Як канадка зберігає українську традицію писанкарства
Про це розповідає Голос Америки, передає Укрінформ.
Вона мешкає в Канаді та не говорить українською, каже, що мову втратила вже її мама. Проте традиція розписувати на Великдень писанки передавалася з покоління в покоління.
«Ти отримуєш справжню насолоду, коли розписуєш писанки. Приносить умиротворення, коли тебе гріє теплом воскова свічка. Є щось дуже заспокійливе та цілюще в цьому моменті. У мене зараз вдома приготований стіл з усім приладдям. І після вечері вся моя родина, навіть мій чоловік італієць, будемо розписувати писанки», – сказала Кеті.
Вона досі пам’ятає, як розписувала свою першу писанку – навчила її бабуся, а дідусь зробив першу кістку (писачок, – Ред.). Писанки були просто частиною її родинної традиції допоки вона з мамою не відвідала Україну.
«Ми побачили, що багато українців, принаймні в тому районі, звідки походять мої пращури, уже не пишуть писанки. Вони нам казали, що це щось таке, що робили їхні бабусі. Я відчула, що ця традиція трохи помирає в Україні. Тому, коли я повернулася до Канади, зрозуміла, що це буде моєю новою місією в житті – зберегти цю традицію», – розповіла Кеті.
Саме тому, коли попередні власники канадського магазину з продажу писанкарського приладдя вирішили продати бізнес, Кеті разом з родиною його придбала. За ті п’ять років, які вона займається цією справою, кількість клієнтів значно збільшилася, а продукція виробляється власноруч.
«Я маю свій власний рецепт для фарб і пакую їх вдома, сама роблю кістки. Бізнес росте – за рахунок соцмереж та інтернету дедалі більше людей дізнаються про те, як писати писанки. Я надсилаю приладдя по всьому світу», – повідомила майстриня.
Проте лише на магазині Кеті не зупинилася – на початку 2014 року, коли в Україні розпочалися трагічні події, вона почувалася безпорадною.
«У той момент я зрозуміла, що відчували моя баба та дід, та багато інших українців Північної Америки під час Другої світової війни. Пам’ятаю, як я взяла до рук кістку і згадала, що в Українці писанка завжди була символом того, що добро завжди переможе», – поділилася Кеті.
Так з’явилася ідея проєкту «День писанки для України». Щороку, починаючи з 2014 року 1 квітня Кеті проводить всесвітній флешмоб з малювання писанок. Його мета – продемонструвати підтримку Україні.
Амелія Рендіч одна з учасників кампанії, професорка мікробіології розповідає, що не уявляє свого життя без писанок.
«Мені це дуже подобається, я постійно думаю про мотиви. Так я розслабляюся. Для мене це можна порівняти з шоколадом – коли ти не їси його довго, то почуваєшся виснаженою», – розповіла вона.
Амелія, яку писати писанки навчила її мама, і для якої це стало серйозним хобі, допомагає Кеті в організації дня писанки для України. Щороку кількість учасників зростає, значно розширилася і географія.
«Були митці з Японії, різних частин східної Європи. Дуже багато цікавляться саме процесом. Люди в час, коли їм зручно, сідають і пишуть писанки. Чудово, що люди у різних часових поясах, і ти ніби спостерігаєш за хвилею, коли вони починають викладати свої роботи в нашій групі у Фейсбуці. Це дуже потужна ідея, що люди в усьому світі пишуть писанки. Ти наче уявляєш, як увесь світ молиться одночасно», – сказала Амелія.
За її словами, за останні кілька років, зі збільшенням учасників, фокус події трохи змістився на техніку писання. Тому зараз є мета повернутися до початкової ідеї – підвищення обізнаності світу про ті події, які відбуваються в Україні.
Водночас Кеті є ідея перетворити перше квітня на Всесвітній день писанки для України.
