Володимир Вернадський. 2. Провідник у царство ноосфери

Його особливо не здивувало, коли на початку травня 1918 р. надійшло запрошення від давнього київського друга, а тепер – новообраного міністра освіти та мистецтв Української Держави Миколи Прокоповича Василенка: діючому кадету пропонувалося очолити (!!!) комісію із створення Української академії наук. Проєктом особисто опікувався гетьман Павло Скоропадський. Легкий на підйом 55-річний Володимир Іванович Вернадський швидко зібрався в дорогу і вже 9 травня 1918 р. прибув до Києва, де зупинився у родини Василенків, що мала квартиру в Латинському кварталі – на вулиці Тарасівській, 20.

9 червня 1918 р. на прийомі у рішучого гетьмана Павла Скоропадського, який пообіцяв усіляке сприяння, Володимир Іванович запропонував поставитися до питання комплексно й одразу сформувати три (!!!) комісії: зі створення Академії наук, Національної бібліотеки та низки необхідних навчальних і наукових установ. Почалася інтенсивна робота. Із 9 липня до 17 вересня 1918 р. Комісія на чолі з ординарним академіком Російської академії наук Вернадським підготувала 27 доповідних записок, що стосувалися створення національних наукових установ. 13 листопада т.р. Рада Міністрів Української Держави затвердила кошторис майбутньої Академії наук, а наступного дня наказом “українського Наполеона”, як європейська преса охрестила П.Скоропадського, відбулося призначення її перших дійсних членів.

27 листопада 1918 р., виступаючи на першому спільному зібранні дійсних членів УАН, Володимир Іванович виголосив украй важливі тези:

- Дослідження слід вести не за національним принципом, а в повному, широкому загальнолюдському масштабі... Наша Академія має сприяти зростанню української національної самосвідомості та української культури.

Попервах УАН складали 15 комісій і комітетів із багатьох галузей знань, Зоологічний кабінет, Всенародна бібліотека, три інститути. Штат академічних установ налічував 140 співробітників. Але головне було в іншому: виникала нова наукова парадигма ХХ століття, запакована в сміливі національні ідеї:

- Я вірю у велику майбутність і України, й Української академії наук. …Адже Академія наук – не просте товариство без інститутів (як застаріла щодо організації Паризька, яка, до речі, теж змінюється) – наша Академія наук є об’єднання державних наукових установ: бібліотека, архів, геологічні й географічні карти, національний музей, інститути для експериментальних та гуманітарних наук, які мають бути забезпечені достатніми коштами…

*   *   *

27 жовтня 1918 р. на першому спільному зібранні Української академії наук 12 перших академіків обрали В.І.Вернадського першим президентом УАН. У віце-президенти присутні висунули історика та філософа Дмитра Івановича Баталія (1857-1932), котрий мав чималий досвід управлінця, адже у 1914-1917 рр. обирався головою Харківської міської думи і працював міським головою Харкова, а неодмінним секретарем став видатний історик і перекладач Агатангел Юхимович Кримський (1871-1942).

Погони весільного генерала В.І. Вернадський ніколи не носив; попри величезний обсяг адміністративно-організаційної роботи, він встигав читати курс геохімії в Київському університеті, продовжував займатися практичною біогеохімією. А ще – багато часу науковець присвятив формуванню Національної академічної бібліотеки, на яку держава мала виділити кілька мільйонів гривень.

Зокрема, ще 15 серпня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський підписав закон про Національну бібліотеку та її фонд. До книгосховищ невдовзі надійшла величезна книгозбірня та архів Рєпніних з їхнього маєтку в Яготині, разом із безцінним зібранням Розумовських. Всіляко піклувався перший президент УАН і долею книжкового та рукописного зібрання колишньої Київської духовної академії. Разом з іншими членами Тимчасового комітету він розшукував у антикварів і в букіністів стародруки. До 1924 р. у Національній академічній бібліотеці нагромадився перший мільйон видань національного за змістом і складом книжкового фонду.

Далі сталося невиправне: до Києва повернулись місцеві соціал-демократи… 1 (14) грудня 1918 р. війська Директорії, не поспіхом, оволоділи столицею Української Держави: полонених не брали, патронів не шкодували. Того ж дня гетьман Павло Скоропадський зрікся влади. Але вже 5 лютого 1919-го становище в Києві ще більше ускладнилося: після триденних боїв червоні удруге взяти місто на Дніпрі. Хоча невдовзі Директорія повернула контроль над Золотоверхим, але нормальне політичне та соціальне життя подальший рік не складалося: Україну охопили хаос і бандитизм, розгорнулася кривава Громадянська війна.

*   *   *

Фізична загроза життю президента Української академії наук тільки посилювалася. Аби не спокушати долю, Володимир Іванович переїхав на Старосільську (Дніпровську) біологічну станцію, що знаходилася за 20 км від Києва. Зазнавши нищівної поразки від білогвардійців на всій території від Волги до Дніпра, 30 серпня 1919 р. без бою червоні залишили місто. На зміну їм зайшли денікінці Зведено-гвардійської дивізії під командуванням генерала М.І.Штакельберга.

Знову довелося В.І.Вернадському вести жорстоку боротьбу за вітчизняну науку, докладати величезних зусиль, щоб зберегти Українську академію наук. Відверто кажучи, білогвардійцям було фіолетово, чи існує така, чи ні. Адже головнокомандувач Збройними силами Півдня Росії Антон Іванович Денікін (1872-1947) ідеєю української державності не переймався, тож денікінці на місцях ніяких українських установ, взагалі, не визнавали.

Що зробив Володимир Іванович? Із Києва він вирушив у ставку командування Добровольчої армії у Ростові-на-Дону. Домігшись аудієнції, 11-23 вересня 1919 р. президент УАН провів перемовини і 19 вересня домігся того, що зберіг у Києві “Академію наук як об’єднання державних наукових установ”, нехай і під компромісною назвою… “Академія наук у Києві”. За п’ять днів він повернувся у місто на Дніпрі, надихнув надією колег, проте… У найближчі тижні білогвардійці, котрі розпочали наступ на Москву, були ущент розбиті, а Денікінський фронт розвалився.

*   *   *

Далі почалися незворотні процеси… 16 (30) грудня 1919 р. більшовики втретє захопили Місто на семи пагорбах; маю на увазі 12-у армію РККА Радянської Росії на чолі з Сергієм Меженіновим, до речі, вихованцем Київської школи пілотів-розвідників (1916). У цей час В.І. Вернадський перебував у Києві й ще опікувався… питаннями національної Академії наук, працював над “живою речовиною”, постійно знаходився у вирі адміністративно-організаційних справ. Спочатку здавалося, що нові обставини непереборної дії він також здолає. Бо щось кидати напівдороги було не в його правилах, хоча в щоденнику й зафіксовані сумні роздуми:

- У Києві паніка. Хто може – тікає... Якось я не можу реально думати про те, щоб залишити Київ.

Звісно, залишатися під більшовиками у його планах не значилося. Але, щоб забезпечити подальше функціонування Української академії наук, належало знайти кошти. Москва на таке грошей не дасть, – це Володимир Іванович розумів, тому президент УАН В.І. Вернадський знову виїхав до Ростова-на-Дону, залишивши справи незмінному секретарю УАН, академіку Агатангелу Кримському.

До ставки верховного правителя Росії довелося діставатися правдами і неправдами. Та він ладен був домовлятися хоч із чортом, хоч із урядом генерала Денікіна, щоб зміцнити положення Української Академії наук та домогтися кредитів на її утримання.

*   *   *

Коли врешті-решт В.І. Вернедський дістався Ростова-на-Дону, військово-політична ситуація рішуче змінилася – забовваніла можливість взяття Ростова-на-Дону більшовиками, настрої в Добровольчі армії захиталися. Але він, як неперевершений перемовник, особисто домовився із генералом Денікіним...

«Що робити далі?» – лунало як Гамлетівське запитання.

29 грудня 1919 р. вчений записав у щоденнику:

- Особисто мені моя доля не зрозуміла. Їхати в Крим? До Одеси? До слов’янських земель? Яка дивна доля на роздоріжжі…

Він поїхав туди, де зібралася ціла родина. У Крим. У Таврійському університеті почав викладати його син, невдовзі Георгій Володимирович обіймав посаду професора по кафедрі російської історії. Та й дружина Наталя Єгорівна із дочкою Ніною усякими правдами й неправдами, просто журавлиними стежками: із Києва через Харків, Кременчук, Полтаву та Новоросійськ – дісталися Ялти.

Отже, 7 (21) січня 1920 р. останнім пароплавом із Новоросійська В.І. Вернадський прибув до Криму, де возз’єднався із родиною. Зупинилися вони у маєтку “Гірська Щілина” – на дачі покійного письменника та філософа Павла Олександровича Бакуніна (1820-1900), молодшого брата знаного анархіста М.О.Бакуніна. Садиба знаходилася між Масандрою та Ялтою, в ущелині Уч-Кош.

*   *   *

Тим часом на півострові, знай, більшало інтелігенції. Від червоної зарази тікали не лише політики та військовики, а й правники, педагоги, лікарі. Крим давав прихисток усім, хто не приймав більшовицької влади. Він фіксував:

- У цей похмурий час розумове життя в Сімферополі, однак, не ущухло... Пам’ятаю наші яскраві враження від лекції Максиміліана Волошина.

Звісно, обсідали думки про прийдешнє… Його життя часом балансувало на лезі між життям і смертю. У прямому й переносному значенні того слова. У лютому 1920 р. Володимир Вернадський, наприклад, два тижні хворів на висипний тиф. Між мареннями, під час піку хвороби вченому зблиснуло майбутнє, і він так його описав:

- У думках і образах, мені довелося торкнутися багатьох найглибших питань життя і пережити як би картину свого майбутнього життя до смерті... А помру я між 80-82 роками... Ясно я почав усвідомлювати, що мені судилося сказати людству нове в тому вченні про живу речовину, яке я створюю, і що це є моє покликання, мій обов’язок, покладений на мене.

Ледь-но досліднику полегшало, Володимир Іванович перевіз родину в селище Салгірку (нині – Красногвардійський район Автономної Республіки Крим), що лежить за 60 км від Сімферополя. Чому? Там знаходилася пристойна експериментальна біологічна станція. І вже 20 квітня 1920 р. президент УАН в екзилі узявся організовувати… лабораторію, де відновив роботи із дослідження “живої речовини”. Трохи згодом він напише у щоденнику:

- У більшому обсязі істину часто відкривають наукові єретики, а не ортодоксальні представники наукової думки.

*   *   *

Коли Україну остаточно захопили більшовики, 21 квітня 1920 р. фахівця запросили на посаду професора Таврійського університету в Сімферополі. Всесвітньо відомий вчений погодився і читав курси “мінералогії алюмосилікатів” та “геохімії”. Попри брак житла та мізерну зарплатню – у розмірі 10 рублів. З якої причини?

Набагато раніше Жовтневого заколоту, в 1911-1916 рр. Володимир Іванович Вернадський став одним з 26 пайовиків облаштованого в Криму, на узбережжі Ласпинської бухти, дачного селища в урочищі Батиліман (нині – Балаклавський районі Севастопольської міськради). Саме там хотілося зреалізувати рожеву мрію – побудувати власний будинок на власній землі. Вступивши в число пайовиків, серед яких також були прозаїк Володимир Галактіонович Короленко і реформатор театру Костянтин Сергійович Станіславський, В.І. Вернадський вибрав ділянку №17, що лежала високо над рівнем моря, серед кам’яних брил і чагарів ялівцю.

Почалися інтенсивні будівельні роботи, якими керувала дружина вченого – Наталя Єгорівна. Родина Вернадських щиро сподівалася, що влітку 1917-го вони точно розкошуватимуть на власній дачі в Криму. Добудуватися не встигли, а ділянку №17 вимушено продали навесні 1920 р. Професорську родину обсіли злидні.

- Скоро Великдень, але ми ледь можемо придбати невеличку кількість яєць (по одному, бо ж одне яйце коштує тепер до 50 рублів), кулич. Пасха у нас буде, хіба що, про людське око. Але все-таки ми не так потребуємо... У Криму головна їжа в сенсі поживності для простого народу і найбільш дешева – хамса.

Знаєте, чим вчений більше опікувався? Влітку 1920 р. за його ініціативи була створена… представницька Комісія з вивчення природних продуктивних сил Криму. Її очолив, ясна річ, сам В.І. Вернадський. У першу чергу, Комісія підготувала колективну монографію “Природні продуктивні сили Криму”. Ви вже помітили? Кожен його новий проєкт спрямовувався у майбутнє. Так, академік Вернадський був небаченим упертюхом: у Криму Володимир Іванович заснував четвертий у своєму житті Мінералогічний кабінет.

*   *   *

Повірте, “Ломоносова ХХ сторіччя”, як В.І. Вернадського називали сучасники, привела до Криму не лише омріяна власна нерухомість. Мав учений й інші пропозиції. Дослідники знають, що незадовго до вступу на посаду ректора Таврійського університету, Володимир Іванович отримав просто шикарне запрошення – поїхати на роботу до Англії. Про це у щоденнику він занотував:

- Мимохіть думаю про Лондон… Якось хочеться мати в руках ту потужну зброю, яку вченому дають бібліотека і лабораторія. Нині я витрачаю принаймні вдесятеро більше зусиль, аби отримати потрібний ефект, аніж за нормальних європейських умов... Я не вважаю за можливе жити в становищі раба, яке неминуче належить випробувати всім, хто опинився в умовах цього нового (читай: більшовицького – О.Р.) порядку.

Відверто кажучи, професор Вернадський лише чекав на прибуття корабля, на якому почалася би його подорож до берегів Туманного Альбіону, але наглою смертю 2 жовтня 1920 р. у віці 47 років помер перший ректор Таврійського університету Роман Іванович Гельвіг (1873-1920). І на цю посаду колеги 10 жовтня т.р. обрали… досвідченого Вернадського. Таке рішення виявилося повною несподіванкою. Та довелося ставати до праці. Він свідомо спалив усі мости можливого повернення у підбільшовицьку Україну, коли дав актуальне інтерв’ю газеті “Таврійський голос”:

- Таврійський університет я вважаю єдиним вільним університетом на всій території Росії, оскільки тут повністю реалізований принцип свободи й автономії, до якого завжди прагнули університети. Та політика, яку проводить щодо університетів радянська влада, є позбавленням їх автономії і загибеллю для них.

Родина, зокрема – діти, рішення Володимира Івановича не схвалили, але той пояснив, що по-іншому просто не зміг вчинити:

- З огляду на те загальне значення, яке має і повинен мати Таврійський університет у справі відродження науки і вищої освіти в Росії.

Власним прикладом другий ректор Таврійського університету доводив: просвіти без людяності не буває. Наприкінці 1920 р., коли червоні втопили півострів Крим у крові, В.І. Вернадський зарахував півтори сотні (!!!) молодих білогвардійців у студенти Таврійського університету, чим врятував молодих людей від розстрілів.

*   *   *

У мантії ректора він стукав у всі двері. 20 жовтня 1920 р. Володимир Іванович написав листа знайомому, колишньому професору Московського університету, послу Тимчасового уряду Росії у Франції Василю Олексійовичу Маклакову (1869-1957) із проханням – надіслати для бібліотеки Таврійського університету будь-які видання: книги, журнали, газети тощо.

Розуміючи значення науки для подальшого процвітання держави, 23 жовтня 1920 р. Володимир Іванович Вернадський зустрічався із головнокомандувачем Збройних сил Півдня Росії, засновником уряду Півдня Росії П.М.Врангелем (1878-1928), хоча той свого часу відхилив пропозицію гетьмана Павла Скоропадського очолити Українські збройні сили. Граючи тонку дипломатичну гру, академік знав, що у власних промовах та зверненнях барон почав активно просувати ідеї федералізму, що, на його думку, мало розширювати коло потенційних прибічників у середовищі українців.

Зрештою, президент УАН попросив генерал-лейтенанта Врангеля, а також голову громадянської адміністрації уряду Півдня Росії Олександра Васильовича Кривошеїна (1857-1921) сприяти в повноцінній розбудові Таврійського університету. Не склалося, знову виявилося не на часі… Розуміючи, що поразка Добровольчої армії не за горами, член уряду Півдня Росії, син ректора Георгій Вернадський разом з дружиною Ніною 30 жовтня 1920 р. пароплавом “Ріон” попрямували до Стамбулу.

Як пригадував вимушений вигнанець:

- У той час сотні тисяч російських людей подіями викинуло з рідної країни. Як і всі ми, нам із Ніною тепер належить боротьба за існування на чужині.

Передбачення Г.В. Вернадського повністю справдилися, коли 14 листопада 1920 р., на борту останнього крейсера “Генерал Корнілов” барон Врангель вирушив в еміграцію, спочатку – до Константинополя. “Ломоносов ХХ сторіччя” був іншим... Як людина старої школи та іншого життєвого гарту Володимир Іванович своє існування на чужині не уявляв. Так, радянщина його страхала, але, здається, саме любов до рідного краю перемогла і того разу.

*   *   *

Від 6 листопада 1920-го в Криму нова серпасто-молоткаста влада розпочала політику суворої люстрації. Однозначну вказівку дав Ленін, виступаючи в Москві:

- Нині в Криму 300 тисяч буржуазії. Це джерело майбутньої спекуляції, шпигунства, всілякої допомоги капіталістам. Але ми їх не боїмося. Ми говоримо, що візьмемо їх, розділимо, підкоримо, переваримо.

І – почалося… Усі підозрювані у співпраці з царатом підлягали арешту. Про власну безпеку В.І. Вернадський не дбав, а часто з’являвся в Військово-революційному комітеті, аби одного колегу визволити, іншому викладачеві покращити житлові умови. Завдяки клопотанням ректора, серед живих того року залишилися професори – економіст та географ Костянтин Григорович Воблий (1876-1947), біолог Михайло Федорович Іванов (1871-1935), економіст Михайло Андрійович Штромберг (1861-1932), фізіолог рослин В’ячеслав Костянтинович Залеський (1871-1936) та інші.

Тим часом Таврійський університет перейменували в… Кримський університет імені М.В.Фрунзе – теж мені лауреат Нобелівської премії… Було призначене нове керівництво, непримиренне до “антирадянських елементів”. 11 січня 1921 р. нового ректора обрали мовчки, тицьнувши пальцем… Ним став професор хімії О.О.Байков (1870-1946), якого особисто, з дореволюційних часів, знав командир Червоної Армії… М.В.Фрунзе. Для заспіву – серед педагогічного складу більшовики поширили анкету. Перше запитання визначало пріоритети, гарантуючи місце між молотом і ковадлом: “Ваше ставлення до терору взагалі й до червоного терору зокрема?”

16 професорів із 18 викладачів відповіли чесно. Їх негайно звільнили, а сам ректор В.І. Вернадський написав заяву за власним бажанням. Проводжали його словом, до якого прирівняли багнет. У характеристиці колишнього ректора, підписаній 25 січня 1921 р. комісаром вищих навчальних закладів Криму, сказано: “Попри значні наукові заслуги тов. Вернадського, залишити його в Криму є політично неприпустимим”.

*   *   *

Укупі з іншими неблагодійними викладачами та їхніми родинами опального ректора в “професорському вагоні” санітарного поїзду під посиленою охороною ЧК 23 лютого 1921 р. відправили до Москви. На щастя, тоді спрацювала охоронна грамота його колишнього учня – Миколи Олександровича Семашка (1874-1949), який у 1918 р. став наркомом охорони здоров’я РРФСР.

Вважайте, ну, вже точно в столиці великий вчений здобув можливість займатися науковою роботою... Спочатку йому теж так здалося, коли у середині березня 1921 р. подружжя Вернадських повернулося до Петрограда. В.І. Вернадський очолив Метеоритний відділ Мінералогічного музею, радіохімічну лабораторію і… створену ним ще у 1915 р. Комісію з вивчення природних продуктивних сил (КППС). Попри занепад радянської економіки, йому навіть вдалося організувати експедицію мінералога-аматора, “вічного студента” Леоніда Олександровича Кулика (1883-1942) у Сибір – на місце падіння в 1908 р. Тунгуського метеорита.

Довелося владнати й певні формальності. У квітні 1921 р. В.І. Вернадський надіслав листа до Української академії наук, яким офіційно відмовився від посади президента. У Києві ніхто не заперечував, бо мало хто із колишньої професури залишався в місті чи на свободі. Тому наказом від 9 травня 1921 р. із тов. Вернадського В.І. зняли всі офіційні обов’язки і повноваження.

*   *   *

Та серце ж – не камінь. І надалі доля УАН турбувала Володимира Івановича. У приватних листах до старого знайомого – Миколи Прокоповича Василенка, котрого у 1921-1922 рр. обирали головою-президентом Української академії наук, дослідник вряди-годи цікавився, як там “дорога його серцю Академія”. Між іншим, радянський уряд республіки так і не затвердив М.П. Василенка на тій посаді, тож колега очолював Товариство правознавців Української СРР та редагував “Записки Соціально-економічного відділу УАН”.

Розумників ДПУ (Державне політичне управління) не шанувало. У квітні 1924 р. за сфабрикованою агентами НКВС УСРР справою “Київського обласного центру дій” Миколу Прокоповича Василенка було засуджено до 10 років позбавлення волі. Під тиском громадськості вирок “першого політичного процесу в Україні” переглянули та наприкінці 1924 р. вченого-історика звільнили. М.П. Василенко спробував було повернутися до наукової діяльності, але стан здоров’я щороку погіршувався. Через тяжку нервову хворобу повноцінно працювати він більше не зміг.

Як на мене, В.І. Вернадський був апостолом науки ХХ століття. Спостерігаючи за тим, як наростає хвиля більшовицького беззаконня, він не причаївся у провінції, терновий вінець у шухляду столу не заховав, а в травні 1921 р. В.І. Вернадський виступив із публічною лекцією… “Початок і вічність життя”. То була його Нагірна проповідь, де вперше Володимир Іванович торкнувся теми біосфери.

І до відкриття українця його передові колеги розуміли: Земля відрізняється від інших небесних тіл, але у точних наукових категоріях не спромоглися це висловити. Минуло п’ять років напруженої роботи, і вперше у класичній монографії – “Біосфера” (1926), нове поняття було визначене, як геологічна оболонка, тонко узгоджена в усіх частинах і “органах”, де зв’язки організовуються та контролюються “живою речовиною”. Просто вражає, що В.І. Вернадський подав новий термін у поняттях, близьких до тих, якими сьогодні описують… кібернетичні процеси. Із наведених міркувань випливало: живе не випадково приліпилося до земної кулі, а складає її закономірну керуючу частину. Одне слово, “Біосфера” належить до книг, що існують поза часом. Здається, тепер без неї не сформувати сучасне уявлення про світ.

*   *   *

Реалії «радянської дійсності» не вичерпалися Кримом, а про себе нагадали несподівано і боляче. 14 липня 1921 р. Володимира Вернадського заарештували, у квартирі влаштували трус. Найбільше здивувала чекістів – навіть викликала обурення! – кількість книжок. Затриманого запроторили до буцегарні на вулиці Шпалерній, 25.

Спочатку було цікаво. Адже тут у 1895-1897 рр. у камері №193 утримувався В.І.Ленін. Але наступного дня, на допиті в слідчій в’язниці Ленінградського управління ОДПУ він збагнув – його намагаються звинуватити в… шпигунстві. Та на дикий подив слідчих, затриманого “ворога народу” надійшов наказ… звільнити.

Трохи пізніше з’ясувалося: щоб витягнути шановного академіка з-за ґрат, його колеги: президент Російської академії наук Олександр Петрович Карпинський (1847-1936) та неодмінний секретар Російської академії наук Сергій Федорович Ольденбург (1863-1934) – надіслали термінові телеграми В.І.Леніну і А.В.Луначарському, – після чого нарком охорони здоров’я РРФСР М.О.Семашко і помічник Леніна Кузьмін розпорядилися звільнити бранця.

*   *   *

За ідеологічними новаціями він спостерігав з інтересом ентомолога, хоча у грудні 1921 р. Володимира Івановича призначили на посаду директора Державного радієвого інституту. Коли несподівано надійшло особисте запрошення від ректора Сорбонни Поля Аппеля (Paul Émile Appell; 1855-1930) – прочитати курс лекцій з геохімії, особливо не вагаючись, у липні 1922 р. Володимир Іванович разом з дружиною і дочкою Ніною через Прагу виїхав до столиці Франції. Колишній президент УАН читав лекції в Сорбонні, а ще – у серпні 1924 р. видав французькою мовою фундаментальну книжку “La Géochimie” (“Геохімія”).

На всі сто він намагався зреалізувати шанс, подарований долею. До липня 1924 р. В.І. Вернадський працював у паризькій лабораторії французького вченого-експериментатора польського походження Марії Склодовської-Кюрі (Maria Skłodowska-Curie; 1867-1934), де досліджував радіоактивні мінерали. За її, двічі Нобелівського лауреата – із фізики (1903) і хімії (1911), рекомендацією українець очолив лабораторію фізики у Варшаві й зайнявся медичною радіологією. Потім Володимир Іванович викладав у Карловому університеті у Празі, а також вів величезну науково-організаційну роботу. Слава вченого-універсала й самобутнього мислителя швидко ширилася Західною Європою.

Завдяки фінансовій підтримці Fondation Rosenthal (мається на увазі Фонд Леонарда Михайловича Розенталя, 1877-1955, вихідця з Росії, французького підприємця, короля перлів. – А.Р.), із серпня 1924 р. до весни 1926 р. під Парижем академік Вернадський проводив наукові дослідження на власний розсуд, не побоюючись втручання численних установ і державних комісій. У листі від 24 квітня 1925 р. до сина Георгія із передмістя Бург-ла-Рейн батько писав:

- Fondation Rosenthal надає можливість прожити в науковій роботі ще рік. За цих обставин для мене стає сумнівним правильність – вірніше, не гріховність – того відходу від життя моєї країни і мого народу, який я зробив у цей важкий період його історії. Його етична вага змінюється для мене в цій новій обстановці і, здається, що доведеться змінити той спосіб дій, якого я досі дотримувався.

*   *   *

6 березня 1926 р. за настійним проханням свого учня, директора Радієвого інституту АН СРСР (1922-1926), завідувача видавництвом Академії наук (1923-1925), академіка Олександра Євгеновича Ферсмана (1883-1945) і президента Академії наук СРСР, академіка Сергія Федоровича Ольденбурга поважний професор повернувся до Ленінграда. Знайшовши однодумців із числа авторитетних колег, В.І. Вернадський виступив з ініціативою відновити Комісію з історії знань, а згодом перейняв на себе керівництво Радієвим інститутом та знову очолив Комісію з вивчення природних продуктивних сил (КППС).

У 1927 р. при КППС він організував Відділ “живої речовини”, від 1 жовтня 1928 р. за підтримки Фізико-математичного відділення Академії наук трансформований у Біогеохімічну лабораторію АН СРСР (БІОГЕЛ). Відповідно до уявлень Володимира Івановича Вернадського, перша в світі Біогеохімічна лабораторія мала стати визнаним світовим науковим центром.

Поряд із вирішенням наукових і дотичних до них практичних завдань планувалося “об’єднати роботу в цій галузі як у Союзі, так і за кордоном, сприяти підготовці молодих вчених у царині геохімічних досліджень явищ життя, сприяти виданню праць із геохімічних студій “живої речовини”. Передбачалося організувати та координувати систему експедиційних, стаціонарних (на суші, у водоймах, на морі) і лабораторних досліджень, розробку та вдосконалення методів хімічного аналізу живої речовини, друк профільних наукових праць.

Як воно замислювалося, так і діялося. До початку 1940-х років Біогеохімічна лабораторія АН СРСР перетворилася у світі на потужний науковий центр, що визначив 92 хімічні елементи, більше того – їхній ізотопний склад. Новітні аналітичні методи досліджень використовувалися для вивчення фундаментальних проблем походження хімічного складу біосфери, генезису її окремих компонентів, індикації геохімічних процесів, формування біогеохімічних ендемій і біогеохімічних провінцій.

*   *   *

У травні 1928 р. академік В.І. Вернадський приїхав до Києва. Як спеціальний гість, задля участі у виборах президента ВУАН. Насправді він хотів побачитися і востаннє зустрівся зі своїм другом – Миколою Прокоповичем Василенком. Колишнього голову-президента Української академії наук молох сталінських репресій проковтнув, пережував і виплюнув. На старого, зсивілого товариша було боляче дивитися; через тяжку нервову хворобу він не міг більше працювати. А колись Микола Василенко так любив грати на скрипці роботи відомого італійського скрипкового майстра Ніколо Аматі!

Попри ідеологічні форс-мажори, “Ломоносов ХХ сторіччя” рухався далі. Дивним чином він здійснював не просто епохальні наукові відкриття, а започатковував цілі науки. Зокрема, у листопаді 1926 р. світ побачила революційна наукова монографія “Біосфера” В.І. Вернадського, у червні 1938 р. вчений передав у друк рукопис праці “Наукова думка як планетарне явище”, а в 1940 р. опублікував революційну за ідеями книжку “Біогеохімічні нариси”.

Спектр наукових інтересів дослідника Універсуму вражав. Ще наприкінці 1930-х рр. В.І. Вернадський очолював Комітет із метеоритів і космічного пилу, Комісію з ізотопів, брав участь у роботі Міжнародного комітету з геологічного часу й таке інше.

Західною Європою лише півроку як котилася Друга світова війна, а 12 липня 1940 р. він із біохіміком та мінералогом О.Є.Ферсманом та радіохіміком В.Г.Хлопіним (1890-1950) надіслали листа заступнику голови Раднаркому СРСР М.О. Булганіну, де звертали увагу топ-чиновника на відкриття явища поділу урану:

- Настав час, щоб уряд, з огляду на важливість теми технічного використання внутрішньоатомної енергії, прийняв низку заходів, що забезпечать Радянському Союзу можливість не відстати у вирішенні цього питання від зарубіжних країн.

Ініціативу не просто почули і зрозуміли. 30 липня 1940 р. Президія АН СРСР створила Комісію із проблем урану. За пропозицією В.І. Вернадського її очолив Віталій Григорович Хлопін, його заступниками призначили – самого Володимира Івановича та “батька радянської фізики”, академіка Абрама Федоровича Йоффе (1880-1960). Так було формально покладено початок ядерному проєкту СРСР.

*   *   *

Коли почалися нальоти “Luftwaffe” на Москву, в терміновому порядку Академію наук СРСР евакуювали до Казані та Свердловська. 16 липня 1941 р. В.І. Вернадського і ще кількох похилого віку академіків тимчасово оселили на курорті Борове Акмолинської області, що в північній частині Казахстану. Там, де зазвичай у грязелікарнях партійні вожді підліковували туберкульоз, – він зосередився над монографією про хімічну будову біосфери Землі та її оточення, яку в листах називав “книгою життя”, “науковим заповітом нащадкам”. Йшлося про ґрунтовну монографію “Хімічна будова біосфери Землі та її оточення”, що світ побачила лише у 1965 р.

12 березня 1943 р. академіку В.І. Вернадському виповнилося 80 років. З нагоди ювілею у Свердловську організували урочисте засідання президії Академії наук СРСР, а “за багаторічні видатні роботи в галузі науки і техніки” нарешті вручили Сталінську премію I ступеня. І хоча академік отримав чимало теплих привітань і щирих поздоровлень, але сумна тінь не залишала його обличчя. Адже 3 лютого 1943 р. у Боровому за межу пішла вірна супутниця його життя – дружини Наталя Єгорівна, з якою вони прожили 56 років, за висловом чоловіка, “душа в душу, думка в думку”... Здавалося, що після її смерті вдовець так ніколи й не отямився.

20 серпня 1943 р. В.І. Вернадський повернувся, пишуть дослідники, з Казахстану до Москви. Насправді Володимира Івановича та ще кількох академіків терміново викликали до столиці. Знаєте, нащо? Задля допомоги (!!!) Державному комітету оборони (ДКО) у прийнятті рішення щодо необхідності невідкладного поновлення робіт у галузі… поділу урану. Як у його очах виглядала панівна верхівка?

- Справи йдуть, знай, гірше, влада дурнішає на очах. За безперервної зміни функціонерів, рівень кожного наступного призову – все нижче й нижче.

Хоча за три роки до того – тих самим партійних чиновників він рішуче попереджав: у цій царині роботи категорично не слід припиняти – ні на день, ні за яких обставин. Нагадаю, головою ДКО був сам Сталін. Його заступником – В’ячеслав Молотов, а членами: Лаврентій Берія, Климент Ворошилов, Георгій Маленков, а з 1942 р. – голова Держплану СРСР Микола Вознесенський, Анастас Мікоян та Лазар Каганович.

- Соціалізм ґрунтується завжди на підпорядкуванні особистості благополуччю більшості. Демократія по-російськи – це царство ситих свиней.

*   *   *

Технократ від науки В.І. Вернадський не перетворився на партійного підлабузника. Навіть у високих коридорах влади. Він умів тримати дистанцію генія від ідеологічних неуків. Це – делікатна тема, чому майже чверть століття саме його оминали політичні репресії. Є документи, що свідчать: політичним ментором Володимира Вернадського був і тривалий час залишався голова (1930-1941) Ради народних комісарів СРСР В’ячеслав Молотов (1890-1986). Чи свідомо вчений ішов на зближення із В'ячеславом Михайловичем – стверджувати не беруся, але з усіх більшовиків, до загальної маси яких він ставився зневажливо, Володимир Іванович виділяв тільки двох: Сталіна (ну, знаєте, “друг усіх радянських дітей”) і… Молотова.

Ось чому, попри “червоний терор”, В.І. Вернадський відкрито користувався привілеями. Йому легко виписували та надсилали будь-яку потрібну зарубіжну наукову літературу. У Сполучених Штатах не просто мешкав його син Георгій, а обіймав кафедру російської історії Єльського університету. І – уявляєте! – листування із таким родичем, як виняток, компетентними органами… не перлюструвалося.

До речі, саме в одному з листів від сина Володимир Іванович отримав вирізку статті з газети “The New York Times”. Вона називалася “Наука відкрила величезне джерело атомної енергії”. На полях син дописав: “Тату, не спізніться”. Неймовірно, але не з шифровок радянської контррозвідки, а ось із приватного листа – Державний комітет оборони СРСР, чи не вперше, дізнався про атомні розробки американських вчених.

Коли про це доповіли Сталіну, мовляв, у США та гітлерівській Німеччині давно займаються атомною бомбою, Політбюро сполохалося. В.І. Вернадського викликали в Кремль. Під час зустрічі з Горцем у загальних рисах українець змалював ситуацію: бомбу можна створити за п’ять-сім років – і накидав поетапний план дій. Причім на першому місці у нього, звісно, стояла радіохімія.

Трохи забігаючи наперед, скажу. І справді, 29 серпня 1949 р. на Семипалатинському полігоні (Казахстан) у СРСР відбулося випробування першої атомної бомби. Дійсно, науковим керівником атомного проєкту в 1943-1949 рр. був директор Інституту атомної енергії, академік І.В. Курчатов (1903-1960), але біля колиски Уранового проєкту стояв українець, академік В.І. Вернадський.

*   *   *

На десятиліття випереджаючи час, у 1944 р. великий вчений опублікував свою останню прижиттєва статтю – “Кілька слів про ноосферу”. Навіть сьогодні, через три чверті століття, більшості не втямки – про що саме там у нього йшлося… Якщо спрощено пояснити, то ноосфера – це вселенський банк інформації, де зберігаються всі ідеї, створені людством. Не дарма ж учений не втомлювався повторювати:

- Царство моїх ідей попереду – попереду час науки, царство великих диктаторів вчених.

У листопаді 1944 р. його ще виповнювали грандіозні плани, і видатний науковець працював над складанням проєктного завдання на будівництво майбутнього Інституту геохімії. Але 14 грудня вчений захворів на запалення легенів, 25 грудня стан здоров’я літнього пацієнта погіршив крововилив у мозок. Інсульт…

Видатний вчений-енциклопедист планетарного масштабу, один із найбільших мислителів сучасності, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, фундатор вчення про біосферу і ноосферу Володимир Іванович Вернадський, котрий за життя опублікував 473 наукові праці, – помер 6 січня 1945 р. у своїй московській квартирі. Поховали покійного на Новодівичому цвинтарі.

Улюблений учень “Ломоносова ХХ сторіччя” Олександр Євгенович Ферсман пережив вчителя на чотири з половиною місяці, але встиг написати статтю “Життєвий шлях академіка Володимира Івановича Вернадського”, де зауважив:

- Десятиліттями, цілими століттями вивчатимуться і поглиблюватися його геніальні ідеї, а в працях його відкриватимуться нові сторінки, що слугуватимуть джерелом нових пошуків; багатьом дослідникам доведеться вчитися його гострій, наполегливій, викарбуваній, повсякчас геніальній, але важко зрозумілій творчій думці; молодим поколінням він завжди служитиме вчителем у науці та яскравим взірцем плідно прожитого життя.

*   *   *

І – останнє. Чи був академік українцем, чи росіянином?

Ніде у викладі Володимира Івановича Вернадського не читав, що його улюбленою стравою були щі. А ось про улюблений український борщ, – із заувагою, що це саме “кременчуцький” борщ, – у спогадах написала його молодша дочка Ніна Володимирівна Толль-Вернадська (1898-1986). Саме вона прекрасно володіла українською мовою, любила національний фольклор, радо відвідувала Україну і скільки могла – поліпшувала володіння батька… українською мовою.

Так ось. Як Ніні сам тато переказував, його бабуся – Єлизавета Яківна Короленко (1781-1844) знамениту страву готувала так. А за сімейною легендою, походила вона з роду одного з ватажків Хмельниччини, миргородського полковника Івана Короля; рідний племінник Єлизавети Яківни – повітовий суддя, колезький асесор Галактіон Опанасович Короленко (1810-1868) був батьком письменника Володимира Короленка.

Тепер – сам рецепт:

- Зварити бульйон із яловичини. У нашаткований буряк додати оцет та тушкувати до м’якості. Помідори відварити у власнім соку, протерти через друшляк. Нашаткувати капусту, крупно нарізати цибулю і картоплю, овочі додати у бульйон, посолити за смаком і варити до готовності. Насамкінець додати помідори і буряк. На стіл страву подавати зі сметаною або густими вершками.

Як бачите, ні моркви, ні зажарки. Такий собі дієтичний борщик.

Ото точно такий собі зараз і приготую.

Олександр Рудяченко