Аполлон Мокрицький. З-поміж античних фігур і портретів дерев

У Російську імперію український митець повернувся у 1849 р. Вимушено... Причина була проста: у зв’язку з революційними заворушеннями, що накрили Італію, своїм указом цар Микола I відкликав усіх російських художників-пансіонерів додому. Знайти у Санкт-Петербурзі, так би мовити, “почесне та спокійне місце” (Абрам Ефрос) живописцю з Пирятина не вдалося. Ні, Аполлон Мокрицький винайняв квартиру, портретував заможних клієнтів, копіював (за чималі гроші) картини Карла Брюллова та Павла Федотова, бо бачив, ЯК шедеври робились, а у вересні 1849-го за “Портрет преосвященного Никанора, митрополита Новгородського і Санкт-Петербурзького” та за інші відомі Імператорській Академії мистецтв роботи отримав звання академіка по живопису портретному Імператорської Академії мистецтв. Але…

Наш земляк сподівався викладати в Академії мистецтв – як Олексій Венеціанов чи Карл Великий... Проте, ні професорської посади, ні місця у петербурзькому вищому суспільстві для нього не знайшлося... Так тривало доти, доки у 1851 р. Микола І за дрібницю не звільнив головного живописця, засновника Московського училища живопису, скульптури і зодчества (МУЖСЗ), академіка Василя Добровольського (1787-1855). Зажевріла надія, бо Першопрестольну в ті часі митці про всяк випадок “тримали в голові”, якщо у Північній столиці творча кар’єра не залагодилась.

У жовтні 1851 р. за рекомендаціями почесного члена РАН, свого патрона та родича статс-секретаря Імператорської Академії мистецтв (ІАМ) Василя Григоровича (1786-1865) та Міністерства закордонних справ, князя Григорія Волконського (1808-1882) Аполлона Мокрицького прийняли на службу старшим викладачем МУЖСЗ. За 600 рублів сріблом на рік та “готову квартиру з належною кількістю дров” майстер викладав живопис в етюдному класі та малювання – в натурному.

Творчої активності полтавчанин не знижував, а зв'язок з Імператорською Академією мистецтв тримав багато років. Скажімо, у щорічному звіті ІАМ за 1854 р. згадується, що А.М.Мокрицький створив портрет своєї дружини Марії для її батька Олександра Шмідта, а в звіті Академії за 1855 р. повідомляється про дві його роботи: краєвид Москви – від церкви Святого князя Володимира і великий краєвид із будинку комерції радника, знаменитого колекціонера В.О.Кокорєва, завершений наступного року. Від 1861 р. педагог навчав малюванню в класі античних фігур. Це факти відомі, а ось факт маловідомий, що саме цей український маляр став одним із безпосереднім учасників становлення самої Московської школи живопису, – ні.

*   *   *

Український живописець і педагог Аполлон Миколайович Мокрицький народився 28 липня (9 серпня) 1810 р. у Пирятині Пирятинського повіту Полтавської губернії у збіднілій дворянській родині.

Його батько – Микола Олексійович Мокрицький (1776-1834), служив у повітовому містечку скромним поштмейстером, але всім дітям прагнув дати гарну освіту. Мати, Уляна Данилівна (у дівоцтві – Григорович), захоплювалася малюванням і художнім рукоділлям. Саме від неї син, мабуть, і перехопив інтерес до образотворчого мистецтва. Пара вінчалась у 1804 р.; у родині виховувалося п’ятеро синів, а саме: Олександр (1805), Михайло, Аполлон, Петро (1819) та Іван (1822).

У 1818 р. Аполлона віддали до Полтавського будинку виховання бідних дворян, де діти були на повному пансіоні. У приміщенні будинку Полтавського малоросійського поштамту хлопець навчався подальші шість років. У тому освітньому закладі виховувалися письменник Микола Гоголь (1809-1852) та знаний математик Михайло Остроградський (1801-1862; див. тут), а на посаді одного з двох наглядачів Приказу громадської опіки у 1810-1835 рр. служив відставний штабс-капітан, а вечорами – літератор Іван Петрович Котляревський (1769-1838; див. тут).

Попри покладену платню – 300 рублів на рік, І.П.Котляревський енергійно взявся за доручену йому справу і до середини 1810-х рр. перетворив Полтавський будинок виховання бідних дворян на зразковий навчально-виховний заклад. Між іншим, пирятинський поштмейстер Микола Олексійович Мокрицький добре знав І.П.Котляревського – і як земляка, і як масона. Тож усі діти Мокрицьких розпочинали освіту саме в Івана Петровича, котрий став і першим вихователем Аполлона.

*   *   *

У 1824 р. батько відправив середульшого сина вчитися далі – до гімназії вищих наук князя О.А.Безбородка у Ніжині: у перший клас другого періоду. У Ніжинському повіті Чернігівської губернії то був навчальний заклад закритого типу для привілейованих верств – дворян, духівництва, вихідців з офіцерських сімей. Тут студенти навчались і проживали в окремому пансіоні. Коштом засновників освіту здобувало 27 учнів, решта сплачували одну тисячу рублів на рік; сума неймовірна для України.

Саме в Ніжинській гімназії підліток здобув перші професійні навички в малюванні. Його педагогом став художник Капітон Степанович Павлов (1792-1852), котрий по закінченні Імператорської Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі мав атестат 2-го ступеня із живопису портретного. У цього вихователя в українській версії Царськосельського ліцею також навчалися юні Микола Гоголь, брати Гребінки – Євген (1812-1848; див. тут, а також тут) та Микола (1819-1880), а також майбутні письменники Нестор Кукольник (1809-1868) і Олександр Данилевський (1809-1888).

Не скажу, чи вміщував тоді гімназист Мокрицький свої малюнки у рукописних альманахах гімназистів, як-то: “Звезда”, “Северная заря”, “Метеор литературы”, “Литературное эхо”, “Литературный промежуток” і – по-українськи колоритному “Парнасском навозе”, – але всі початкуючі літератори у тих виданнях відмітилися. У листі від 14 вересня 1829 р. Євгена Гребінки до батьків є щодо цього одна фраза:

- Покірно вас просимо надіслати нам картину Мокрицького, яку я забув удома. – На жаль, це єдина згадка про живопис А.Мокрицького до початку 1830-х рр.

Закінчивши у 1830 р. Ніжинську гімназію вищих наук, за прикладом старшого брата Олександра Аполлон Мокрицький вирушив на береги Неви, щоб вступити на медичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Але зазнав невдачі на іспитах та з 1 квітня 1831 р. служив канцеляристом по департаменту гірничих і соляних справ. Із лютого по вересень 1832 р. наш земляк працював писарем при журналісті експедиції Позичкової скарбниці Санкт-Петербурзької опікунської ради, заробляючи на життя... перекладами із німецької мови для “Литературной газеты”.

*   *   *

Врешті-решт, юнак із Полтавського земляцтва звернувся до всемогутнього статс-секретаря Василя Івановича Григоровича, й у якості вільного слухача, як тоді називали – “стороннього слухача”, із вересня 1831 р. наступні два роки відвідував Імператорську Академію мистецтв. Президент ІАМ Олексій Миколайович Оленін (1763-1843) був... найкращим другом В.І.Григоровича, а ректор Іван Петрович Мартос (1752-1835) – взагалі, тестем. Скажу більше, квартира статс-секретаря ІАМ знаходилася на першому поверсі Імператорської Академії мистецтв.

Досить несподівано у 1833 р. Аполлон Мокрицький зазнав видатного російського художника Олексія Венеціанова (1780-1848). Той мав звання придворного живописця, але незабаром став його вчителем. Познайомилися вони в Ермітажі, куди від квітня 1832 р. Аполлон отримав безоплатний вхідний квиток як... “любитель живопису”. Звісно, двоюрідний дядько потурбувалися... Отже, у західному крилі юнак захоплено малював “Галерею Ермітажу”, а викладач зупинився і звернув увагу.

Систематичні заняття О.Г.Венеціанова із пирятинским самородком тривали у 1832-1833 рр. , після чого українця прийняли до Академії як повноправного учня, а наставник, зустрічаючи вихованця, щоразу вигукував: “Хай живе майбутній наш знаменитий художник!” Не дивуйтеся, в Олексія Гавриловича було, як мінімум, 80 учнів. І стільки ж – індивідуальних “програм навчання”.

Знаєте, що таке крива посмішка долі? Для зібрань ІАМ та Ермітажу картини наставника залюбки купував російський імператор, проте місце професора в Академії мистецтв О.Г.Венеціанів так і не отримав. Разом із тим, делікатність педагога до вихованців просто вражала. Через багато років у “Спогаді про О.Г.Венеціанова та учнях його” (1857) із вдячністю Аполлон Мокрицький написав, що цей наставник “поважав юне обдарування і, знаючи, що вдавлюючи учня в чужу йому форму, можна лише зім’яти його, зіпсувати, а, отже, знівечити, ніколи не був таким самозакоханим, щоб бажати цілком відбитися в іншому таланті”. Ту науку Аполлон затямив на все життя.

*   *   *

Пізньої осені 1833 р. студенту наснився страшний сон – просто на підлозі, де було постелене ліжко, у мареннях конав його хворий батько. Наступного дня прилетіла сумна звістка: Микола Олексійович і справді важко хворіє та кличе Аполлона попрощатися. Терміново середній син залишив навчання, повернувся на малу батьківщину – тато померли у нього на руках. Коли закінчився траур, син згадав про мрію та взявся заробляти на життя і на подальшу освіту, створивши у Пирятині цілу галерею портретів на замовлення навколишніх поміщиків. Приблизно два десятки. Почав він з колишнього однокласника – Євгена Гребінки. Це побачив їхній друг Микола Маркович. Потім свій портрет і портрети власних дітей та їхньої гувернантки попросив намалювати багатій Павло Григорович Ґалаґан (1793-1834; див. тут). І – понеслося.

Як зауважила у вступній статті до “Щоденника художника А.М.Мокрицького” (1975) мистецтвознавець Наталія Приймак:

- Багато працював А.Мокрицький у маєтку Дігтярі, що належав багатію П.Г.Ґалаґану, котрий мав кріпаків вісім тисяч душ. Особливий інтерес представляє згадка про написану там рисувальником “Напівперспектну вітальню”, що свідчить: молодий художник міцно запам'ятав уроки Олексія Венеціанова. Той садив учня в Ермітажі або в якомусь палаці для написання перспективи, щоб напрацьовувалося терпіння, посилене приємним сподіванням: якщо його картина вийде вдалою, то удостоїться честі бути представленою імператору, а, отже, маляра щедро нагородять.

Із Пирятина до Північної Пальміри Аполлон утік, бо по вуха закохався у першу красуню Полтавщини Софію “Сонечку” Вишневську із села Фарбоване, 16-річну кохану місцевого художника-аматора, графа Якова “Жака” де Бальмена (1813-1845). Це сталося після того, як студент намалював портрет вродливиці, розгледівши усі найдрібніші деталі. Слідом за В.І.Григоровичем він міг вигукнути:

- Краса виникає тоді, коли за своїм призначенням частини або форми сягають досконалого розвитку.

*   *   *

Зібравши певну суму коштів, 1 грудня 1834 р. Аполлон Мокрицький повернувся до Північної Пальміри та продовжив навчання в Санкт-Петербурзькій Академії живопису. Значну роль у подальшій долі художника відіграло його близьке знайомство з конференц-секретарем Академії мистецтв Василем Івановичем Григоровичем, який був земляком – і, за однією з версій: родичем – маляра-початківця: братом у перших за лінією матері. Нагадаю, той благодійник брав активну участь у звільненні Тараса Шевченка з кріпацтва. На згадку про день звільнення Кобзар присвятив В.І.Григоровичу поему “Гайдамаки” (1841), а 24 грудня 1843 р. у Пирятині поет відвідав у фамільній садибі матір Григоровича – Парасковію Дмитрівну, про що повідомив Василя Івановича листом від 28 грудня т.р.

Скажу більше: літні батьки Григоровича не просто мешкали в Пирятині і були добрими сусідами Мокрицьких, а мали дружні стосунки з родиною початкуючого художника. У березні 1834 р. у листі Євгена Гребінки А.М.Мокрицький розповів:

- Я буваю також у Григоровича... Двадцять років його перебування у Петербурзі не змогли змінити його малоросійської вимови. Він, людина з великими знаннями, служить мені ключем до всього витонченого, що лише є у Академії.

То була суща правда. Квартира Василя Григоровича на першому поверсі в Імператорській Академії мистецтв у 1830-х рр. стала салоном для мистецької інтелігенції Північної Пальміри, “чимось на кшталт дуже значного та впливового художнього центру в Петербурзі”. Тут бували скульптори – граф Федір Толстой і барон Петро Клодт, професор словесності Санкт-Петербурзького університету Петро Плетньов, поет Олексій Кольцов, художники – Олексій Венеціанов, Іван Айвазовський, рано померлий Василь Штернберг, із часом – Карл Брюллов.

У Василя Івановича Григоровича Аполлон Мокрицький бував запросто, майже щодня, обговорюючи із господарем книжки та актуальні проблеми мистецтва. Тут студента всіляко заохочували займатися живописом, пророкуючи велике майбутнє.

*   *   *

У грудні 1835 ро. за “Портрет Катерини Іванівни Пузино” (82,5 х 62) отримав срібну медаль 2-го ступеня (мала срібна медаль) і став пансіонером Імператорської Академії мистецтв. Однак, попри підтримку ІАМ та грошову допомогу від Товариства заохочення художників, Аполлон переживав матеріальну скруту. Доводилося писати багато портретів для заможних клієнтів – лише за один рік студент виконав 25 замовлень! – й давати уроки, щоб якось ви жити в Північній столиці.

Завдяки підтримці В.І.Григоровича, 9 листопада 1836 р. Аполлон Мокрицький став учнем класу історичного та портретного живопису, який в ІАМ вів професор 2-го ступеня Карл Брюллов (1799-1852). У травні того року, після багаторічного перебування за кордоном, зокрема, в Італії, метр повернувся до Російської імперії. Як випливає з “Щоденника художника А.М.Мокрицького”, Аполлон не став просто одним із учнів із численного класу Брюллова, а жив з ним поруч, відвідував його і рано-вранці, й пізно ввечері, супроводжував на прогулянках, під час візитів метра до друзям, постійно спостерігаючи за роботою великого майстра.

- Час мого перебування у Брюллова був найщасливішим у моєму житті. Кожен новий день я зустрічав із захопленням, ступав до його майстерні, як у святилище.

Що вражало в новому педагогові? При нагоді, блукаючи з учнями Ермітажем, Карл Павлович читав піші лекції, пояснюючи достоїнства та порівнюючи між собою полотна Рубенса, Ван Дейка, Пуссена. Він наполегливо вчив учнів долучатись у своїй творчості до... живої дійсності та вимагав уважного вивчення натури, знання будови людського тіла. Цей професор будив інтерес до найтонших відтінків душевних порухів. Картини, написані без натури, майстер називав “відсебеньками”. Особливо він дбав про розвиток внутрішнього світу та художнього смаку, рекомендуючи учням читати серйозних авторів – Гомера, Овідія, Данте, історика Едварда Гіббона.

В Академії Аполлон Мокрицький навчався успішно і до 1837-го р. став улюбленим учнем Карла Великого. Чому я так вважаю? Саме пирятинцю метр доручив виконати – для історії! – ескіз Олександра Сергійовича Пушкіна на смертнім ложі в останній квартирі літератора, на Мойці. 29-30 січня 1837-го портрети покійного Данте Росії робили професор 2-го ступеня Імператорської Академії мистецтв, академік Федір Бруні, художники Олександр Струговщиков, Олександр Козлов, Василь Андрійович Жуковський, але канонічним став і досі вважається саме малюнок А.Мокрицького.

2 жовтня 1838 р. за картини “Святий Себастьян” та “Портрет, писаний з натури” (портрет архітектора Федора Івановича Еппінгера) студента відзначили великою срібною медаллю. По закінченні Академії 24 вересня 1839 р. за полотно “Римлянка, яка годує грудьми батька у в’язниці” (друга назва – “Римське милосердя”) художнику присудили малу золоту медаль, як тоді казали, медаль другої гідності. Сплативши 25 рублів річних, він отримав званням “вільного художника” (“позакласного художника”). За подібні досягнення дворічною поїздкою за кордон – на навчання, не нагороджували. Проте, маючи таке звання, відтепер стороннім учнем він міг до старості продовжувати навчання в Імператорській Академії мистецтв та жити в місті на Неві, офіційно заробляючи на життя портретуванням клієнтів.

*   *   *

На початку грудня 1839 р. художник повернувся до Пирятина, але крила не склав. Бо кожен із нас коваль власної долі... Аполлон затято писав. Щодня. За гроші, які до копійки складав на майбутню подорож. І 2 серпня 1841 р. на власні кошти, виручені за написані портрети та одержані від лотереї (в якій було розіграно його конкурсну картину), – вирушив до Італії.

Не в одному листі (до В.І.Григоровича та інших) 27-річний Тарас Шевченко описував свою рожеву мрію – зібрати грошенят і, як Аполлон Ніколаєвич, “чкурнуть” за кордон. Старший лише на чотири роки колега це узяв та мовчки зробив. Ні, Аполлон Мокрицький не був круглим сиротою, на той момент – лише напівсиротою, проте син поштмейстера давно сподівався на власні сили. Саме Аполлон Мокрицький, власними коштами, брав участь у викупі 24-річного Кобзаря із кріпаків.

Він, старшокурсник АІАМ, з яким у Північній Пальмірі Тарас Шевченко ділив одну (службову) квартиру в будинку №56, на 4-й лінії Васильєвського острова, пригадував, як було приємно спостерігати за хвилюючою сценою. 25 квітня (7 травня) 1838 р. на квартирі Карла Брюллова, котрий жив в Імператорській Академії мистецтв, у присутності графа Михайла Вієльгорського (Michał Wielhorski; 1788-1856) російський поет і наставник цісаревича Олександра Миколайовича Василь Андрійович Жуковський (1783-1852) вручив молодому художнику відпускну – документ про волю, підписаний поміщиком Павлом Енгельгардтом (1798-1849).

Атмосфера була урочистою. Перед братами Вієльгорськими, – Михайлом та Матвієм, Брюлловими – Олександром і Карлом, Кукольниками – Нестором, Павлом і Платоном та одним Мокрицьким, які дружно вишикувалися в каре, вихователь цісаревича Олександра Миколайовича (майбутнього Олександра II) В.А.Жуковський урочисто вручив Тарасові його відпускну. Не тільки Тарас, усі були щасливі, як дітлахи. Уявіть собі, 55-річний Жуковський, статний Василь Андрійович, стрибав та качався по паркету, наче дитина. Не стримуючи емоцій, Тарас вигукнув:

- Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога – велике щастя бути вільною людиною, робити, що хочеш, і ніхто тебе не зупинить.

*   *   *

Перше, що зробив Кобзар, звільнившись від кріпацьких пут, – він офіційно вступив до ІАМ – до класу Карла Брюллова, який саме закінчував Аполлон Мокрицький... Минуть роки. Повернувшись із заслання, Тарас Григорович зустрічався з Аполлоном Миколайовичем як у Москві, так і в Санкт-Петербурзі.

Він пам’ятав усіх п’ятьох українців, котрі у складчину викупили його з кріпацтва, як-то: Олексія Венеціанова, Євгена Гребінку, Василя Григоровича, Аполлона Мокрицького та Івана Сошенка. Їх багато що зв’язувало останні чверть століття. Адже ще у 1835 р. Тарас малював “Аполлона Бельведерського”, як жартівливо друзі називали А.Мокрицького… Обидва українські юнаки були пансіонерами Товариства заохочення художників та відвідували малювальні класи.

Митці – нарід вічно закоханий, якому нові й нові відчуття подавай, що збурюють серце. Про більшість картин Аполлона Мокрицького можна розповідати історії, але тут до місця оповідь, чому так рвалося до солодкоголосої Італії серце 30-річного маляра. Почалось усе, як машкара світського життя.

У 1840 р. Росію відвідала колишня оперна зірка Джудітта Паста (Giuditta Pasta; 1797-1865), стомлене сопрано якої більше не дивувало ні Мілан, ні Париж, ні Лондон, а ось для Північної Пальміри було акурат у самий раз. Як великий поціновувач краси, особливо – жіночої, Василь Іванович Григорович, звісно, відвідав “Весілля Фігаро” за участю італійської діви, ще й небожа на спектакль прихопив. Після вистави вони вирушили за лаштунки, аби засвідчити шанування сеньйорі Джудітті, котра колись конкурувала із самою Марією Малібран. Поки конференц-секретар Імператорської Академії мистецтв розсипався в компліментах, старшокурсник не зводив очей із виконавиці невеликої партії, дочки садівника – Барбаріни. 16-річне миле сопрано звали Марія Джоллі. То знову була любов із першого погляду... Художник відвідав усі спектаклі, у яких співає Марія та снив продовжити знайомство в Італії.

*   *   *

Чому у серпні 1841 р. Аполлон Мокрицький тоді полетів до Риму, ви, думаєте, тепер теж знаєте? Ні-ні, не тому, що зміг, бо назбирав купу коштів – під 10 тисяч, бо з чванькуватих чиновників менше 500 рубликів тепер за портрет не брав. Не лише тому. Вчитайтесь у рядки прекрасного нарису “Учень геніїв, учитель геніїв” (2015) Володимира Сиротенка (Вербицького):

- Він (Аполлон Мокрицький. – О.Р.) виїхав до України, мріючи створити там художню школу, подібну до Московської. На жаль, його прохання, підсилене клопотаннями Григоровича та Мартоса – про створення при Київському університеті Св. Володимира філії Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, – цар відхилив…

Кривда та зневага виштовхували у закордоння. Заплативши одразу за річний курс в Академії Св. Луки (Accademia di San Luca), в Римі Аполлон Миколайович навчався у самого Йоганна Овербека (Johann Friedrich Overbeck; 1789-1869), перед яким схилявся Карл Великий. Українець студіював пам’ятки мистецтва, писав з натури, працював портретистом. Часто їх із Василем Штернбергом Йоганн Овербек відправляв на пленери. Є версія, що як більшість російських художників у Європі, наш земляк трудився на зовнішню розвідку – III експедицію ІІІ відділення Його Імператорської Величності.

...Минуло кілька років, однак італійська співачка Марія Джоллі не залишала серце Аполлона. Якимось навдивовижу звивистим шляхом йшов закоханий до мети. Спочатку українець знайшов натурщицю, ззовні схожу на кохану, та намалював портрет. І та модель представила маляра відомому римському аристократу, тонкому поціновувачу мистецтв, котрий у якості сюрпризу влаштовував у своїй палаці концерт Марії Джоллі та запросив... А.М.Мокрицького.

*   *   *

Домовившись про зустріч у студії, художник написав портрети Марії з натури в костюмі чочари (селянки) та почав засипати кохану подарунками, заробляючи кошти портретуванням. Він благав небеса послати прихильність італійки. Тим часом для неї стосунки з Аполлоном Мокрицьким виявилися звичним кокетством із черговим пошанувальником. Ось коли художник второпав, що власну кохану він намалював у своїй уяві. Та немає злого, щоб на добре не вийшло.

Досить несподівано портрет Марії Джоллі, що мав офіційну назву “Дівчина на карнавалі” (1845), придбала старша дочка російського імператора Миколи I, Велика княжна Марія Миколаївна (1819-1876), і за цю роботу цар за клопотанням ІАМ призначив автору нагороду – пансіон на два роки. До всього ж, сама Академія услужливо преміювала А.Мокрицького тисячею рублів – солідною на той час сумою.

Проте, коли настав 1846-й, митцю здалося, що трапився кінець світу. Пансіонеру Імператорської Академії мистецтв А.М.Мокрицькому належало повернутися до Російської імперії – зарубіжний паспорт тоді видавався на п’ять років. І навесні, знову суходолом, художник не поспіхом вирушив до Північної Пальміри, лише у травні діставшись берегів Неви. Через місяць він отримав зарубіжний паспорт, відвідав рідний Пирятин, де написав кілька ікон для сільських церков, а наприкінці літа повернувся до Італії.

За півроку все змінилося на Апеннінському півострові. Тепер тут правив новий Папа Римський – Пий ІХ, але нещодавно, через народні бунти, він із кардиналами втік до Гаети, провінція Латина, а в Італії виникла Республіка... До пирятинця охолонув навчатель, німецький живописець та графік Йоганн Овербек, котрий не міг подарувати йому... загублених клієнтів. Поруч більше не було найближчого в Італії товариша – Василя Штернберга, котрий згорів торік від гарячки. Як і колись, Аполлон Мокрицький кочував Італією, продукував пейзажі, заробляючи на життя, малював портрети купців і багатіїв, але радощами життя більше не насолоджувався.

*   *   *

Потім йому довелося повернутися до Російської імперії та втопитись у столичному багні... Було діло, у 1857-1858 рр. у Білокам’яній розгорнулася гостра дискусія щодо педагогічних поглядів та методів викладання у Московському училищі живопису, скульптури і зодчества. На прю стали Аполлон Мокрицький, котрий захищав традиції Імператорської Академії мистецтв, та його головний опонент, представник венеціанівської школи, маляр та педагог Сергій Зарянко (1818-1870). Хоча, на думку деяких арт-критиків (Гліб Смирнов), ґрунтовна освіта та органічна еклектичність були значною мірою притаманні художній творчості А.М.Мокрицького і, природно, відбивалися на викладацькій діяльності.

Вступивши у відкриту полеміку з колегою, Аполлон Мокрицький писав:

- Пишномовно доводити, що немає живопису без точного наслідування природи? А де ж творчість? Де ж свобода, де будь-яка поезія мистецтва, де ідеали художника? У шитті мундира із золотими еполетами, у бобровому комірі? У лаку паркету і меблів? І в цих предметах без деякої свободи одне сліпе наслідування натури буде мертвим, і в них без деякої таємниці мистецтва усе виглядатиме сухо та нудно.

Вихованці у МУЖСЗ Аполлона Миколайовича щиро любили... Проте, в оповіданні “Наші вчителі” (1881) із притаманним московським цинізмом та безапеляційним нахабством Василь Перов (1833-1882) ядуче іронізував:

- Учні дуже любили його слухати. Їх захоплювали його розповіді про великих майстрів, про мальовничі місця та чарівні картини. І якби пан Мокрицький не був зваблений собою як добрим, навіть видатним художником; якби він не пропонував кожному своєї допомоги та поради, навіть тому, хто про це не просив, а також і тим, які від них уже кілька разів відмовлялися; якби він не нав'язував також копіювати своїх бридких творів, мало не насильно всовуючи їх у руки зтетеревілих учнів, то його, напевно, дуже любила б молодь і він, безсумнівно, міг би зробити багато доброго і принести багато користі своїми живими і натхненними оповіданнями.

Поясню, чому лунала така нищівна оцінка педагогічної діяльності нашого земляка... Студент МУЖСЗ Василь Перов був одним із улюблених учнів... Сергія Зарянка. Ось чому 20-річний юнак мав чітко визначитися, на чиєму боці у педагогічній війні він є. Це щодо традиційної московитської забави – обплювати всіх: і своїх, і чужих.

Чим на подібні інсинуації відповідав старомодний Мокрицький?

Любов’ю та глибокою повагою до своїх вчителів. Доволі часто на лекціях професор розповідав один важливий епізод, коли він, студент ІАМ, приніс Карлу Великому свій класний малюнок. Уважно метр роботу роздивився, зробив зауваження, а потім узяв олівець, намалював пензлик, виправив слідки, перевірив контур і, вказуючи на красу ліній, підсумував:

- Бачите, як слід дивитися на натуру; яким би хвилястим не був у реальності контур, малюйте так, щоб ледь помітно було ухилення від загальної лінії… Дивіться на антики: там витримано спокій, гармонію загальної лінії, тому вони важливі й величні.

*   *   *

Коштів у другій столиці бракувало, бо від 1856 р. він покинув портретувати клієнтів за гроші, тому, починаючи з 1861 р., Аполлон Миколайович виконував обов’язки... доглядача класів, що було суцільною каторгою. Із найманої квартири, задля економії, довелося переїхати в казенну, що знаходилася просто в будівлі Училища.

Що тоді, в 1861-му, із нашим земляком трапилося?

10 березня 1861 р. у Санкт-Петербурзі, у віці 47-и років, пішов за світи Тарас Шевченко. Сім років солдатчини, матеріальна скрута та зрада коханої, 20-літньої Ликери Полусмак – із винайманим Кобзарем для нареченої вчителем музики – далися взнаки. Дізнавшись сумну новину, Аполлон Миколайович подав заяву дирекції МУЖСЗ на відпустку без утримання. Оскільки директор Московського училища живопису, скульптури і зодчества Михайло Сергійович Башилов (1821-1870) саме хворів і в присутності не був, старший викладач залишив заяву просто на столі в дирекцію і, не чекаючи дозволу, помчав до Північної столиці.

На похорон пирятинець не встиг, але разом із петербурзькими друзями на дев’ятий день по смерті Тараса відвідав поминки та повернувся до Москви. На жаль, того місяця за відсутності директора МУЖСЗ обов’язки головного інспектора виконував... його непримиримий колега за педагогічною війною Сергій Зарянко. За відсутність на службі без офіційного дозволу, старшого викладача С.К.Зарянко, звільнив з посади викладача етюдного класу. Друг покійного Кобзаря Михайло Сергійович Башилов невдовзі повернувся на службу, але нічим зарадити не зміг.

*   *   *

Усе було зроблено на законних підставах. А.М.Мокрицького усунули з посади за тривалу відсутність без дозволу та порушення правил виїзду до інших міст Російської імперії. Із величезними труднощами в МУЖСЗ Аполлону Миколайовичу вдалося тоді, за допомогою М.С.Башилова, посісти місце викладача у класі “античних фігур”.

Коли улітку 1861 р. Товариство українців у Санкт-Петербурзі вирішило перепоховати тлін Кобзаря у Канівському повіті Київської губернії, колеги-художники з Полтавської діаспори запропонували А.М.Мокрицькому очолити оргкомітет. Навчений стрімким звільненням викладач МУЖСЗ вибачився і пропозицію відхилив...

Оргкомітет із перепоховання Кобзаря очолив навіть не друг-благодійник Тараса Шевченка, маляр Іван Сошенко, а художник Григорій Честаховський (1820-1893), який із тієї нагоди запопадливо отримав від начальства дозвіл на 28-денну відпустку до Київської губернії, хоча з покійним спілкувався тільки три останні роки життя. Показово, що після перепоховання Т.Г.Шевченка, козак Гриць Честаховський оселився неподалік могили на Чернечій горі, проте за кілька місяців після розмови з Київським генерал-губернатором, князем Іларіоном Васильчиковим повернувся до Санкт-Петербурга, зобов'язавшись більше ніколи не з'являтися в Київській губернії.

*   *   *

Окрім служби в МУЖСЗ паралельно Аполлон Мокрицький вів курс рисування в Костянтинівському межовому інституті та в 2-й Московській гімназії, читав лекції у Строганівському училищі. Зокрема в останньому навчальному закладі викладач вів курс “теорії витонченого”, складений “за нотатками з естетики Георга Гегеля, а також за Йоганном Вінкельманом, Г.Е.Лессінгом і Й.В.Гете”, куди ломилися вільні слухачі. Серед учнів А.М.Мокрицького були такі знані художники, як Іван Шишкін (1832-1898), Костянтин Трутовський (1826-1993), Костянтин Маковський (1839-1915), Іларіон Прянишников (1840-1894) та інші.

Наступному поколінню представників Московської школи живопису ерудований та начитаний викладач давав найголовніше – “широкий художній круговид здібного учня”, як написав про творчого наставника Івана Шишкіна російський мистецтвознавець Іван Пікулєв. У чому полягав секрет педагога?

Перебуваючи вісім років в Італії, Аполлон Мокрицький не лише пережив захоплення пейзажем як жанром, а зрозумів, що саме з натурних спостережень “сонячного краю” і виникає реалістична манера письма. Навички роботи на пленері та безцінні поради, отримані з перших вуст європейських пейзажистів, сформували той безцінний досвід, який українець щедро переливав у своїх московських вихованців. Зокрема, уже згадуваний тут Іван Шишкін за завданням А.М.Мокрицького раз-у-раз перемалював пейзажні етюди французького майстра Жуля Куаньє (Jules Louis Philippe Coignet; 1798-1860), котрий першим почав заохочувати своїх учнів малювати на натурі ліс Фонтенбло і видав у літографіях “Повний курс пейзажу” (1825) та “Зібрання мальовничих видів Італії”. Так що можна стверджувати, що навіть малювати російський ліс Івана Шишкіна навчив український педагог.

У листі 18 квітня 1860 р. до свого колишнього учня І.Шишкіна Аполлон Миколайович продовжував делікатно розставляти акценти:

- Таємничість та чарівність дає поживу уяві та посилює інтерес. Чому на фотографію дивимося ми холодно і з меншою цікавістю, ніж на майстерно зроблений витвір мистецтва чи навіть вдалий ескіз? Тому, що фотографія пропонує нам усе, не залишаючи нічого уяві. Чому сутінки та місячні ночі викликають такий інтерес у душі поетичній? Тому, що в них є багато таємничого, є багато для нас прихованого, що може вразити несподіванкою.

Цікаво, що унікальною творчою спеціалізацією паризького пейзажиста Жуля Куаньє було малювання саме “портретів” дерев. Прикладів безліч, як у готових картинах, так і ескізах олійними фарбами. Двома яскравими зразками вважаються стародавній дуб із дольменом і медитуючим монахом на задньому плані – “Дуб у лісі Броселіанд” (1836), та драматичний “Дуб і очерет” (1831). Можете порівняти із “Ранком у сосновому лісі” (1889) та побачити, як Іван Шишкін виконав власну “портретизацію” дерев. Утім, мистецтво одного із попередників барбізонської школи Жуля Куаньє юрбою своєю в Москві задавили передвижники з їхнім реалізмом донесхочу.

*   *   *

З року в рік Аполлон Мокрицький не полишав викладати і малювати, тим часом грошей бракувало. Стан здоров’я гіршав, а 1 червня 1867 р. листом педагог повідомляв раду Московського художнього товариства, що хворіє і потребує в допомозі – “хоча б сто рублів із коштів Училища, якому я ревно служив 16 років”.

У суботу, 26 лютого (9 березня) 1870 р. у віці 59 років від пневмонії Аполлон Миколайович Мокрицький помер у Москві. По смерті художника його вдова Марія Олександрівна (у дівоцтві – Шмідт), далека родичка директора МУЖСЗ М.С.Башилова, та трійко неповнолітніх синів отримали пансіон – 400 рублів на рік. Ненависний С.К.Зарянко, котрий у зрілому віці бачив лише одним оком, пережив нашого земляка на десять місяців і 20 грудня 1870 р. помер наглою смертю.

У 1882 р. “Художній журнал” видрукував у числі №3 “Автобіографію” Аполлона Мокрицького, назвавши покійного “одним із кращих педагогів із мистецтва”, вихованці якого зберігають про наставника “найсердечніші та найтепліші спомини”.

Олександр Рудяченко