Видатні українці - в'язні московського режиму
Вирок для української патріотки Надії Савченко, ухвалений Донецьким судом Ростовської області – не є винятком у історії стосунків колишньої Московії (а нині Російської Федерації) з Україною. Як не виглядає чимось винятковим і безпрецедентний строк ув`язнення – 22 роки тюрми.
Надія, як офіцер, як український парламентарій, не перша з патріотів і борців за державність і незалежність України, з якою намагається розправитися імперія. Як боляче й сумно не було б їй сьогодні, втім вона має знати й відчувати, що, як засуджена неправедним російським судом, вона потрапила в славетне товариство, в коло виняткових людей, які все своє життя поклали на алтар боротьби за ту Україну, яку ми любимо і яку цінуємо.
Про них і піде мова.
1. Дем'ян Многогрішний (1631-1703), 3-й гетьман Лівобережної України - голова козацької держави (1669-1672). Прихильник політики Гетьмана Петра Дорошенка, під час правління прагнув інтеграції обох боків Дніпра.
1672 року за доносом старшини засланий царським урядом до Сибіру. Його звинуватили у зраді сюзерену, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом із родиною і товаришами - ніжинським полковником Матвієм Гвинтовкою і осавулом П.Грибовичем - гетьмана вивезли до Бурятії й ув'язнили в Іркутському острозі. Згодом перевели до Селенгінська. В ув'язненні пробув 16 років.
В 1688 році, після участі в обороні міста від повсталих бурятів, був звільнений. Помер у 1703 році (незадовго до смерті прийняв чернечий сан).
2. Павло Полуботок (бл.1660-1724) - український військовий та політичний діяч. Полковник чернігівський, наказний гетьман Війська Запорозького Лівобережної України (1722-1724). Здійснив реформу судочинства; обстоював автономію Гетьманщини, протидіяв Малоросійській колегії.
22 травня 1723 року Полуботка із старшиною викликали до Петербурга «для отвєту» за організацію антиросійської діяльності та підбурювання народу проти імператора. Там він був заарештований за наказом Петра І за підписання Коломацьких чолобитних та діяльність супротив Малоросійської колегії. Не витримавши жорстоких тортур, гетьман помер в ув'язненні у Петропавлівській фортеці Петербурга 29 грудня 1724 року.
3. Петро Калнишевський (1691-1803) - останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765-1775 роках. Дбав про колонізацію земель Запоріжжя, поширював хліборобство і торгівлю; обстоював військові та адміністративно-територіальні права Запоріжжя від зазіхань російського уряду.
Після зруйнування 1775 року царськими військами Нової Січі заарештований і засланий до Соловецького монастиря, де перебував у в'язничій ямі; 1801 року указом Олександра І звільнений з монастирської тюрми у віці 111 років; похований на подвір'ї Соловецького монастиря (де залишився після тюрми) перед Преображенським собором. Загалом в ув'язнені пробув 26 років. У 2008 році гетьмана було канонізовано.
4. Тарас Шевченко (1814-1861) - український поет, художник, громадсько-політичний діяч, засновник нової української літератури. Походив з кріпацької родини. У 1838 році, у 24 роки, Шевченка викуплено з кріпацтва.
Як один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства у 1847 році був засуджений і засланий у солдати до Оренбургського краю без права писати й малювати. Після 11 років заслання, з 1858 року жив в Петербурзі без дозволу виїзду в Україну. Проте, поетові вдалося домогтись дістати дозвіл для поїздки на батьківщину. Його остання подорож до рідного краю відбулась літом 1859 року. Помер у Петербурзі у березні 1861 року.
5. Лесь Курбас (1887-1937) - український режисер-новатор, актор, драматург і публіцист.
26 грудня 1933 року заарештований у зв'язку зі справою «УВО» («Української військової організації»). Судовою Трійкою при колегії ДПУ (УРСР) від 9 квітня 1934 року за статтею 54-11 Кримінального кодексу УРСР засуджений до ув'язнення у виправно-трудових таборах (ВТТ) на 5 років. Відбував покарання на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, потім на Соловках. 9 жовтня 1937 року його було засуджено до страти, а 3 листопада 1937 року - розстріляно в урочищі Сандармох.
6. Йосиф Сліпий (1892-1984), митрополит (1944-1984) Української греко-католицької церкви. Професор і ректор (1928-1944) Львівської греко-католицької семінарії та Богословської академії.
З 1945 по 1963 рік як глава репресованої радянською владою церкви перебував на каторжних роботах і у тюрмах Сибіру. Лише після звернень Папи Римського Івана ХХІІІ і президента США Дж. Кеннеді до Микити Хрущова патріарха Сліпого було звільнено. На каторжних роботах та засланні владика пробув 18 років. Після звільнення виїхав до Риму і там заснував Український католицький університет. Помер патріарх на 92-му році життя в Римі.
7. Надія Суровцова (1896-1985) - українська громадська діячка, філолог-перекладач, історик. В 1917-1918 рр. - працювала в уряді Центральної Ради, під час гетьманщини - в секретаріаті Міністерства закордонних справ. Наприкінці 1918 року була призначена секретарем інформаційного бюро дипломатичної місії Української Народної Республіки, у складі якої працювала у Відні до 1920 року. У 1925-у Суровцова повертається в Україну.
Арештована у 1927 році. 29 років була в'язнем сталінських таборів. Лише у 1957 році їй вдалося повернутись на батьківщину.
Після повернення із заслання, її дім в Умані у 60-70-х роках став одним з духовних центрів. Два тижні у будинку Надії Віталіївни жив Солженіцин, котрий записував її спогади про табори (до речі, він згадує її у своїй книзі «Архіпелаг ГУЛАГ»).
Тривалий час Надія працювала редактором у РАТАУ (нині Укрінформ). Втім, спокійного життя не було: постійні обшуки, стеження, доноси, шантаж тривали майже до самої смерті Надії Суровцової.
8. Василь Стус (1938-1985) - поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1990), Герой України (2005).
У 1972 році київський обласний суд засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді». До 1977 року відбував покарання у таборах Мордовії. Після закінчення строку ув'язнення два роки працював у Магаданській області на золотих копальнях. У 1979 році повернувся в Київ. У 1980 році знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений до 10 років примусових робіт і 5 років заслання у табір в Кучино (Пермський край, Росія). Кілька разів оголошував голодування, протестуючи проти жорстокого поводження з політв'язнями. Помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. За офіційними даними, причина смерті - зупинка серця, але є припущення, що це було вбивство.
9. Євген Сверстюк (1928-2014) - мислитель, правозахисник, публіцист, лауреат Шевченківської премії 1995 року.
У 1960-х його чотири рази звільняли з роботи з політичних мотивів. У самвидаві були відомими його твори «З приводу процесу над Погружальським», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза». Арештований у 1972 році за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда», був засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання (покарання відбував у Пермській області; з 1979 року - столяр геологічної експедиції в Бурятії). У таборі неодноразово оголошував голодування, регулярно потрапляв до карцера.
Після повернення до Києва з 1989 року - активний учасник національно-демократичного руху. Член ініціативи «Першого грудня» - об'єднання інтелектуалів та громадських діячів.
10. Мустафа Джемілєв (1943) - один з провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник, учасник дисидентського руху СРСР, народний депутат України.
У 1969-у Мустафа Джемілєв стає одним із засновників та членів Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР. Від імені цієї Групи він бореться за права кримськотатарського народу, насамперед за його політичну реабілітацію і повернення на історичну батьківщину - в Крим.
За часів СРСР Джемілєва арештовували 6 разів. Всього він провів п'ятнадцять років у місцях позбавлення волі: був ув'язненим у 1966-1967, 1969-1972, 1974-1975, 1975-1976, 1983-1986 роках та у 1979-1982 роках був у засланні в Якутії.
Після проголошення незалежності України Джемілєв став активним діячем політичного життя країни. З 1998 року - народний депутат України.
11. В'ячеслав Чорновіл (1937-1999) - діяч руху опору проти національної дискримінації українського народу, політичний в'язень СРСР. Один з очільників українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х - початку 90-х років. Засновник підпільного українського часопису «Український вісник». Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаганду» (1967-1969, 1972-1979, 1980-1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років.
Один з ініціаторів проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року та Акта проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Загинув 25 березня 1999 року за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем.
12. Левко Лук'яненко (1927) - український дисидент і публіцист. Уперше був засуджений у 1961 році «за антирадянську агітацію і пропаганду» до вищої міри покарання. Через два з половиною місяця Верховний суд замінив вищу міру на 15 років позбавлення волі. До 1976 року відбував покарання у Мордовських таборах та три роки у Владимирській тюрмі. Після виходу на волю увійшов до складу Української Гельсінської групи. У 1977 році знову заарештований і у 1978 році засуджений Чернігівським облсудом до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Покарання відбував у Мордовському таборі особливо суворого режиму в селі Сосновка. З 1980 по 1986 рр. був ув'язнений у тюрмах Пермської області, Чернігова. З 1987 року - на засланні в Томській області.
Всього у тюрмах і мордовських таборах провів 25 років та ще 5 років у засланні.
Політик та громадський діяч, народний депутат України. Герой України. Один із авторів «Акту про Незалежність України». Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 року.
* * *
Безумовно, список цей можна продовжувати й продовжувати, бо козаками, а потім «петлюрівцями» й «бандерівцями» завжди були переповнені московські каторги та гулаги. І не тільки вояками, а й письменниками, священиками, філософами і вченими, академіками і винахідниками космічних кораблів. Понад двадцять бранців путінського режиму з числа українців страждає в очікуванні тривалих тюремних строків зараз, а хтось уже відправлений в Сибір по етапу. Шляхом, проторованим нашими героями-пращурами.
Розквіт української еліти завжди віщував загибель Російської імперії. І імперія з нею боролася, бореться і боротиметься доти, доки сама згадка про Росію не вивітриться порохом із придорожних канав.
Світлана Карабань, Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.
