Поки до Росії приміряли «постколоніалізм», вона повернулася до просто колоніалізму
У минулому матеріалі ми коротко пройшлися книгою Олександра Еткінда, відомого російського культуролога, який працює на Заході. В ній було обіцяно розглянути Російську імперію, імперство у межах постколоніального підходу. Але результат ознайомлення з досить цікавим текстом розчаровував. Це був не так аналітичний розгляд імперії, як її адвокація. Що, правду сказати, повністю відповідало назві – «Внутрішня колонізація. Імперський досвід Росії». Адже якщо основна суть «імперського досвіду» країни полягає в «самоколонізації», то це якась дуже гармонійна і, загалом, не агресивна імперія.
З чим важко погодитись, особливо – з урахуванням поточної реальності. Тому сьогодні ми розглянемо приклади інших підходів до Російської імперії, Росії з точки зору постколоніальних досліджень. Вони теж у чомусь спірні, але здаються ближчими до істини.
ПСИХІАТР І РЕВОЛЮЦІОНЕР ФРАНЦ ФАНОН ПРО КОЛОНІАЛІЗМ
Для цього передусім потрібно ознайомитися з ключовими авторами, роботами, поняттями концепції постколоніалізму/постколоніальної теорії. Звичайно ж, тримаючи при цьому в пам'яті наш випадок: метрополію – Росію/Московію та території і народи, що нею колонізуються, – насамперед, Україну та українців.
Критичний розгляд колоніалізму, імперіалізму в XIX - на початку ХХ століть найчастіше відбувався в рамках марксистських, соціалістичних робіт. Однак Радянський Союз (Радянська Росія) сам швидко перетворився на своєрідну імперію зі світовими амбіціями і зробив такий підхід лише зручним інструментом для використання в своїх цілях. Через що той був дискредитований. Але лише частково.
Франц Фанон (1925-1961), мислитель і революціонер, який вважається одним із основоположників сучасного постколоніального підходу, був із «нових лівих». В економіко-політичній критиці колоніалізму та обґрунтуванні боротьби з ним він спирався на роботи Маркса та Леніна. При цьому через оспівування насильства Фанон досі шанований радикальними діячами. Але нам важливо і цікаво не це, а психологічні аспекти його ключових робіт: «Чорна шкіра, білі маски» (1952), «Прокляті цієї землі» (1961, у цій назві – закінчення першого рядка «Інтернаціоналу»; в українських перекладах – «прокляті усюди», «гнані й голодні»).
Будучи психіатром, Фанон аналізує природу колоніалізму і з цього професійного боку, показуючи його як тотальний проєкт, котрий керує кожним аспектом буття колонізованих народів, їхньої реальності. Автор взаємопов'язано розмірковує про колоніалізм-расизм-мову, окремо пояснюючи, що спілкування нав'язаною мовою завойовника означає участь, внесок у цивілізацію, світ колонізаторів, і одночасно – заміщення, витіснення ним свого власного світу. (У расовому аспекті побудови цього мислителя для українців не такі актуальні, але в мовному – дуже і дуже!).
Фанон також описує медико-психіатричну природу колоніалізму як руйнівну за своєю суттю. Нав'язування гнітючої колоніальної ідентичності шкідливе психічному здоров'ю корінних народів, поставлених під контроль. У результаті фізичного та психічного насильства над колонізованим населенням досягається його дегуманізація, і водночас цьому народу прищеплюється рабський менталітет. Тому тубільці мають люто чинити опір колоніальному підпорядкуванню.
«ОРІЄНТАЛІЗМ» – РОБОТА, ЯКА ПЕРЕВЕРНУЛА СПРИЙНЯТТЯ ТЕМИ
Надзвичайно важливою, фундаментальною працею для наступних постколоніальних досліджень став «Орієнталізм» (1978) американського культуролога палестинського походження Едварда Саїда (1935-2003). У роботі слову «орієнталізм» дано нове наповнення. За версією Саїда, це європейський винахід, західна ідея Сходу, що колонізується, в парній опозиції «ми – вони», упереджений погляд на нього, який ґрунтувався на установках західної свідомості. Таке тенденційне сприйняття Сходу перебувало в тісному зв'язку з політичними рішеннями Заходу щодо нього, впливало на їх прийняття в метрополіях.
З іншого боку, ця ж культурна концепція «Сходу», на думку Саїда, дозволяла європейцям придушувати народи Близького Сходу, Північної Африки, Індійського субконтиненту та Азії в цілому, заважаючи їхньому самовираженню, уявленню щодо себе як окремих народів і культур. Таким чином, орієнталізм об'єднав та звів незахідний світ до однорідної культурної одиниці, відомої як «Схід». Така орієнталістська парадигма «ми і вони» служила колоніальному імперіалізму, дозволяючи європейським вченим представляти східний світ як нижчий, відсталий, ірраціональний і навіть дикий – на відміну від Європи, яка вважалася вищою, прогресивною та раціональною. (На нашому прикладі у цих побудовах можна знайти прямі аналогії для іншого варіанта пари «ми і вони»: «велика російська культура» – різноманітні «нацмени» окраїн та україн).
«Орієнталізм» у термінах того часу описував спосіб спілкування «першого світу» (метрополій) з «третім світом» (колоніями). Але при цьому Саїд не включав у цю схему «другий світ» (соціалістичний табір, керований з Москви). Більш того, в одній із фраз поруч із традиційним «Сходом» в упередженому відношенні «Заходу» він назвав і «Росію». Але одноразово, не розвиваючи цю тему далі.
Книга Саїда не просто мала успіх, але вчинила величезний вплив на подальші розвідки з цієї теми! Серед авторів, які далі зробили вагомий внесок у «постколоніальні дослідження», можна виділити, наприклад, таких, як Ґаятрі Співак (нар. 1942) – «Чи може підлеглий говорити?» (1988)»; Гомі Бгабга (нар. 1949) – «Нація і наратив» (1990), «Локація культури» (1994). Але їхні подальші більш складні смислові конструкції вимагають окремого та досить довгого розгляду. Тож у рамках нашого короткого екскурсу повернемося до Едварда Саїда.
«ТРУБАДУРИ ІМПЕРІЇ» ЕВИ ТОМПСОН – СПРОБА НОВОГО ПОГЛЯДУ
З того, що «Орієнталізм» призвів до великого переполоху в гуманітарній сфері, не випливає, що ця книга була бездоганною та строго доказовою. Їй дорікали багато в чому – наприклад, у слабкій аргументації, в тому, що в багатьох випадках не наведені конкретні приклади. Критикували за те, що книга написана на матеріалі Французької та Британської імперій, без урахування німецького орієнталізму. І, до речі, без особливого погляду європейців на таку східну країну, як Японія.
Так, критикувати «Орієнталізм» було за що. Але книга написана так сильно та пристрасно, що закликала думати, зіставляти – і позбавлятися стереотипів. При цьому особливо продуктивним виявився сам підхід: опис упереджень тих, хто багатший і сильніший – до інших.
Наприклад, у випадку вже з самою Європою, до тих, хто знаходиться в ній на схід і на південь. Так у 1990-х роках з'явилися концепції «вкладених орієнталізмів/колоніалізмів/балканізмів». Щоправда, і за такого варіанта в якості джерела зарозумілих стереотипів розглядалася лише Західна Європа, її, так би мовити, класичні імперські метрополії. Росія ж (теж імперія) опинялася осторонь. А іноді навіть зображувалась виключно жертвою орієнталістськи упередженого погляду з боку Європи.
Але в будь-якому разі, подібне розширювальне тлумачення орієнталізму та постколоніалізму, у гуманітарному науковому розумінні було корисним. І, звичайно ж, у його руслі мав з'явитися підхід, у якому «гріх метрополії» розглядався б у додатку до Російської імперії. Так у 2000 році вийшла книга американської дослідниці польського походження Еви Маєвської Томпсон (нар. 1937) «Імперські знання: Російська література та колоніалізм» (2000). У польському та українському виданнях – «Трубадури імперії».
Томпсон безпосередньо прикладала всі підходи постколоніалізму (використовуючи, перш за все, роботи Саїда, Співак, Бгабга) до Росії і далі – з огляду на це – вибірково розглядала російську літературу XIX та ХХ століть. Робота польсько-американської дослідниці мала резонанс на Заході, особливо у Польщі. Але більш важливим та гучним виявилося її видання у Києві (2006).
ЗЛАГОДЖЕНА ВІДСІЧ ЗАХОДУ ВІД РОСІЇ, ЩО ВСТАЄ З КОЛІН
Ось тут уже зубодробильна відсіч пішла негайно. По лінії Лермонтова і Пушкіна російську літературу від Еви Томпсон кинувся захищати Кирило Рєзніков – у роботі «Російське самосвідомість як предмет досліджень в університетах США». По лінії «Війни та миру» це зробив відоміший літератор, нечастий, але учасник пропагандистських програм «Вечір із Соловйовим» Ігор Волгін – у статті «Лев Толстой як дзеркало ..... (потрібне вписати)».
Скажімо чесно, «Трубадури імперії» є за що критикувати (як і книгу Саїда). Іноді наведені нею приклади – надто вибіркові та випадкові, деякі узагальнення надто сміливі. Але критика Рєзнікова і Волгіна була спрямовано не проти цього, а насамперед проти самого підходу – розгляду Росії (і минулої, й нинішньої) як імперії, а російської літератури – як імперської.
Ось, наприклад, Рєзніков цитує слова Томпсон, досить банальні: «Отже, поняття возз'єднання трьох східнослов'янських народів, висунуте російськими ідеологами у XVIII ст., було винаходом кінця XVII століття, а не невід'ємною частиною сприйняття московитів у XV і XVI століттях».
Далі – увага! – слова викривача Рєзнікова: «Подібна позиція є калькою праць польських істориків-русофобів; з ними Ева Томпсон, уроджена Маєвська, підтримує найтісніші робочі та дружні контакти».
Е-е-е, батєнька, та тут ціла змова проти святої вічної ідеї «возз'єднання трьох східнослов'янських народів»! Але завдяки пильності та гострому перу російського літературознавця русофоби викриті та посоромлені.
У тексті Волгіна також відчувається аромат путінської атмосфери часів «вставання з колін»: «У нинішній, переломний для Росії момент (2007-й, - ред.), коли вирішується її історична доля, для тих кіл Заходу, які потай чи цілком відверто бояться її фізичного та духовного відродження, важливо довести: незалежно від соціального ладу імперська свідомість є постійною та домінуючою російською рисою».
Ну, ви зрозуміли, за версією запеклого гуманітарія Волгіна, у дослідженні Томпсон винні не якісь там дрібні «польські історики-русофоби», а глобально – сам Захід, якщо і не весь, то його «кола». Ну й залишимо осторонь ту очевидність, що Росія та росіяни самі регулярно доводять: «імперська свідомість є постійною та домінуючою російською рисою».
ПОСТКОМУНІЗМ = ПОСТКОЛОНІАЛІЗМ? ДОСЛІДЖЕНЬ ВСЕ БІЛЬШЕ
Окремо слід зазначити, що у 2000-ні роки у суперечках і дискусіях почав складатися цілий напрямок досліджень, який, користуючись напрацюваннями концепції постколоніалізму, розглядає в якості імперії як Радянський Союз, так і весь контрольований Кремлем «соціалістичний табір». А чому ні? Військове вторгнення – було; експлуатація людських та природних ресурсів – теж; насильство над місцевою культурою, її урізання, системні зусилля з перевиховання місцевого населення в дусі імперської мови – безсумнівно.
Ось, наприклад, 460-сторінкова збірка есе від 15 учених, складена Віолетою Келертас у книзі «Балтійський постколоніалізм» (2006). Тут, з урахуванням робіт Фенона та Бгабги, розглядається література Естонії, Латвії та Литви. І це дуже показовий приклад – оскільки ці країни випробували на собі одразу кілька хвиль російської/радянської окупації та колонізації.
А ось 350-сторінковий збірник із 14 матеріалів під редакцією Януша Корека «Від совєтології до постколоніальності: Польща та Україна з постколоніальної точки зору» (2007). І тут країни обрані невипадково – близькі народи, сусіди, але такі, що мають різні історичні моделі існування. Україна, яка по висхідній прагнула і прагне вирватися з імперських кайданів, і Польща, в імперській синусоїді якої статус метрополії змінювався статусом домініону, колонії.
Звернуть також увагу на те, як вдало в цих двох прикладах було обрано об’єкти для наукового розгляду. Адже на сьогодні саме ці п’ять країн є головними ворогами імперського Кремля.
Цікавим також є випуск «Журналу постколоніального письменства» (Том 48, 2012). Заголовки звідти дуже показові, ось деякі з них: «Про колоніалізм, комунізм та Центрально-Східну Європу», «Примари переслідують: посткомунізм і постколоніалізм», «Постсоціалістичний ≠ постколоніальний? Про пострадянську уявну та глобальну колоніальність», «Запізнілі союзи? Простежуючи перетини між постколоніалізмом та посткомунізмом», «Секрет Андруховича: повернення колоніальної смирення».
Як бачимо, комуністична/соціалістична/радянська система тут безпосередньо розглядаються саме як варіант колоніалізму. Причому розглядається не однозначно, а прискіпливо, критично, із сумнівами, як і має бути у гуманітарній науці. Важливо відзначити, що такий підхід склався якраз до 2013-2014 рр., коли розпочиналася російсько-українська війна. Нехай тоді ще тільки гібридна, але вже абсолютно колоніальна – щоб приструнити колишню колонію.
ПОСТКОЛОНІАЛЬНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІМПЕРСЬКОЇ РОСІЇ Є, АЛЕ ЩЕ МАЛО
Повертаючись до «Імперських знань/Трубадурів імперії» Еви Томпсон, слід зазначити, що у 2014 та 2022 роках були цілком природні сплески інтересу до її роботи. Тож цю книгу, яка зараз перевидається в Україні, варто читати. Принаймні – для входження в тему. Щоб якщо й критикувати, то уточнюючи деталі та розвиваючи конструктивні тези, а не з російсько-імперських позицій абсолютного заперечення.
Ну і, звичайно, корисно спиратися на інші наведені тут роботи. Оскільки солідний науковий доробок для розгляду «Російської імперії – СРСР – сучасної Росії» з погляду постколоніальних досліджень є. Більше того, зараз під час повномасштабної російсько-української війни – це виклик часу. Коли інші імперії своє віджили, ця, Російська імперія, що маскується під Російську Федерацію, веде агресивну імперську війну. При цьому дає її обґрунтування в манері XVIII-XIX століть. У цьому всьому, до речі, є своя унікальність, оскільки відбувається зворотний рух від постколоніалізму до власне колоніалізму.
З іншого боку варто наголосити на позитивній динаміці наукового процесу. У 2000 році першовідкривачка теми Томпсон писала: «Лише той факт, що в західних університетах практично відсутній дискурс про російський імперіалізм, навіть у постколоніальні часи, свідчить про рівень успіху в риториці, якого досягла Росія».
У цьому ситуація нині докорінно змінилася. Але щодо іншого твердження Еви Томпсон, то все залишається, як було:
«Надання Ґаятрі Співак чи Гомі Бгабзі можливості формувати відповідь західних наукових кіл на західний імперіалізм рівнозначно запрошенню, скажімо, поляків чи литовців до читання лекцій студентам російських університетів про російський імперіалізм. Те, що такий проєкт неможливо навіть уявити, свідчить про різницю між відносною відкритістю західного дискурсу та постійним уникненням постколоніального дискурсу самими вченими та інтелектуалами в Російській Федерації».
Що важливо, таке уникнення «постколоніального дискурсу», повноцінного, а не імітаційного, як у Еткінда, значною мірою характерне не лише для тих, хто залишився в репресивній, поліцейській Росії, а й для тих, хто в еміграції. Бо це ж занадто дискомфортний підхід, що вимагає занадто глибокої переоцінки. Зручніше і простіше бачити себе, російський народ, лише однією з жертв імперської «внутрішньої колонізації».
Наступного разу ми розглянемо елементи расового підходу, расизму в Російській імперії – й аж до Ерефії. А також те, чому в роботах гуманітаріїв це опинялося в тіні.
(Далі буде)
Олег Кудрін, Рига
