Хелоуїн у Кремлі. Путінські свята як данина постмодернізму
...Два фейсбучних коментарі через поребрик пролили світло на причини культурного феномену, який загострюється в Росії головним чином на свята. Останній з них - 9 травня - став апофеозом «побєдобєсія» (як його охрестили самі російські журналісти). Але були й інші. «Гагарінобєсіє» (пам'ятаєте, минулого року муралізм з розіп'ятим Гагаріним?), та «іскандеробєсіє» (що проявляється зазвичай на 23 лютого), «сталінобєсіє» (у день смерті тирана) та вічне як весна - «путінобєсіє».
Всі ці натовпи росіян і примкнулої до них вати з окупованих Лугандону й Криму - зі скляними очима, що обмоталися колорадскими стрічками і погрожують кулаками Заходу, сприймаються нами як стадо зомбі. І ми тут в Україні сидимо за інтернетом і дивуємося, як же так сталося, що росіяни з розумної і освіченої нації деградували до такого?
Але в тому-то вся й справа, що вони вважають тупими і зомбованим нас з вами. А себе, навпаки, розумними, сучасними і дуже винахідливими. І просто нам, «бандерівцям», в силу своєї обмеженості, цей їхній феєричний політ фантазії не зрозуміти.
«Це українці злі й заклопотані, а в Росії ми знаємо, що не в силах змінити владу і не морочим собі цим голову. У політику не ліземо, живемо в своє задоволення і веселимося від душі», - пише у ФБ дама з Москви.
А ось ще одна думка: «Ви там зомбовані і сприймаєте все занадто буквально. А ці багатолюдні паради у Москві, георгіївські стрічки на шльопанцях, танкові башти на голові - це звичайнісінький постмодернізм. Вам його не зрозуміти. Тому що живете у своїх вузьконаціональних інтересах. А ми - громадяни світу».
Знаєте, у чому наша помилка? А в тому, що, коли ми сміємося над їхніми колорадскими стрічками та наколками Путіна на голому торсі, вони на нас не ображаються. Вони дивляться на нас, як на провінціалів, які читають п'єсу Ежена Йонеско і не розуміють, чому всі так носяться з носорогом? Бо вони давно вже не вірять в цю лабуду про Велику Перемогу, про космічну державу, про друга дітей Сталіна. Вони прекрасно знають, що Росія - тюрма народів, і що Крим вкрадений, і Боїнг ними збитий. Але їм подобається бути «поганими хлопцями» в театрі абсурду. Це - прикольно, а якщо ще й викликає страх уоточуючого світу, то - круто.
Весь ідеологічний шабаш путінських масовок останніх років дуже точно вписується в парадигму цього самого постмодернізму. Адже, якщо узагальнити існуючі визначення цього культурного феномену і способу життя нашої епохи, то що це, як не веселощі під час чуми, ліліпутство, що мавпує гігантів, добровільна відмова від ідеалів на користь вульгарності, упакованої в благопристойну обгортку «споконвічних традицій»?
Хіба не театр абсурду - нинішні потуги РПЦ на чолі з Кирилом садити людей у в'язницю за слова про те, що Бога немає? Хіба не кітч - мерседесово-діамантове облачення вищого кліру при повній порожнечі змісту під цією позолоченою оболонкою?
У постмодерністській картині світу будь-який образ, як і будь-який текст не служать відображенню дійсності. А існують лише як відлуння іншого тексту та іншого образу. Ніхто вже реально не розуміє, що таке Велика Вітчизняна війна, і що є перемога у цій війні, і немає тих, хто бачив ці страждання. А ті, що нині - вони й не хочуть їх бачити - навіть в кадрах кінохроніки. День Перемоги для російського обивателя - це довга низка святкувань «днів перемоги», яка йде у нескінченне минуле. І тільки.
Революція - це завжди авангардизм, прорив із системи традиційних міфів та вірувань. Модернізм - віра у поступальний рух цивілізації. Постмодернізм це - повільна реакція, породжена невірою у прогрес і силу розуму, повернення до старого й давнього з тихою усмішкою: «А виноград-то, виявляється, зелений»...
Вірити в прогрес можна, якщо ти до цього прогресу свідомо рухаєшся. А якщо ти безнадійно відстав, то найбільш доцільно цей прогрес висміяти. Але так, щоб це не сприйняли як насмішку. У вас там на Заході «мета-наратив» - свобода особистості, наука, міжнародне право? А ми вам свій «мета-наратив» - ядерна зима. Злякалися? Ха-ха-ха! Давайте посміємося разом. Або інший прийом - «великі історії» замінити дрібними анекдотами: типу Сергія Звєрєва в солдатській шинельці і з орденами.
Шабаш у День перемоги - це чистий постмодернізм. Свого роду російський хелоуїн. Було собі таке благородне свято - День всіх святих, ні, здалося мало - дайте нам відьом і вампірів! І не те, щоб його учасники схиляються перед потойбічної нечистю, але пожартувати на межі, пограти в страшилку - можна. Різного роду ряджені з фальшивими орденами Слави, які самі себе нагородили й підвищили у званнях до генералів армії, нікого не обурять. Повеселять - так, як любителі старовини, що одягають на себе на історичних реконструкціях мундири гусарів і кавалергардів. Мовляв, наш день перемоги, що хочемо, те й робимо!
Пообіцяти Америці радіоактивну пустелю - це хелоуїн. Піти і відлупцювати в центрі Москви активістів, які виступають проти присутності російських військ в Україні - це така гра. Вистрілити в Нємцова - гра. Одягнув на одну ніч чорний плащ, вставив фальшиві ікла в рот - вистрілив, переодягнувся, і з ранку в офіс, на службу.
Наші спроби викривати хелоуїнські висловлювання Путіна і його чортівні - це те ж саме, що ходити з хрестом на молодіжну вечірку і в присутності ряджених вовкулаків сатану виганяти. Тільки станеш посміховиськом.
Постмодерн чудова штука. Він подобається плебсу, тому що зрівнює його з елітою. Він опрощує великі ідеї, він змішує героїв з фриками. Він змушує розумних і порядних професорів ходити строєм під жлобськими гаслами і вигаданими символами і ще намагатися отримувати від цього кайф.
Ви думаєте, сотні тисяч москвичів з Путіним на чолі і портретами «дідів» в руках вийшли на вулиці віддати данину пам'яті? Ні, це був елементарний флешмоб - ну, начебто, як проїхатися в одних трусах в метро. Чи є сенс запитувати: чому в трусах і чому в метро? Адже головне у флешмобах не «навіщо», а «як багато нас зібралося». А якщо зібралися «на зло» комусь, це, взагалі, блиск! І це прикольно, що «Путін з нами», і у нього теж якийсь портрет в руках. Прокурорша Поклонська з Криму одразу збагнула, що до чого, і винесла портрет «діда» Миколи Другого Кривавого. Оцініть жарт гумору!
«Колорадка» для Папи Римського, матрьошки з бузувірським оскалом як символ чемпіонату світу з хокею, ролик, що запрошує на громадянську акцію серпом і молотом у жіночих трусах, заклик народжувати дітей від Путіна, Гіркіни, Жириновські, Лимонови, бородаті козаки, гламурні фільми, що перекручують війну, бойова фантастика про захоплення доблесним російським спецназом Англії та Америки... А ще війна на Донбасі, яку російському плебсу підносять як такий собі фільм Квентіна Тарантіно, де кров ллється рікою, але зовсім не страшно. Все це і є путінський постмодернізм. Дрімучий і непереможний російський треш.
«Постмодернізм як культурна течія, пишуть підручники, не створює своїх форм, він паразитує на старих і відкинутих. Їхнє походження не має принципового значення: від предметів побуту, викинутих на смітник або куплених в магазині, до шедеврів світового мистецтва. Запозичення, симуляція, ремейк, дописування від себе класичних творів, - ось зміст мистецтва епохи постмодерну».
Але ось що цікаво. У безлічі робіт на цю тему, що вийшли в Росії, феномен постмодернізму описаний не інакше як «родова травма Західного світу», в якому, мовляв, давно вже розчарувалася решта земної кулі. Чому ж ця пошесть таким буйним цвітом розцвіла у канонічній Росії, оплоті православ'я, де, як стверджують апологети «русского мира», зберігся міцний дух непереможеного народу?
Чи не тому, що Росія зайшла в глухий кут? Оскільки шлях у «назад», проголошений Путіним, виявився дорогою в холодну війну, а від неї - у світову війну, пролетарську революцію і татаро-монгольське іго? І всерйоз йти туди бажає хіба що найбільш маргінальна частина росіян, яка мріє попрацювати в офісі опричниками Івана Грозного. Мало-мальськи заможні росіяни, а особливо, новий істеблішмент, і ледве дихаюча (але ще дихаюча) інтелігенція туди не хочуть. Однак, іншого шляху вождь не показав. Від Європи «кам'яний пліт» Росії відірвався, а причалити куди-небудь до Монголії й Тибету стрьомно - не зрозуміло, чи витримає витоншена до прозорої блідості цивілізованість росіян таке випробування.
От і залишається брати приклад з Гіркіна - реконструювати померлу імперію в кінематографічному та карнавальному варіанті. А оскільки світ нереальний, то інтелігенції та народної творчості у ньому височайшим повелінням дозволено "изгаляться", хто як може. І народ "изгаляется", ще й так, що іскри з очей летять.
І це не дивно, бо, чим більше народ обмежують у свободі, тим безбашенніше він цю свободу реалізує в рамках дозволеного. Коли в державі досягає апогею «параноїдальний початок задушливого порядку», на арену обов'язково виходить «шизоїдний початок творчого свавілля» - сказав хтось із великих. Загальна шизофренія дозволяє людям, яким держава відмовила у самореалізації, знайти себе в образі вигаданих героїв, досягти фальшивого катарсису у фальшивих стражданнях. І це не самообман, ніхто себе не обманює. Це комп'ютерна гра під назвою «РФ - велика держава».
Якщо суспільство довгий час живе старими формами, коди до їхньої розшифровки губляться, писав Умберто Еко. Втрачається сакральність, і культурні цінності стають банальними предметами престижу або торгу. Так було свого часу з підробками під античність, так відбувається з атрибутами Перемоги сьогодні. Пілотки і гімнастерки на працівниках автозаправних станцій - чудовий маркетинговий хід. Плакати з оголеними красунями, оповитими колорадською стрічкою, які запрошують у нічний клуб словами: «Родина-мать зовет танцевать!» - покликані збільшити кількість клієнтів. Замовлення на дитячі візочки - броньовики і декоративні надбудови над легковиками у вигляді танкових башт - дохід малому бізнесу. Навіть Путіна пустили у справу: в Росії легко купити футболки, килимки, і навіть ліфчики з зображенням вінценосного.
Чи хвилює це путінських ідеологів? Ні, не хвилює! Вони міцно вбили собі в голову: клин клином вибивають. Ви, мовляв, американці своїм постмодернізмом зруйнували наші "скрєпи", а ми своїм абсурдом зруйнуємо вашу мрію. І в цьому сенсі вся нинішня ідейно-культурна російська вакханалія - всього лише частина контркультури, на кшталт «готів» чи «емо», растаманів чи ЛГБТ.
Правда, є одна відмінність: на Заході таких субкультур безліч, вони змагаються, і виживає найсильніший. У Росії, як у суспільстві, близькому до тоталітарного, культура не може не контролюватися з одного центру, навіть якщо це субкультура. А «народна творчість» - адже вона здатна вилитися у непередбачувані форми. Народ може перейти межі, не помітивши. Адже від портретів Путіна на килимках і ліфчиках до його зображень на рулонах туалетного паперу не так вже й далеко...
Саме постмодернізм як спроба зберегти стару форму, відмовившись від сталінського змісту, і знищив Радянський Союз. Це коли здорові дядьки років за сорок, які мають онуків, ходили з комсомольськими значками. Коли студентів зганяли за рознарядкою на «демонстрації трудящих», і ми йшли, але не через вірність «справі Леніна», а щоб перехопити горілки в кафешці біля Театру юного глядача і пообійматися з дівчатками. І потім п'яними йшли Хрешатиком і кричали Щербицькому на трибуні: «Хай живе кафе «Яблунька»! І Щербицький нам посміхався. І ні ми, ні партійні функціонери вже не розуміли, що «Заклики до 7 листопада» друкуються на перших сторінках партійних газет саме для того, щоб не було такої постмодерністської самодіяльності.
Розвалив Совок не Захід, розвалила його відчайдушна спроба Політбюро оживити труху соціалістичного реалізму постмодерном. Коли про громадянську війну стали розповідати «Невловимі месники», а про Велику Вітчизняну - сюрреалістичні «Сімнадцять миттєвостей весни». Міф про Велику Перемогу у 80-х роках був переможений не Сахаровим і Солженіциним, а євреєм Броньовим, який створив улюблений образ доброго веселого дядечка - начальника Гестапо Мюллера.
Гра тоталітарного режиму в постмодернізм завжди закінчується поразкою. Рано чи пізно це призведе до нової перебудови і чергової перестрілки у Москві. Ну що ж, запасемося попкорном і будемо чекати.
Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.
