Російський нафто(не)видобуток: зони вразливості

2 квітня російський міністр енергетики А.Новак заявив про готовність Росії до переговорів з Саудівською Аравією. Не минуло й місяця після того, як той самий Новак, діючи за директивою Путіна, відправив саудитів «пасти верблюдів» після зірваних ним переговорів у Відні в форматі ОПЕК+. Що спонукає Росію змінити позицію? Не тільки рубль, що перейшов у піке…

Вразливість 1: брак нафтосховищ

Різке зменшення споживання нафти у світі внаслідок спаду економічної активності через пандемію COVID-19 приводить до системних збоїв у відпрацьованому десятиліттями ланцюжку: видобуток – транспортування –експорт (або переробка).

Коли нафти видобувається як зазвичай, а збут різко падає, тоді надлишкову нафту закачують в резервуари для зберігання, де вона перебуває до зміни кон’юнктури ринку. Резервуарні парки у провідних країн-видобувників та експортерів є доволі місткими. Але вони не гумові.

В останній тиждень, значною мірою саме з причини браку вільних потужностей для зберігання – багато трейдерів намагаються продати нафту з доплатою. У найбільш скрутне становище потрапляє Росія, оскільки її зони нафтовидобутку (Урало-Поволжя, Західний Сибір, Східний Сибір) знаходяться в континентальній глибині на відстані кількох тисяч кілометрів від основних експортних терміналів на Балтиці, Чорному морі та на Далекому Сході. До того ж нарощування видобутку нафти протягом минулого 10-річчя не супроводжувалося пропорційним зростанням обсягів резервуарних парків для її зберігання.

Система оператора транспортування нафти «Транснефть» забезпечує як пряме трубопровідне постачання нафти окремим кінцевим споживачам у Європі (НПЗ Білорусі, Польщі, Словаччини, Чехії, Угорщини, Німеччини через систему «Дружба»), так і доставку до морських нафтоперевалочних комплексів у Приморську (через Балтійську трубопровідну систему-1), Усть-Лузі (через БТС-2), Новоросійську (термінал «Шесхаріс»), Туапсе (ТНТ) та порт Козьміно на Далекому Сході.

Згідно з офіційними даними, резервуарний парк «Транснефти» – 23 млн кубів, тобто на 20 млн тонн Urals. Звісно, є ще резервуари НПЗ та у видобувних і комерційних компаній, але вони потрібні їм самим у рамках їх операційної діяльності. Річний експорт нафти Росією у 2019 році становив 248,5 млн тонн. Тобто, якщо уявити собі, що експорт взагалі припиняється, а видобуток продовжується попередніми темпами, то через 29,5 дня усі потужності зберігання будуть заповнені. Реальна ситуація дещо відмінна, звісно. І не у кращий для Росії бік. За оцінками американських галузевих експертів, Росія оперативно має удвічі менше вільних нафтосховищ, ніж С.Аравія, а порівняно зі США – майже вчетверо.

Із загального обсягу російського експорту 138 млн тонн прямує до споживачів через морські термінали, а трубопровідний експорт становив 84 млн тонн. Останній потрапляє в найбільш проблемне становище, яке виникло ще минулого року і триває. Має місце ефект бумерангу від події річної давнини – появи забрудненої хлорорганікою нафти «Роснефти» в системі «Дружба» 19 квітня 2019 року. Тоді мова йшла про 1 млн тонн брудної нафти, які були повернуті з Білорусі, України, Польщі, Словаччини, Угорщини, Німеччини назад у резервуари «Транснефти». Але реально обсяги виявилися кратно більшими – росіяни згодом назвали цифру в 3 млн тонн, білоруська оцінка – 5 млн тонн. Забруднена нафта була повністю повернута в Росію, де вона, переважно, перебуває й досі. Невідомо скільки її залишилось, бо її «Транснефть» мала у малих кількостях підмішувати до експортного потоку, на що очевидно, піде не один рік. Отже, кілька мільйонів тонн обсягів резервуарного парку «Транснефти» не може бути використано, бо нема куди подіти брудну нафту, тим часом нафта від видобувних компаній продовжує надходити, а експорт падає.

Російські ЗМІ на початку цього року особливо відзначали попередження МЕА для РФ: «Международное энергетическое агентство предупреждало, что из-за загрязнения нефти в «Дружбе» Россия может лишиться доверия покупателей, которые будут искать альтернативных поставщиков нефти». Це було тоді, коли пандемія короновірусу ще не призвела до глобальних наслідків. Це було до 6 березня, коли «Роснефть» подвигнула офіційну російську делегацію на розрив з ОПЕК. Тобто, усе це чинники, що збільшують рівень недовіри до РФ і її нафтових постачань, чим і користується С.Аравія, пропонуючи свою нафту європейцям. Наслідком «нафтового токсикозу» «Дружби» є падіння трубопровідного експорту російської нафти основним споживачам у Європі – до Німеччини на 22% та до Польщі на 12,5%.

Вразливість 2: старі родовища

Головний сировинний стратег Goldman Sachs Джефф Карі правильно стверджує, що через дефіцит нафтосховищ доведеться зупиняти видобуток. Відновити нафтові родовища потім буде неможливо.

Ця оцінка стосується, передусім, старих нафтових родовищ – таких як легендарний Самотлор, оспіваний в 1970-ті радянський нафтовий клондайк. Можна лише додати до оцінки Д.Карі, що їх відновлення можливе, але не матиме комерційного сенсу, бо нафтоносні горизонти старих родовищ настільки обводнені й наповнені хлорорганікою, що ситуація з брудною нафтою буде постійно повторюватися.

Протягом двох тижнів Європа не купувала російську Urals, хоча ціна її впала до $13 за барель, а 1 квітня до $10,5. Такий рівень ціни означає, що нею проблематично покрити навіть витрати на транспортування та перевалку нафти системою «Транснефти»!

Знову ж таки, варто придивитися, на чому акцентують увагу російські ділові ЗМІ: «В ближайшие три-четыре месяца на цену будут влиять два шоковых фактора — катастрофическое падение спроса на нефть из-за распространения коронавируса и ценовая война России и Саудовской Аравии, пишут аналитики Bank of America в обзоре от 30 марта. По их оценкам, в 2020 году спрос на нефть упадет на рекордные 4,5 млн барр. в сутки, цена сорта Brent в среднем составит $37, но в ближайшие недели может опускаться ниже $20 за баррель. На физическом рынке ситуация еще хуже: во многих регионах мира нефть продается менее чем за $10 за баррель, а в некоторых районах уже отрицательные цены (поставщики вынуждены доплачивать, чтобы у них забрали нефть), писал Bloomberg».

Цих трьох-чотирьох місяців російська система зберігання нафти не витримає, якщо не буде скорочено видобуток. Просто нафту не буде куди дівати – на зовнішньому ринку попит упав і найбільше – на російську Urals, потужності для зберігання нафти швидко заповняться – вже у квітні. Вже зараз можна припустити, що резервуари найбільшого в системі «Транснефти» підприємства «Транснефть–Сибирь» загальним обсягом в 2,7 млн кубометрів заповнені товарною нафтою. Найбільший у Європі резервуарний парк компанії в Самарі має обсяг зберігання майже 1,7 млн кубів і теж інтенсивно заповнюється.

Проблеми браку вільних нафтосховищ змусять видобувні компанії заглушити чималу кількість свердловин на старих родовищах Західного Сибіру та Урало-Поволжя. За оцінками російської «Vygon Consulting», ці родовища 2018 року дали 140 млн тонн видобутку, що суттєво для його загальноросійського обсягу в 556 млн тонн! Тобто російський видобуток може скоротитись загалом на 1/4. А взагалі в проблемне становище потрапить 254 млн тонн нафтовидобутку, який здійснюється тільки тому, що для його збереження були встановлені податкові пільги, причому кожен рік протягом останнього десятиріччя цей обсяг динамічно зростає. І коли три попередніх роки ціна на нафту коливалась у прийнятному коридорі $50-70 за барель, пільги на видобуток продовжували поширюватись, щоб зупинити його падіння. Але й нові свердловини, що були пробурені в останні роки, потраплять нижче межі рентабельності через високу обводненість пластів, яка сягає 90%.

Вразливість 3: арктична нафта

Проблемною буде і ситуація для нового російського нафтовидобутку – в Арктиці та на Далекому Сході, який зараз забезпечує майже 20% загального обсягу видобутку сировини. Собівартість його в екстремальних кліматичних умовах становить мінімально $50-55 за барель за оцінками IHS Markit. Цікаво, що російський міністр енергетики А.Новак в 2017 році називав собівартість арктичного нафтовидобутку в $70-100 за барель. Для порівняння: в С.Аравії, Кувейті та Іраку собівартість бареля не перевищує $20. Таким чином, якщо глобальний економічний спад продовжиться й потягне ще більше скорочення споживання нафти, то Росія буде змушена законсервувати арктичний видобуток як збитковий. Намагаючись знищити американський сланець, Росія насправді знищить свою арктичну нафту. Звісно, це буде тільки на користь крихкого арктичного довкілля.

Окреме питання – якість російської експортної суміші. Перевищення стандарту вмісту сірки в Urals вже з середини 2000-х стало відчутною проблемою. Останніми роками вона загострилась, і це впливає на конкурентоздатність Urals на ринку.

Коли час не на боці Кремля

Розмова Путіна і Трампа та ідея домовитись утрьох (разом з саудівським крон-принцем) хоча й додала деякого оптимізму ринку – й уже 2 квітня відбувся ціновий стрибок угору, але навряд чи це дасть швидкий ефект формалізованого договору та відновлення ОПЕК+. Тим більше – в умовах скорочення споживання нафти через глобальний економічний спад, який тільки набирає обертів.

США та С.Аравія можуть отримати максимальні дивіденди, якщо потягнуть час у квітні-травні. Два місяці не приведуть до колапсу сланцевий нафтовидобуток у США, хоча низка малих компаній збанкрутує, але у цілому він здатний вистояти. Найбільшу стійкість має саудівський видобувний сектор.

Від Росії, як призвідника нафтової війни, дві інші сторони можуть витиснути по максимуму. «Роснефть» уже чкурнула з Венесуели, але Кремль поки що не відмовився від підтримки режиму Мадуро. Так само, Росія активно підтримує Іран, який руками своїх єменських проксіз веде війну проти С.Аравії. Нещодавно, наприклад, мав місце ракетний обстріл столиці Ер-Ріяду. Саудити чудово розуміють – хто стоїть за спиною проксіз, руками яких Іран та Росія хочуть знищити Королівство.

Загалом, якщо США та Саудівська Аравія докладуть скоординованих зусиль, то з урахуванням наведеного вище – вони можуть скоротити російський нафтовидобуток на 40-45%. Це і будуть найбільш ефективні (не)санкції, здатні вплинути на геополітичні апетити Кремля.

 Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»