Експедиція в село на Кіровоградщині, де глечиків більше, ніж людей

Григорівка – село в Олександрівській громаді на Кіровоградщині, яке скоро зникне з карти України. Тут залишилися декілька хат уздовж двох вулиць, переважно пусті, та з десяток жителів. Навколо – розорані поля. В експедицію сюди вирушили етнодослідниці проєкту «Баба Єлька»: Світлана Буланова та Інна Тільнова, а з ними й кореспондентка Укрінформу.

Ми поспішали до Григорівки, щоб поспілкуватися з 85-річною Марією Бобровською – чи не єдиною, хто ще може поділитися історією майже зниклого села. Жінка тут народилася; життя Марії розпочалося у війні – Другій світовій, і доживає віку вона теж в умовах війни, тепер уже російсько-української. Свого часу загинув на фронті її тато, а тепер онукові Сергію довелося і повоювати, і бути в російському полоні, де його утримували рік. Через вторгнення росіян в Україну постраждала і донька Марії Володимирівни: згоріла її хата в Чорнобаївській громаді Херсонської області.

СПОГАДИ ПОВОЄННОГО ДИТИНСТВА: ОЛАДКИ З ЛИПИ ТА КОРОВА, ЯКА ВРЯТУВАЛА ВІД ГОЛОДУ

У пошуках потрібної місцевості навігатор не став помічником, навіть більше, спочатку ми проїхали поворот на дорогу, яка мала б вести до села. Єдиний водій, який трапився на нашому шляху, на запитання про розташування села відповів, що такого давно немає. Але зрештою вдалося його знайти, хоча спочатку за лісосмугою, полем, ярочками було видно лиш зарості. Тому радіємо, коли за ними нарешті видніються хати.

Біля однієї з них нас і зустрічає Марія Бобровська (у дівоцтві – Шеремет). Ми проходимо до хати й розміщуємося на стільцях, а бабуся – на дивані, серед вишитих рушників, які підготувала, щоб нам показати, і розповідає про себе:

- Народилася тут у 1939 році, а фамілія була Шеремет. Батько – Володимир, забрали його на фронт. Він був молодий, тільки 20 років, і в 1941 році забрали воювати. І не знаю, де він загинув. Був із села з Житомирщини батько, а мати тут родилася і тут жила. Мама – Надія Голик.

Жінка розповідає, що її мама – серед тих, хто пережив Голодомор. В її родині вижили лиш семеро дітей із тринадцяти. Марія Володимирівна й сама пережила голод – повоєнний, згадує 1947 рік:

- Була корова, то через корову не голодували, щоб зовсім, бо було молочко. А у батькової сестри були жорна. У кого була пшеничка чи що, то носили молоти, та їм давали мірчук. А мені вже, як бабі той понесу молоко, то вони дадуть зерна трошки того чи то крупи, то оладки пекли. Але і липові, бувало, робили.

Із чого робили ті оладки липові – чи то з цвіту, чи то з листя, бабуся Марія вже не пам'ятає, була малою, тож оладки такі робила її мати. Згодом, як борошно стало доступним, пекли коржики, що були чи не найсмачнішим десертом. І розповідає рецепт:

- Я у кружку наливаю кислого молока, туди додаю трішки сметанки і ложку мелених горіхів, а тоді яйце вбиваю туди і чотири ложечки жиру зі сала. Коли жир цей ллєш, вони тоді крихкі дуже і добрі. Борошно. І печу. Ось у Вовки тут, у фермера, хлопці робили зданіє. То напечу і дам тим хлопцям. Так вони просили: «Баба, немає у вас іще пироженого?».

І згадує, що з такими ж коржиками і вечерю носили. А ще до вузлика з вечерею клали книш. Як описує страву Марія – «такий пиріжечок». Хрещені батьки у відповідь давали подібні до цих смаколики – пироги чи коржики, пригощали кутею, яку варили з пшениці. Коли мали – то й трохи грошей. Діти питали для цього: «Дозвольте колядувати». У кого було що давати, то казали: «Колядуйте». А в кого не було, то так і відповідали: «Немає що дати».

А в кращі роки на різдвяному столі могли бути й вареники з картоплею, й узвар, і холодець, і капусняк, який був, крім як звичайною стравою на стіл, так ще й ритуальним, зокрема його готували на поминки.

- М'ясо потрібно отварити раніше, окремо. А тоді капусту. Можна кислу. А тоді пшоно кидають. Тепер і рис, а раніше тільки, пам’ятаю, пшоно було. Тоді картоплю. Цілу картоплю обчищую, кидаю. Тоді витягаю, перетовчую її. Зажарку роблю: смалець, масло, олійки трохи, цибулі й томатної пасти або томат. Приправи – вкінці.

На запитання про Великдень Марія Володимирівна цікавинок не пригадує.

- У сусідньому Підлісному церква була, а в Григорівці не було. Ми туди ходили святити паски.

Додає, що писанок не робили – такі були часи.

Також жінка згадує, як під час війни ховались у погребі сусідки – баби Параски, а вже після закінчення Другої світової збирались із дівчатами у неї на печі, щоб разом повишивати при лампі. Вишивати Марію навчила її мати, не за схемами, переважно гладдю:

- Та більше гладь, зразу малювали узори, потім з паперу перемальовували на полотно, а на полотні тоді вже вишивали нитками. А потім вже і хрестиками.

За Марією Володимирівною на дивані саме лежать вишиті рушники – наготувала, щоб показати нам.

ПОШТА ЩОСЕРЕДИ ЧЕРЕЗ ТИЖДЕНЬ

Інна та Світлана розпитують про село. Марія Володимирівна пригадує часи, коли тут проживало не менш ніж три сотні людей. Тепер – одинадцять.

- Коли закрили школу в 1974 році, тоді почали виїжджати, а діти виростали, всі почали шукати кращого життя. І після того все змінювалося. Багато людей переїхали або померли, – говорить Марія.

Тепер тут ні клубу, ні амбулаторії, ні магазину. Пошту доставляють автівкою щосереди через тиждень. Привозять не лиш кореспонденцію, а й консерви, ковбасу, крупи, хліб. Це треба замовляти заздалегідь, каже Марія Володимирівна:

- Я булочку замовляю, привозять завжди, і хліб як замовлю – можуть привезти. Не завжди їздять, непогода буває.

Ліки та інше Марії привозить син. Жінка старається вправлятися сама по господарству: прибирає, топить піч, готує. Раніше сама й город садила, тепер син приїжджає допомагати із цим.

- Я сапати люблю, бо я ж весь вік, 20 років, ланковою була в колгоспі. І що я ветеран праці, є книжка, і все є, – каже жінка.

У селі жило немало людей із Житомирщини. Чому люди сюди їхали, Марія Володимирівна точно не пам’ятає, відповідає коротко, ніби це просто щось звичне:

- Переселенці вони. Їх переселяли.

Згадує прізвища Руденків, Васьковських, Немержицьких, Корольчуків, Завадських та ще кілька родин. Хтось приїхав сюди вже із чотирма дітками, хтось не знайшов собі долі на Кіровоградщині, але й по поверненню додому, на Житомирщину, довелося жити в землянці.

Із Житомирської області переїхала й родина вже покійного чоловіка Марії Володимирівни:

- Чоловіка звали Андрій або просто Андруша. А він на мене казав Маша. Після школи я поїхала в Олександрію, закінчила 7 клас, а потім почала працювати на фермі. Він теж приїхав із Житомирщини, тут жили. Якось зустрілися, потім почали ходити разом до клубу.

Жінка пригадує, що коли чоловік до неї залицявся, то приносив гостинці: яблука або квіти, пам'ятає букети із чорнобривців. Весілля було зовсім скромним, без гулянь.

- Мати дала нам ряднину, байкове одіяло і подушку. Купили матрац, набили його соломою, бо в мене не було грошей на нормальний. Все було просто, але ми побралися, – говорить Марія Володимирівна.

Жити довелося в одній хаті зі свекрухою, було різне, розповідає жінка, не завжди мирилися. Утім, скоро в молодят народилася донька – Люба.

- Ми жили разом 51 рік, були різні моменти, але любили одне одного. Він інколи ревнував, це було. Але я йому пробачала.

Згодом, після народження другої дитини – сина Анатолія, подружжя вирішило таки будувати собі окреме житло. Традиційно для тих часів – з толокою:

- Раніше ми всі разом допомагали одне одному будувати будинки. Це було як традиція: в суботу робили заміс, а в неділю вже мазали. Сьогодні помазали, а наступного тижня хтось інший так само. Усі працювали разом, кожен міг допомогти, навіть якщо не просив. Не було платні, все робили гуртом. Головне – одне за одного, всі підтримували одне одного.

Зі стандартних запитань, які ставлять Інна та Світлана, – про місцевих ворожок чи «бабок».

- Була баба Степа, яка допомагала з переляками. Вона шептала, коли дитина не могла спати через переляк, або коли хтось не так подивився на дитину. І баба Куличка. Лікувала, коли у мене була важка робота і зірвався живіт. Вона допомогла підняти його – і стало легше, – пригадує Марія Володимирівна.

Ще згадує, що діткам під час купання до води додавали чебрець, а також барвінок, але тільки для запаху, «бо він отруйний», уточнює жінка. А вдома в разі дрібних занедужань використовували те, що під рукою мали.

- Ну, як понос, то груші сушені брали, їли, то яєчко круте, то щось отаке було. А як голова боліла, температура – мокру тряпку прикладали.

ЖИТТЯ МАРІЇ ВОЛОДИМИРІВНИ: ВІД ВІЙНИ ДО ВІЙНИ

Уже наприкінці розмови запитуємо, чи не страшно бабусі в селі самій жити.

- Страшно чи не страшно, а треба терпіти: у дочки погоріло все. Ось тільки стяглися на хату, на все в хаті стяглися, а на тобі – оця війна. І все пропало, все звалило, і сараї пропали, і городи, і все. А тепер по квартирах три душі, і одна Лєна працює, онучка.

Хата, про яку йдеться, була в Посад-Покровському, у Чорнобаївській громаді Херсонської області. Боляче нам  слухати, як життя бабусі Марії розпочалося у війні – Другій світовій, і доживає віку вона теж в умовах війни, тепер уже російсько-української. Колись загинув на фронті її тато, а тепер онукові Сергію довелося і повоювати, і бути в російському полоні, де його утримували рік. Воїна вже звільнили.

Хоч родина і спілкується з бабусею, вона зізнається, що одній у селі, якого вже майже немає, непросто.

- Я любила дуже нарядитися, танцювала, співала, працювала, все робила. А тепер сама вию кожну ніч.

На жаль, поїздка закінчується на такій сумній ноті. Розповідь про непросте життя бабусі та види майже зниклого села доповнює дрібний холодний дощ. Мовчки проходимо повз спустілі подвір'я, зупиняючись біля одного з них. Там – глечики, які тримаються на тому, що було колись тином. Із глазур'ю і звичайні, із квітами, орнаментами, уцілілі та вже розбиті. А навколо – вже не садиба, а ліс. Улітку ми б хтозна чи помітили  цей дім за заростями. Робимо останні кадри і збираємося.

Імовірно, це село ми вже ніколи не побачимо. Радіємо лиш тому, що вдалося зафіксувати ті спогади, які берегла Марія Володимирівна. І зробити фото глечиків. Уже після повернення додому Інна Тільнова написала: «Село, де глечиків побачили більше, ніж людей».

Мирослава Липа, Кропивницький
Фото авторки