож, приїхала бригада на виробництво для робітників концерт влаштувати. Зауважу, в одній із гуморесок йшлося про недоброякісну продукцію та… бракоробів. І що ви думаєте? Керівництво підприємства уважно послухало виступ, перелякалося, сприйняло гумореску на власний рахунок і за кілька днів, наче в міськком партії, надіслало батькові листа:

- Шановний Андрію Корнійович! Цим листом повідомляємо: критика, висловлена у вашій гуморесці (назва) Вами (дата) у виступі (місце, адреса) визнана справедливою, недоліки у технологічному циклі нині усунуті, винні покарані.

30 жовтня 1965 р. земляки запросили Андрія Корнійовича на святкування знаменної події - присвоєння Одесі звання міста-героя. Серед гостей були й знані в усьому світі уродженці Перлини біля моря: Леонід Утьосов та Еміль Гілельс. За тиждень Андрій Сова став народним артистом УРСР.

***

Далі сталося горе, як-то кажуть, на рівному місці. Популярного актора давно турбували коліна. Та хто замолоду на дрібниці увагу звертає? Це тривало доти, поки 2 грудня 1978 р. родина Андрія Корнійовича не повернулася з Байкового кладовища, де поховали славетного тестя, генерал-майора інженерних військ Олександра Івановича Жирова. Зажуреним знаний комік пішов вигуляти улюбленого песика. Побачивши на снігу жовтий кленовий лист, він нахилився, хотів підібрати. У хребті щось хруснуло, тіло пронизав гострий біль, коліна підкосилися, і Андрій Корнійович заточився. Насилу підвівся народний артист УРСР, причвалав додому, однак, з кожним днем пересуватися ставало важче.

Не здавався завжди безжурний Андрій Сова: щодня сувора дієта - вівсяна каша без солі, з морською капустою чи яблуком, горіхи; головне, аби кальцій для кісток отримати. Дружина Галина Олександрівна стежила, аби чоловік не набрав зайвого кіла, бо ходити стало тяжко. Щоранку 40 хвилин гімнастики, за будь-якої погоди.

А ще - робота з учнями: упродовж багатьох років тричі на тиждень до майстра по науку приходили студенти Київського училища естрадно-циркового мистецтва. Особисту творчу методу він пояснював дохідливо:

- Вчу новий твір і довго “ношу” в собі, розглядаю під різними боками, підступаюся, пробую, аж поки не виникне відчуття повної відокремленості від автора твору, так, наче б це твір мій, і тоді вже несила тримати його у секреті, починаю читати друзям, дружині, знайомим, нарешті, пробую на сцені, а перед тим хвилююся, мов уперше.

А ось офіційно викладати в Театральному інституті імені Карпенка-Карого начальство не дозволило, бо патріарх українського стенд-апу не мав… вищої освіти.

***

Він писав спогади, гумористичні оповідання, а ще - дуже багато читав. Особливо Андрій Корнійович цінував Антона Павловича Чехова: за неперевершений лаконізм, конкретику в деталі, вміння побачити головне. Єдине, що докучало майстрові, - біль. Іноді він скаржився доні Валентині:

- Коли б хоч на секунду його позбутися, який би я був щасливий!

Власними клопотами нікого обтяжувати артист не бажав. Хоч і човгав на милицях, але обслуговував Андрій Корнійович себе сам. Дружину відпускав на тривалі гастролі. За п’ятдесят років служби, у 1952-2003 рр. актриса Київського державного російського драматичного театру імені Лесі Українки Галина Олександрівна Жирова зіграла 75 епізодичних ролей: покоївка, студентка, служниця, пані в рожевому, дружина, міс, листоноша, телефоністка, нахлібниця, викладач. Повсякчас чоловік заохочував свою половинку, бо ніщо не повинно було порушувати життєвий ритм.

Як пригадувала в інтерв’ю Валентина Сова:

- Квартирою тато пересувався на милицях. Утім, на сцені, в останні роки життя, публіка незмінно бачила тільки усміхненого Андрія Сову. Що б там не діялося, а він поставно сидів за журнальним столиком серед почесних гостей фестивалю гумору і сатири “Вишневi усмiшки”, який раніше щороку, першого квітня, відбувався в Палаці культури “Україна”. Ніякої поблажливості тато на дух не терпів, тому був і ведучим фестивалю, і учасником. Мало хто знав, що всі ці роки Андрія Корнійовича завчасно привозили машиною, на милицях, підтримуваний колегами, він сам сходив на сцену, сідав за столик, а лише потім піднімали завісу та починали концерт.

До останнього дня все Андрій Сова робив із граничним артистизмом. Якщо писав вітання, обов’язково додавав дотепне віршування та клеїв оригінальні колажі. А взагалі, патріарх українського стенд-апу любив… тишу, спокій, особистий простір. Його нудило, коли у справах треба було кудись їхати. У тролейбусі, а тим паче у таксі – на власний автомобіль народний артист УРСР так і не заробив - прикривав видатний ніс рукою. Аби народ не впізнав.

До останку в Осокорках, на шести сотках улюбленої дачі, у міру власних сил народний артист України ціле літо сам собі готував їжу та порався по господарству. Долаючи біль, коли ніхто не бачив, він стелив собі килимок, опускався на коліна й і метр за метром дзьобав бур’ян, дбайливо пестив сад. У вересні, коли після літніх гастролей дочка приїздила з гостями, усі милувалися ідеальною ділянкою. Ніхто не здогадувався, хто саме і як це зробив, тоді як Андрій Корнійович лише всміхався.

***

Буквально за два тижні до смерті, 23 листопада 1994 р. додому до батьків завітала донька Валентина. Їй хотілося із татом і мамою відсвяткувати свій 34-й день народження. З-посеред інших гостинців вона привезла пляшку улюбленого білого вина. Як справний господар, Андрій Корнійович нікому обов’язки не передоручав, а взявся відкорковувати сам, так і заявив рішуче:

- Чого це?!? Я - мужчина! Відкрию!

Доклавши величезних зусиль, із коркою він впорався, а потім щиро тішився, що й цього разу здолав неміч. Хтось упродовж життя розмінюється на кренделики та тістечка, хтось замолоду мріє стати бісквітним тортиком, а комусь усе життя доводиться тримати марку, бо вони - не із дешевих пряників.

Андрій Корнійович Сова помер 11 грудня 1994 р. у Києві. Поховали патріарха українського стенд-апу на Байковому кладовищі, ділянка №52, 13 грудня, в день його ангела - апостола Андрія Первозванного. На урочистому вечері виступили родичі, друзі, колеги: Анатолій Паламаренко, Леся Олійник, учень і вихованець майстра Анатолій Демчук, ансамбль “Кобза”, що багато гастролював із гумористом.

Олександр Рудяченко.