Російський народ як невинна жертва імперської «внутрішньої колонізації»
Росія як одна зі світових імперій – які терміни її буття? Наскільки нинішнє існування держави є імперським? З ким і як можна й потрібно порівнювати Російську імперію? Сьогодні ми говоримо про це на прикладі однієї важливої, але не безгрішної книги, яка все зводить до «внутрішньої колонізації» країни, імперії.
ІМПЕРСЬКИЙ НАБІР – ПРИЛЄПІН, ПУТІН, КЛЮЧЕВСЬКИЙ
У 2014 році, невдовзі після початку війни з Україною відомий нині своєю недопідірваністю письменник-терорист-пропагандист Захар Прілєпін дав інтерв'ю. У ньому пояснював, чому він, як і більшість раніше опозиційних нацболів (члени створеної Едуардом Лімоновим маргінально-революційно-проімперської Націонал-більшовицької партії), став на бік Путіна:
«Не хотілося б впадати в містику та метафізику, але вплив, давайте назвемо це так – «поля Росії»: її минулого, її святих та її перемог – воно, мабуть, колосальне. Кажуть, Путін дорогою – як сказати? – на роботу слухав Ключевського. Говорять, він читає Ільїна. Що ж, це пояснює деякі наслідки <…> У Росії так чи інакше відбувається те, про що я пишу і мрію з середини 90-х років».
Заради правди, тут не треба було посилатися на неназвані джерела, оскільки ще в 2006 році Путін зізнавався, що по дорозі на роботу і назад слухає «лекції Ключевського з російської історії». Прилєпінське пояснення цінне іншим – ідеологічним вінегретом. Тут якраз і та сама містика (в яку впадати «не хотілося б») – цілком фашистська/нацистська. А в ній – історіобєсіє, перемогобєсіє, що підтримуються православними «скріпами» і «святими», під якими, схоже, в першу чергу маються на увазі проімперські «старці». Ключові імена – Ключевський, Ільїн. Про культового для російських імперців Івана Ільїна поговоримо пізніше. Поки що зупинимося на більш пристойному гуманітарії – історику Василю Ключевському.
Він був серйозним ученим – на відміну від одного з попередників, історичного письменника Миколи Карамзіна з його «Історією держави Російської». (Тут доречно згадати пушкінську епіграму: «В его “Истории” изящность, простота. / Доказывают нам без всякого пристрастья / Необходимость самовластья / И прелести кнута»). Серед сучасників Ключевський вважався ліберальним істориком. Але це – за мірками Російської імперії та імперської Росії, в яких імперськість найчастіше була «вшита» у самосвідомість, у суспільну психологію.
Чому ж звернення Путіна та його оточення до Ключевського так цінується сучасними російськими імперцями. Тому що в працях історика «складання» Росії, під якою тоді апріорі розумілася імперія в її наявних межах, показано природним і гармонійним процесом.
Проте такий самий підхід виявляється близьким не лише імперським дбайливцям, а й російським лібералам. Теж – і давнім, і нинішнім.
ЧАРІВНЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ НА ВНУТРІШНЮ
У зв'язку з цим розглянемо іншого автора. Олександр Еткінд – культуролог, історик культури, літературознавець, який давно працює на Заході. Але його видають, читають і в Росії. 2011 року вийшла англійською, 2013 – російською (з перевиданням після початку великої війни – 2022-го) книга «Внутрішня колонізація. Імперський досвід Росії». Невипадковий автор та невипадкова книга. У кондово-патріотичних колах її недолюблюють за надмірну критичність мислення. А у лібералів, включаючи емігрантських, вона в честі, вважається чимось на кшталт одкровення та енциклопедії одночасно – про імперську Росію.
Опорний пункт роздумів Еткінда – формула Василя Ключевського, яка коротко і чітко окреслила попередні міркування на ту саму тему (перш за все, вчителя Ключевського – Сергія Соловйова): «Історія Росії є історія країни, що колонізується. Область колонізації у ній розширювалася разом із її державною територією». І ось уточнюючі міркування самого Еткінда щодо цієї «формули самоколонізації»:
«Однакова по протяжності із самою Російською державою, колонізація була спрямовано всередину країни, але зона її дії розширювалася у міру того, як державні кордони переміщалися в процесі зовнішньої колонізації».
З самого початку тут напружує опис імперського розростання Росії, як процесу природного та гармонійного у своїй стадійності. Простіше кажучи – захопили, підкорили інші території, здійснили «зовнішню колонізацію». І тут же, у цей чудовий момент перенесення кордонів, ще мить тому «зовнішня колонізація» перетворюється на… «внутрішню колонізацію» Росії. Іншими словами, все, що нею захоплено, далі стає її ж – уже Росії! – «самоколонізацією».
Тут згадується інша формула – польських патріотів, чия країна також колись була захоплена Росією: «Нас проковтнули. Не дамо себе перетравити». Тому хочеться довизначити за автора, що синонімом цієї «внутрішньої колонізації» – «самоколонізації» є «перетравлення» інших просторів та народів до стану «Росії». І річ тут не в якомусь «фронтирі», «дикому полі», «окраїнному просторі», а у принциповому підході, що знецінює, що робить несуттєвим поділ на метрополію та колонії і, загалом, нормалізує сам акт захоплення суміжних земель.
ДИВНЕ УМОВЧАННЯ ПРО РОЗПОДІЛ НА ВНУТРІШНІ ЗЕМЛІ ТА ІНШІ
Але читаємо Еткінда далі:
«Збагатившись колоніальним та постколоніальним досвідом ХХ століття, ми можемо зробити з неї (наведеної «формули самоколонізації», – ред.) нові висновки. Росія була як суб'єктом, так і об'єктом колонізації та її наслідків, таких наприклад, як орієнталізм (мається на увазі підхід американського автора арабського походження Едварда Саїда до орієнталізму як упередженого європейського підходу до Сходу та узагальнено – символу влади Заходу над Сходом, - О.К.). Зайнята колонізацією іноземних територій держава також прагнула колонізувати внутрішні землі Росії. У відповідь численні народи імперії, включаючи російський, розвивали антиімперські націоналістичні ідеї. Ці два напрями колонізації Росії – зовнішній і внутрішній – іноді конкурували, а іноді не відрізнялися один від одного».
Цікаво, що тут уже є певний поділ на «внутрішні землі Росії» і на «іноземні території, що колонізуються». Але, на жаль, відразу, до місця, не надано авторського пояснення, де закінчується одне і починається інше. (Адже й у Путіна є якісь «історичні землі Росії», які розуміються дуже широко). Не допомагають проясненню цього протиставлення «Росія» ↔ захоплені «території іноземних держав» твердження, що «зовнішня та внутрішня колонізація… іноді не відрізнялися одна від одної». (І далі за текстом подібний поділ ніби мається на увазі, але чітко не розписується – такі собі хиткі, рухливі кордони).
Також дуже хотілося б зрозуміти, що автор має на увазі, кажучи, що російський народ (серед інших) «розвивав антиімперські націоналістичні ідеї». В які часи та на яких прикладах? Ну, які ж були російські антиімперські націоналістичні ідеї у ХІХ столітті?.. Я, наприклад, можу чітко сказати про це лише щодо 2014-2023 років. Це ідеї російських націоналістів, які сидять у в'язницях за відмову воювати з Україною або перебувають у політичній еміграції. Ну, а найрішучіші – разом із ЗСУ дають відсіч Російської імперії у нинішньому путінському "ізводі".
Але в тому-то й справа, що Еткінд так далеко не заходить, ні в сенсі імперства, ні в сенсі епох.
СТАРА РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ = НОВИЙ ЄС? НУ, ТИПУ ТАК
У книзі з підзаголовком «Імперський досвід Росії» верхнім хронологічним кордоном проставлено 1917 рік. Про те, що далі – говориться побіжно:
«Почавшись як лютий вибух антиімперських настроїв, революція 1917 року призвела до нового рабства. Проте територія, підвладна Москві, продовжувала зростати і після Другої світової війни, коли розпалися інші європейські імперії. Навіть із розпадом СРСР Кремль утратив менше територій, ніж західні імперії втратили від деколонізації. У XXI столітті світ із подивом стежить за імперськими амбіціями пострадянської Росії».
Здається, що й автор сам разом зі світом здивований цими амбіціями. Трохи далі він кидає таку репліку: «У ХХІ столітті дослідники глобалізації стикаються з тими самими проблемами, що історики Російської імперії зустріли у ХІХ столітті». Зрозуміло, що все можна порівнювати з усім. Але чи не дивно проводити таку аналогію, хай і опосередковану через «дослідників-істориків» між глобалізацією ХХІ століття та експансіоністською імперією ХІХ століття?
І ось далі, у розділі «Комунальна імперія» схоже: «У XXI столітті, коли європейські ферми приблизно третину своїх доходів отримують від держави, у Канкріна (міністр фінансів Російської імперії у 1823-1844 рр., - ред.) знайдуться прихильники». Ги-ги, дуже смішно. Стривайте, чи це всерйоз – порівняння соціально-економічної політики «жандарма Європи» та демократичного, соціально орієнтованого Європейського Союзу? Схоже, так.
Паралельно варто зазначити, що якщо наведені вище сміливі порівняння здаються Еткінду досить коректними, то порівняння класичних імперій та Радянського Союзу – ні: «Два великі конфлікти, суперечливі, але визвольні, домінували наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття: деколонізація Третього світу та десовєтизація Другого. Історично обидва конфлікти взаємопов'язані, та їх історіографії різні».
Мабуть, через такий підхід – у підсумку – досліднику Російської імперії Еткінду теж здаються дивними імперські амбіції Росії нинішнього часу.
ХТО ВИННИЙ У БІДАХ НАРОДІВ АРКТИКИ? АНГЛІЙСЬКІ КОРОЛІ
Ну, гаразд, не нам диктувати автору, які хронологічні межі досліджень розставляти у книзі. Він заявив, що говорить про, строго кажучи, Російську імперію, яка закінчилася 1917 роком. Але далі використовує те, що називає «ейзенштейнівським монтажем», тобто вільним вириванням з різних епох і просторів тем, аспектів, підходів, що укладаються в близьку авторському серцю тезу Соловйова-Ключевського «Історія Росії – історія внутрішньої колонізації» (яку Еткінд також розглядає як суто «внутрішні проблеми» імперії).
І ось ціла глава за номером 5 «Барелі хутра» присвячена порівнянню ресурсної залежності Росії від експорту: у давні віки – хутра, у нинішні часи – нафти та газу. Але дзеркально це була і є також залежність споживачів цих товарів від Росії. Як тут можна було б розвернутися, проводячи аналогію між російським імперством, колишнім та нинішнім. Але знову не вказуватимемо автору, як йому писати його книгу. А в Еткінда тут такий показовий висновок: «Жодна погоня за одним єдиним товаром (хутром, - ред.) не була так само міцно стерта з історії людських страждань. Ми дещо знаємо про Кортеса і Куртца, але, дивлячись на розкішно одягнених у хутра англійських королів, ніхто не думає про малі народи Арктики, які міняли ці хутра на милість російського государя». Крапка, кінець главки.
Ну, по-перше, не «малі народи Арктики», а «малочисельні». А по-друге, фраза збудована таким чином, що здається, ніби в їхніх бідах, як колишніх, так і нинішніх, винні не так «милостиві російські государі», як «розкішно одягнені в хутра англійські королі». Які, між іншим, разом зі своїми підданими і так уже кілька десятиліть у рамках концепцій «орієнталізму» та «постколоніалізму» жорстко засуджують своє колоніальне минуле, каються в ньому. На відміну від сучасних «російських государів».
При цьому на початку Еткіндом було обіцяно ось що: «Досліджуючи історичний досвід Російської імперії аж до її краху в 1917 році, ця книга стверджує його значення для постколоніальної теорії». І це актуально, оскільки «постколоніальні дослідження майже повністю ігнорують російський аспект колоніальної історії».
Однак після прочитання книги залишається відчуття, що автор нас обдурив. Коректного критичного розгляду Російської імперії та російського імперства, пропорційного тій рефлексії, що є з цього приводу на Заході, Еткінд не дає.
БЛАГОРОДНИЙ КОСМОПОЛІТИЧНИЙ «ТЯГАР ГОЛЕНОЇ ЛЮДИНИ»
Одним із вихідних пунктів для цього у нього стає менша виразність расизму в Російській імперії. Ставиться знак рівності між західним расизмом, що колись домінував, і російським «сословієм». Імперський західний, з негативною конотацією «тягар білої людини» підміняється ефектним, нейтральним «тягарем голеної людини» (у сенсі гоління Петром I борід служивим людям).
Відбувається спотворення фокусу, ідеалізація держави, що розглядається: «Створена її правителями у спробі зробити їх країну життєздатною і конкурентною державою, Російська імперія з самого початку була космополітичним проєктом». Це у «Вступі», а ось логічний розвиток у заключному розділі: «Після бурхливого захоплення етнічністю та суверенітетом, який мав політичні причини в період оксамитових та кольорових революцій, історики та антропологи Євразії стали працювати над транскультурними поняттями та космополітичними метафорами».
Вибачте, а мені одному здається, що тут «космополітична імперія» та її «метафори» представлені вище, краще, шляхетніше, ніж усі ці дрібні метушливі «етнічність та суверенітет періоду оксамитових та кольорових революцій»?!
І це все – підсумок того, що, за Еткіндом, російська держава «колонізувала народи, включаючи і той народ, який дав цій державі його загадкову назву». Іншими словами, росіяни – така сама жертва, як й інші підкорені Росією народи. І це для автора – ще одна аксіома слідом за тезою про внутрішню колонізацію. Далі за методом «ейзенштейнівського монтажу» підбираються всі події, факти, ідеї, статті, які працюють на цей підхід. І замовчуються – всі інші.
УКРАЙ ВИБІРКОВЕ ЦИТУВАННЯ ЛЕНІНА НА КОРИСТЬ СВОЇЙ ТЕЗІ
Скажімо, Еткінд із задоволенням, але вибірково, цитує Леніна. Ось широко відома праця «Розвиток капіталізму в Росії» (1899). Тут про внутрішню колонізацію – треба брати! А ось маловідома статейка «Росіяни та негри» (написано її 1913-го, але вперше видано лише після смерті – 1925-го). Тут порівнюється звільнення російських кріпаків та американських рабів. Титульний народ імперії як жертва – чудово, беремо, в кошик!
Так, але чому б заразом не процитувати роботу Леніна того ж періоду і про те ж – «Про національну гордість великоросів» (1914). У цій антиімперській статті непогано сказано про космополітизм імперії та жертовність титульного народу: «Царизм не тільки пригнічує ці 9/10 населення (власне Великоросії, - ред.) економічно і політично, а й деморалізує, принижує, знечещує, проституює його, привчаючи до гноблення чужих народів, привчаючи прикривати свою ганьбу лицемірними, нібито патріотичними фразами».
Або ось у записках «До питання про національності або про “автономізацію”» (1922) Ленін запитує: «Чи вжили ми з достатньою турботливістю заходи, щоби справді захистити інородців від істинно російського держиморди?». І далі – кілька чудових картинок з натури: «Ми, націонали великої нації, виявляємося винними в нескінченній кількості насильства, і навіть більше того – непомітно для себе вчиняємо нескінченну кількість насильств та образ, – варто лише згадати мої волзькі спогади про те, як у нас третирують інородців, як поляка не називають інакше, як «полячишкою», як татарина не висміюють інакше, як «князь», українця інакше, як «хохол», грузина та інших кавказьких інородців, як «капказський чоловік».
Стривайте, здається, в Еткінда теж щось було про поволзьке дитинство та юність Леніна. Так-так, ось: «Росіян вражало унікальне життя цих внутрішніх колоній, і в них ще довго знаходили практичний зразок кращого життя. І Ленін, і Троцький росли в таких колонізованих землях, один – серед німецьких колоній на Волзі, – інший серед єврейських колоній в Україні».
Якщо ви щось хотіли знати про коректний виклад і цитування, то ось воно – на прикладі «Ленін і Еткінд».
ПОПУЛЯРНА КНИГА ПРО ІМПЕРІЮ, ДУЖЕ КОМФОРТНА ДЛЯ ЛІБЕРАЛІВ
Взагалі слова автора про те, що він у своїй книзі застосовує свого роду ейзенштейнівський монтаж, виявляються досить точними – в самовикритті. Ейзенштейн – великий режисер, який робив геніальні фільми. Але його «монтаж атракціонів» (у «Страйку», «Броненосці “Потьомкін”», «Жовтні») допомагав створювати жорстко ідеологізовану, пропагандистськи брехливу картину світу, що витісняла зі свідомості глядачів недавню дійсність.
«Внутрішня колонізація. Імперський досвід Росії» Еткінда – при всьому наукоподібному оформленні, сотнях посилань та алфавітному індексуванні – власне науковою роботою не є. Це набір есе, часто цікавих та дотепних, нанизаних на жорстку апріорі задану концепцію. Тому це маніпулятивна робота, яку можна і потрібно читати, але з розумінням такої її якості.
А тепер – про найважливіше, про те, чому треба було згадати і хоча б коротко розглянути цю книгу та її автора. Те, що саме «Внутрішня колонізація» Еткінда настільки популярна серед ліберальних російських інтелектуалів, – не випадково, а симптоматично. Їм, навіть антипутінцям, комфортний такий підхід: російський народ – як лише одна з жертв Російської імперії; Росія – космополітичний і не такий уже й поганий результат внутрішньої колонізації, яка призвела до перетравлення і засвоєння інших держав і народів.
У такому варіанті про деколонізацію Росії, на відміну від інших імперій, говорити, начебто вже безглуздо. Як і про імперські комплекси російського народу. При цьому ненауковість роботи Еткінда підтверджується ще й тим, що її суть, «імперський досвід Росії», ніяк не перегукується з російськими «імперськими амбіціями» в сучасності.
У наступному матеріалі ми докладніше ознайомимося з концепціями «постколоніалізму», «орієнталізму» та побачимо інші приклади їхнього застосування до Російської імперії, яка 1917 роком, по суті, не закінчилася.
(Далі буде)
Олег Кудрін, Рига
