Трудовий кодекс, який нікого не зацікавив

Ми побачили повну байдужість і парламенту, і політиків, і засобів масової інформації, і, що найстрашніше, всього суспільства до голосування за зміну трудового законодавства. Незгоду з проектом Трудового кодексу висловили тільки представники так званих вільних профспілок (опонентів Федерації профспілок України, які є продовженням радянської Укрпрофради). Однак їхні спроби завадити ухваленню Кодексу миттю провалилися. Напередодні, 4 листопада, лідер Конфедерації вільних профспілок України (КВПУ), колишній народний депутат України Михайло Волинець та його колеги по профспілковій діяльності скликали термінову прес-конференцію, відчайдушно намагаючись зацікавити суспільство та ЗМІ майбутнім голосуванням. Даремно. До речі, зі слів Волинця випливало, що КВПУ дізналося про винесення проекту Трудового кодексу на розгляд Верховної Ради буквально в останній момент, що само по собі є непрямим свідченням ординарності, з точки зору керівництва парламентом, такої події, як ухвалення нового трудового законодавства. Загалом, складається враження, що Трудовий кодекс потрапив у сесійну залу значною мірою випадково, виключно як частина так званого «безвізового пакету» законопроектів. Не було б проблеми безвізового режиму - не мали б і нового Трудового кодексу. Його проект, до речі, знаходиться в парламенті з 2003 року, він навіть уже один раз ухвалювався в першому читанні. Звісно, за цей час його не раз поправляли, помінялися офіційні автори проекту, однак головним тут є той факт, що з 2003 року ухвалення Трудового кодексу так і не стало пріоритетним завданням для Верховної Ради.

В Україні нема потужних профспілок - ось проблема з проблем

Прикро, але якість трудового законодавства нині не цікавить не лише політиків, а й суспільство загалом - ні з боку громадянських активістів, ні з боку самих найманих працівників. В Україні нема потужних профспілок - ось проблема з проблем. Офіційні профспілки (тобто, спадкоємні колишніх радянських) усі двадцять з лишком років після здобуття Україною незалежності займалися виключно комерційно-корупційною експлуатацією профспілкового майна (головним чином - санаторіїв), що дісталося їм у спадок від радянських часів, та спільно з держчиновниками - керуванням (або, по модному - «дерибаном») фондів соціального страхування. До трудового законодавства їм було байдуже. Не дивно, що вони, не те що не опонували роботодавцям при розробці проекту Трудового кодексу, а допомагали їм (приміром, в 2010-2011 роках тодішні керівники «офіційних» профспілок і тодішні народні депутати Олександр Стоян і Василь Хара числилися авторами проекту).

Розпачливі зойки про узаконення «рабства» - оце і все, що чує суспільство від лідерів незалежних профспілок

Ті відверто слабенькі незалежні профспілки (на кшталт Конфедерації вільних профспілок України), що єдині протестують проти Трудового кодексу, який, на їхню думку відповідає інтересам виключно роботодавців, не зуміли зробити тему ухвалення нового трудового законодавства суспільно значущою. Немає у них для цього ні фінансів, ні кадрів, а головне - немає масової підтримки працівників. Навіть пропагандистську роботу, тобто - пояснення і донесення до суспільства загроз, які містить, на їхню думку, у собі Трудовий кодекс, вони провалили. Розпачливі зойки про узаконення «рабства» - оце і все, що чує суспільство від лідерів незалежних профспілок. Такі «пояснення» не привертають уваги ні політиків, ні громадських активістів, ні найманих працівників (роботодавців, зрозуміло, і згадувати не варто). Примітно, що у виступах представників цих профспілок явно видно, що головну надію на недопущення ухвалення Трудового кодексу вони покладають не на мільйонні маси українських найманих працівників, не на українських політиків і депутатів, а на зовнішні сили - Міжнародну організацію праці, профспілкові об'єднання з європейських країн, тощо.

Щодо дотримання трудового законодавства, обов'язкові елементи контролю і покарання - справедливий суд і потужні незалежні профспілки

Нема сенсу нині розмірковувати, як та чи інша норма Трудового кодексу поліпшить, чи, навпаки, погіршить становище найманого працівника. Бо реальне дотримання трудового законодавства забезпечується не декларативними гарантіями у тексті законів, а наявністю реального механізму контролю і покарання за недотриманням трудових законів. Обов'язкові елементи такого контролю і покарання - справедливий суд і потужні незалежні профспілки. В Україні наразі немає ні перших, ні других. Ось у цьому корінь проблеми, а не в тому чи іншому варіанті тексту Трудового кодексу.

Різниця між силами і можливостями сучасних українських роботодавців і сучасних українських найманих працівників настільки величезна, що легко нівелює будь-які писані права останніх

У такій ситуації жодний «прогресивний» текст Трудового кодексу, хай навіть його напише особисто Михайло Волинець, нічого не дасть. Різниця між силами і можливостями сучасних українських роботодавців і сучасних українських найманих працівників настільки величезна, що легко нівелює будь-які писані права останніх.

Приміром, невиплати чи затримки у виплаті заробітної плати забороняються як чинним Кодексом про працю 1972 року випуску, так і новим Трудовим кодексом, що його остаточно ухвалять до кінця року. Однак, як відомо, це зовсім не заважає роботодавцям (у тому числі - державі) вдаватися до таких невиплат чи затримок, причому абсолютно безкарно. Те саме можна сказати про зарплати «в конвертах». Заборонені, і не лише трудовим законодавством, а й кримінальним, вони, однак, живуть і навіть дуже добре себе почувають.

Корумпований український суд не залишає окремому найманому працівнику реального шансу відстояти свої права у суперечці з нечесним роботодавцем. Та навіть при цілком справедливому правосудді перевага буде на боці роботодавця, хоча б тому, що він має гроші на кваліфікованих юристів. Лише профспілка може на рівних змагатися у суді з роботодавцем. Дивно, але факт: у суперечці з роботодавцем український найманий працівник сьогодні може більше сподіватися на допомогу держави, а не профспілки, куди він щомісяця сплачує внески. І то лише тоді, коли роботодавець аж надто брутально порушує права свого працівника.

Ннерозуміння абсолютною більшістю українців надважливості незалежних профспілок у гарантуванні їхнього загального добробуту є чи не головною причиною, чому Україна й досі залишається «радянською», а не «європейською»

Сьогодні пересічний український найманий працівник свої трудові проблеми намагається вирішувати сам особисто. У нього нема розуміння необхідності колективного захисту від держави і приватних роботодавців. На профспілки він дивиться лише як на можливість отримати безоплатну чи пільгову путівку в санаторій, разову матеріальну допомогу чи щось подібне. Такий собі різновид «халяви». Причому, така можливість меншає з кожним роком, і працівник сприймає це як щось закономірне, боротися проти чого - марна справа. А оплату лікарняних, приміром, він, за радянською звичкою, і взагалі вважає грошима від держави, до яких профспілки не мають жодного відношення. Загалом, нерозуміння абсолютною більшістю українців надважливості незалежних профспілок у гарантуванні їхнього загального добробуту є чи не головною причиною, чому Україна й досі залишається «радянською», а не «європейською».

Мабуть, українцям і тут доведеться «випити чашу до дна». Спочатку вони мусять по максимуму відчути на власній шкурі розгул безкарності роботодавців, щоб, нарешті, зрозуміти необхідність гуртування у реальні, а не бутафорські радянського зразка профспілки. Це мають бути такі потужні профспілки, щоб жодна з політичних сил не наважилася ігнорувати їхню позицію.

Парадокс, але у такій ситуації ухвалення Трудового кодексу зовсім не виглядає як катастрофа чи трагедія. По-перше, Кодекс, за великим рахунком, лише фіксує на папері ту реальну безправність найманого працівника в Україні, яка й так вже існує, причому не від вчора, а від позапозавчора. По-друге, ця безправність може бути подолана лише внаслідок наполегливої боротьби найманих працівників, організованих у незалежні профспілки. Тобто - через масові страйки або загрози страйків. Іншого шляху не існує, і не тому, що українська влада чи український роботодавець якісь там особливо «експлуататорські», а тому, що це світовий закон. Ніде в світі права найманих працівників, про які українці сьогодні можуть лише мріяти, як мріють про європейські зарплати чи європейські дороги, не були даровані роботодавцями з доброї волі, а лише відвойовані у них у жорсткому протистоянні. Цей закон українцям ще належить усвідомити. І практика застосування нового Трудового кодексу їм у цьому, безсумнівно, допоможе.

Юрій Сандул. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.