Радянсько-російська історія Знамена Перемоги: шлях від слави до ганьби
Із сакральних побєдобєсних символів і атрибутів, які просуваються кремлем, Знамено Перемоги має найбільш звивисту, суперечливу, загадкову історію. Так буває в ідеологізованих країнах, на кшталт Радянського Союзу. У ньому тотально фальсифікувалися як велика історія, так і безліч маленьких історій, що до неї входили. Після розпаду СРСР це Знамено ставало то козирною картою, то розмінною монетою в іграх кремлівських спадкоємців совка. А тепер зайняло своє упевнене місце в людожерському хороводі «спецоперації Z».
У цьому матеріалі ми розпочнемо розгляд історії даного артефакту, його перетворень та перевтілень – спочатку з 1945 по 1991 рік. У наступній подачі продовжимо: з 1991-го до нинішньої повномасштабної російської агресії проти України. Ну, а завершимо тему порівнянням радянського Знамена Перемоги з американськими «Прапорами наших батьків» та нацистським «Знаменом крові», аби побачити – що на що і в чому більше схоже.
ЧОМУ СИМВОЛОМ ПЕРЕМОГИ ЗРОБИЛИ САМЕ ШТУРМ РЕЙХСТАГУ
Про історію виготовлення та (пере)встановлення червоних прапорів на Рейхстазі, про воїнів, які робили це, а також про людей, котрі не тільки майстрували Знамено Перемоги, яке стане канонічним, а й вносили в нього зміни, написано безліч свідчень та спогадів. Часто вони суперечать одне одному. Й у багатьох випадках, зіставляючи ці дані, важко зрозуміти, кому можна вірити. Оскільки там багато чого переплетено та намішано: ідеологічно вивірені правки, боротьба амбіцій, бажання зробити свій слід в історії об'ємнішим. Щоб отримати загальне уявлення про цей артефакт, можу порадити статтю в українській Вікіпедії – «Прапор Перемоги». Вона системно і цілісно вибудувана (хоча й у ній є деякі неточності).
Під час операції зі штурму Берліна головним об'єктом був оголошений Рейхстаг, а отже, Знаменом Перемоги мав стати один із прапорів, поставлених над ним. Це було суб'єктивне рішення Сталіна, котре мали суто символічне обґрунтування. Справа в тім, що за Гітлера парламент, Рейхстаг грав якусь роль тільки в перші місяці після захоплення влади. Вже влітку 1933 року всі партії, крім НСДАП, були заборонені. Відповідно парламент став кишеньковим органом фюрера. А за умов війни після 26 квітня 1942 року він на засідання взагалі більше не збирався.
Крім того, слід розрізняти рейхстаг-парламент та будівлю рейхстагу. Остання сильно постраждала під час підпалу 27 лютого 1933 року. (Пошкоджений зал для засідань за нацистів так і не відновили). Після цього засідання парламенту перевели в будівлю Кролль-опери, що стояла навпроти. Парламент за Гітлера засідав тільки там. Але й ця будівля в 1943 році була сильно пошкоджена при нальоті британської авіації.
Єдине місце, де реально було зосереджено владу – рейхсканцелярія (у радянській пресі її частіше називали «імперською канцелярією»). Але Сталін був вправним піарником (що видно хоча б по обраному ним псевдоніму-прізвищу). А "Штурм Рейхстагу" звучить набагато краще, ніж "Штурм канцелярії", не кажучи вже про "Штурм Кролль-опери".
Для Сталіна навіть такий Рейхстаг, який давно вже нічого не значив, був важливим символом. По-перше – Германської державності, оскільки німецький парламент засідав у цій будівлі з 1894 року.
По-друге, це слово було потужно розкручене радянською пропагандою під час судового процесу з підпалу Рейхстагу. Він закінчився виправданням Георгія Димитрова та інших обвинувачених комуністів – через недостатність доказів (незалежність суду в Німеччині до того часу ще не було ліквідовано). Димитрову та його помічникам, болгарським агентам Комінтерну швидко виписали радянське громадянство, після чого їх вислали до СРСР. А тут, у Москві, Димитров став генсеком Комінтерну. Отже Рейхстаг у СРСР був добре відомий усім, причому у контексті, корисному для кремля.
ВІЙСЬККОРИ У ТРАВНІ-1945 ПРО ЧЕРВОНІ ПРАПОРИ НАД РЕЙХСТАГОМ
У радянській пресі в травні 1945 року з'являлося кілька різних варіантів опису встановлення Знамена Перемоги та згадування тих, хто це зробив.
У газеті «Правда» від 3 травня можна побачити прапори, поставлені на «Колоні Перемоги» у Тіргартені, на Бранденбурзьких воротах. Але це лише на третій сторінці. На першій – фотографія Віктора Тьоміна з підписом «Берлін. На будівлі Рейхстагу встановлено знамено перемоги (знято 2 травня, о першій годині дня)». На одній з бічних веж майорить непомірно величезний прапор. Намальовано? Майже напевно. Пізніше, у 1965 році, Тьомін зізнався, що на іншій фотографії, яку він зробив у травні 1945-го з літака, знамено було додано ретушером, тільки вже на куполі. Тому можна припустити, що й на цьому знімку воно намальоване.
У «Комсомольській правді» від 5 травня в замітці військкора капітана Андреєва в одному місці сказано, що «на даху рейхстагу – яскрава святкова пляма <…> п'ятиметрове червоне полотнище піднесене переможцями». В іншому місці описується як «маленький кирпатий, молоденький солдат <…> з Кіровської області <…> піднявся на дах рейхстагу і <…> закріпив червоний прапорець на карнизі». Мабуть, йдеться про різні прапори. Чи про один? Прізвище бійця не названо, у тексті лише вказані «батальйони капітанів Давидова, Неустроєва, Логвиненка, Самсонова».
У газеті 150-ї стрілецької дивізії «Воїн Батьківщини» від того ж 5 травня сказано про те, хто після штурму першим увірвався до рейхстагу, «осине гніздо німецького фашизму»: «У цій історичній битві нев'янучою славою покрили свої імена Петро Биков, Іван Пригунов, Василь Руднєв, Кузьма Гусєв, Ісаак Матвєєв, С'янов, Ярунов, Берест, Кантарія, Єгоров. Керував цією блискучою операцією доблесний російський богатир Степан Неустроєв». Отже вперше з'являються прізвища Кантарії та Єгорова. Але далі йде замітка «Вони підняли стяг перемоги» військкорів В.Субботіна та М.Шатилова. Вона починається зі слів «лейтенанта Рахімжана Кошкарбаєва знали як найхоробрішу людину». Тому саме йому капітан Давидов доручив поставити знамено, «шматок червоної матерії», над «цитаделлю гітлеризму». І ось «Кошкарбаєв, червоноармієць Григорій Булатов, а за ними ще семеро сміливих вистрибнули з вікна першого поверху надвір». Пізніше названі їхні імена: Віктор Проваторов, Іван Лисенко, Михайло Габідулін, Степан Орєшко, Павло Бреховецький, Михайло Пачковський, лейтенант Семен Сорокін. Опис подій такий: сімка прикриває Кошкарбаєва, Булатова. І ті удвох встановлюють знамено.
У номері «Правди» від 20 травня надано фотографію Якова Рюмкіна з підписом «Берлін. Бійці підрозділу капітанів тт. Неустроєва і Давидова салютують переможному знамену, поставленому ними над будинком німецького рейхстагу». (Пізніше у радянському держархіві повністю дали ініціали та прізвища знятих воїнів у правильному написанні: В.М. Правоторов, І.Р. Лисенко, Г.П. Булатов, С.Є. Сорокін, командир батальйону С.А. Неустроєв, С.М. Горешко, П. Д. Брюховецький, М.А. Пачковський, М.С. Габідуллін).
І ось переходимо від газетних одноденок до щомісячника. У травневому номері журналу «Фронтова ілюстрація», який видавало Головне політичне управління Червоної Армії (ГоловПУ ЧА), вийшло фото військора А.П. Морозова з підписом «У числі розвідників, на чию долю випала честь поставити наше знамено над будинком рейхстагу, були розвідники молодший сержант М.Кантарія та рядовий М.Єгоров, яких ви бачите на цьому знімку». (Причому знамено тут без серпа-молота-зірки, тобто явно не те, яке пізніше стане канонічним).
КАНОНІЧНЕ ЗНАМЕНО ПЕРЕМОГИ ОБРАНО І ПЕРЕТВОРЕНО
Так оперативно, гарячими слідами, описувалися події у травні 1945-го. Зрозуміло про «туман війни» та про те, що військкори не можуть знати все. Що їм переказували, що самі змогли побачити, побувавши десь, про те й написали. І на папір потрапила лише частина імен солдатів, які брали участь у боях за «цитадель гітлеризму» Рейхстаг. А потім ще було багато спогадів, мемуарів, інтерв'ю…
Показово, що в ювілейному 2005-му навіть Інститут військової історії міноборони рф на запит роспреси, хто ж першим поставив знамено, відповів: «Усього над Рейхстагом було піднято близько 40 прапорів. У зв'язку з цим, і з інших причин, питання, хто першим зробив цей подвиг, досі залишається дискусійним».
Але спробуємо все ж таки згустити військкорівський туман війни травневої 1945 року. Прапорів було встановлено багато й у різних місцях. Ми бачимо прізвища військовослужбовців, що повторюються. Найчастіше це бійці комбатів Неустроєва та Давидова. Але ще були прапороносці батальйонів Самсонова та Логвиненка… Найбільш чітко, драматургічно, установка знамена описана в дивізійній газеті. Це й зрозуміло – до них вимог менше. А от у всесоюзних газетах «Правді» та «Комсомольській правді» викладено дуже акуратно – вказано лише командирів підрозділів. Адже ніхто ще не знав, чий прапор буде визнано першим та кого з героїв назвуть головними.
Журнал не настільки оперативний, як газета, і за визначенням більш солідний. Тим більше, якщо це часопис політичних працівників. Під час підготовки травневого випуску журналу ГоловПУ вибір політпрацівників уже вималювався: Кантарія, Єгоров. Але зверніть увагу: тут вони ще названі не окремою парою, відомою сьогодні за підручниками, а лише «у числі розвідників». Але саме їх вписали в канон. Чому? Напрошується банальна версія, яка за радянських часів стала народною і озвучувалася всіма: а хто ж іще – один грузин, інший росіянин. (Не даремно ж на кремлівському прийомі 24 травня 1945 року грузин і російський націоналіст Сталін сказав знаменитий тост: «Я п'ю, насамперед, за здоров'я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. Я піднімаю тост за здоров'я російського народу тому, що він заслужив у цій війні загальне визнання як керівної сили Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни»).
Після того, як стало відомо, котрий прапор визнано головним Знаменом Перемоги, начальник політвідділу дивізії розпорядився додати на ньому напис «150 стр. ордена Кутузова II ст. Идриц. див.». Але вищий начальник політвідділу корпусу, до якого входила дивізія, висловив невдоволення. Тоді вирішили додати напис «79 стр. корпус, 3 Ударная армия, 1 Белорусский фронт». Однак, оскільки перший напис був зроблений широко, місця на прапорі залишалося мало. Довелося писати економно, скорочено: «79 ск, 3 уа, 1 Бф». Ось так, багато в чому випадково, внаслідок зіткнення політруківських амбіцій, цей лише один із 40 переможних прапорів набув вигляду, з яким його внесли в радянську/російську історію.
А згодом – і в історію російської агресії проти України.
ЗАБУТТЯ. І ПІДНЕСЕННЯ В ПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЯХ ЗА БРЕЖНЄВА
Після пишного святкування Перемоги у 1945 році Сталін надовго забув про неї, оскільки готував населення до майбутніх війн за владу над світом. Але, на щастя, 1953 року він помер і не встиг реалізувати свої плани. За Хрущова, викривача культу особистості генералісімуса Сталіна, стосовно Дня перемоги теж нічого не змінилося. І лише після усунення Хрущова все перевернулося. Правитель-початківець Брежнєв для підкріплення своєї легітимації ввів гучне святкування 9 травня. Серед іншого почали широко говорити і про Знамено Перемоги, подвиг Єгорова та Кантарії (прізвища тепер почали писати в такій черговості). Але, що важливо, з 1965 року і далі – в якості канонічного Знамена Перемоги використовувалося, як правило, зображення прапора ДО того, як політпрацівники наказали нанести на нього написи, що прославляють їх та опікувані ними частини. При цьому на зображенні акцент робився на серпі-молоті та зірочці, щоб Знамено Перемоги було схожим на прапор СРСР. З цієї причини особливо популярною стала постановочна фотографія «правдинця» Євгена Халдея, яку він робив з одним із знамен на Рейхстазі та з першими із солдатів, які зустрілися йому. На ній серп-молот-зірка вийшли особливо чітко.
Показово, що навіть у тих випадках, коли зображувалося Знамено Перемоги вже з політруківським написом, то все одно для розуміння аудиторії поряд давався більш традиційний образ прапора – лише з серпом-молотом-зіркою. Так, наприклад, було на конверті святкового випуску 1985 року, який гасили спеціальним штемпелем.
(Далі буде)
Олег Кудрін, Рига
