Біля витоків української незалежності

Він відійшов у вічність останнім із трійки лідерів, які на переговорах у Біловезькій пущі поклали край майже 70-річному існуванню радянського союзу. З його іменем пов’язані спогади про перші буремні роки існування незалежної України в непростих соціально-економічних умовах, коли ідея самостійного національно-державного розвитку сприймалася в суспільстві ще не так одностайно, як сьогодні. Однак саме завдяки його принциповій позиції ухвалення Верховною Радою Української РСР Акта проголошення незалежності України і визнання його на міжнародному рівні стало реальністю. На його шляху були і успіхи, і прорахунки, однак головне його досягнення – це відродження самостійної української державності після десятиліть імперської окупації. Усе це – про Леоніда Макаровича Кравчука, першого Президента незалежної України в 1991–1994 рр.

Тривалий час в історичній науці панувала гіпотеза, відповідно до якої першим Президентом України вважався видатний вітчизняний історик Михайло Грушевський. На політичну арену в якості лідера української нації, що боролася за утвердження державної незалежності, він вийшов після падіння російської імперії в 1917 р. Тоді, у березні, після того, як до Києва дійшла звістка про зречення від влади останнього російського імператора Миколи ІІ та відмову його рідного брата Олександра від прийняття влади, Грушевський очолив Українську Центральну Раду – першу представницьку загальнонаціональну організацію. Після більшовицького перевороту, який відбувся в Петрограді в листопаді того ж року, вона проголосила створення Української Народної Республіки. Згідно з найновішими даними історичної науки, це було незалежне утворення з самого початку його існування, а не з січня 1918 р., як було прийнято вважати раніше. Відповідно, державотворчі процеси супроводжувались і розробкою власної конституції, яка ухвалена була 29 квітня 1918 р. Згідно з нею найвищою посадовою особою в державі був Голова Української Центральної Ради, яким залишався М. Грушевський. Однак про наявність посади президента там не йшлося взагалі. Тому підхід, відповідно до якого таким статусом наділявся тодішній очільник держави, видається хибним. Пальма першості в цьому плані все ж за Л. Кравчуком.

Утім, деякою мірою Леонід Кравчук усе ж повторив політичний шлях Михайла Грушевського. З липня 1990 р. він очолював Верховну Раду УРСР, яка з 24 серпня 1991 р. перетворилася на Верховну Раду України, і перебував у такому статусі до президентських виборів 1 грудня 1991 р. Як і Українська Центральна Рада, тодішня Верховна Рада була політично строкатою, позаяк до неї входили вже не лише представники комуністичної партії, а також і українських національних сил. Однак, на відміну від свого політичного попередника, Кравчук зумів запобігти згубному впливу політичної боротьби на державотворчі процеси. Формально сам будучи представником партійної номенклатури, він, дотримуючись проукраїнських поглядів, користувався значним авторитетом у середовищі своїх колег. У зв’язку з цим під час голосування за Акт проголошення незалежності України прокомуністична більшість у Верховній Раді підтримала його одностайно.

Саме від позиції Кравчука, без перебільшення, залежало збереження радянського союзу як цілісного політичного суб’єкта. Без України майбутнє московської імперії було однозначно неможливим. Якщо в 1917 р. цю тезу озвучували самі більшовики, то в 1991 р. такого ж висновку дійшли західні лідери. У 1918 р. у знаменитих «14 пунктах» президента США В. Вільсона поряд із ідеєю права на національне самовизначення для поневолених народів звучала необхідність переформатування, однак не повної ліквідації російської імперії. Подібна риторика, поряд зі словами про демократію та прагнення до свободи, звучала й тоді, коли нависла загроза розпаду імперії радянської. Однак зусиллями Леоніда Кравчука процеси підготовки базових документів для відродження української незалежності було доручено представникам саме націоналістичних сил. Поряд із цією роботою, вони змогли спровокувати масову відмову місцевих комуністів від партквитків, чим суттєво похитнули позиції українського компартійного осередку.

Доволі знаковим видається той факт, що завершення президентської каденції Л. Кравчука відбулось одночасно зі звільненням з посади голови білоруської верховної ради творця незалежності цієї країни – С. Шушкевича. Обидві ці постаті були дуже сильними особистостями з науковим минулим, а тому саме гострий розум і здатність до критичного мислення значною мірою сприяли прийнятим ними рішенням щодо майбутнього їхніх національних держав у часи колапсу радянської політичної системи. Попри те, що їм обом забракло державницького досвіду для тривалої розбудови всіх необхідних для незалежного функціонування колишніх радянських республік інститутів, саме деякий дух авантюризму дозволив їм піти на такий крок, на який би навряд зважився хтось із досвідчених державників. Саме такими були свого часу й українець М. Грушевський і білорус Я. Середа, на долю якого випало очолити білоруську народну республіку в 1918 р.

На відміну від С. Шушкевича, який після залишення високої державної посади через репресивний вплив режиму лукашенка змушений був піти у глибоку опозицію, Л. Кравчук продовжив свою політичну діяльність і поза президентським кріслом. Осмислюючи свої кроки на зорі української незалежності, він давав багато мудрих порад своїм наступникам. Під час російської агресії проти нашої держави, яка розпочалася з окупації Криму та окремих районів Донбасу в 2014 р., Кравчук очолював Тристоронню контактну групу з мирного врегулювання ситуації на Сході України. Його принципова позиція в питанні відсічі кремлівським імперським забаганкам уміщена в такому мудрому висловлюванні: «Я буду стріляти до останнього, поки будуть тримати зброю руки, поки буду бачити ворога. Я його, сукиного сина, до себе на поріг не запрошував. Він прийшов сам. Я його вб’ю, як тільки він появиться».

До останніх своїх днів, навіть будучи тяжко хворим, уболівав Леонід Макарович за справу своєї Батьківщини, за збереження її суверенітету та незалежності в тих територіальних межах, у яких вона дісталася йому під управління в 1991 р. Тому переможне завершення протистояння з ордами путіна буде найкращим способом ушанування пам’яті першого Президента незалежної Української Держави.

Українці, єднаймося, бо ми того варті! Вічна пам’ять великому сину України, якому вона завдячує своєю державною незалежністю!