26 лютого. Пам’ятні дати
Три роки тому, 26 лютого 2014 року у Сімферополі відбувся мітинг кримських татар на підтримку територіальної цілісності України та проти проведення позачергової сесії Верховної Ради Криму. Тоді біля будівлі кримського парламенту з ініціативи Меджлісу зібралося близько 12 тис. кримських татар. На противагу цьому мітингу був організований мітинг «Русского єдінства», що керувався поплічником російських окупантів Сергієм Аксьоновим. Тоді в результаті сутичок двоє людей загинули й декілька зазнали поранень. Слідчий комітет Росії після окупації Криму порушив за цим фактом кримінальну справу (так звана «справа 26 лютого») і влаштував політичне судилище над Ахтемом Чийгозом (заступник голови Меджлісу), Мустафою Дегерменджі, Алі Асановим та іншими кримськотатарськими активістами. Декого з них окупанти відпустили, давши умовні терміни, а декого, зокрема й Ахтема Чийгоза, продовжують утримувати у в’язниці. Вже наступного дня, 27 лютого, спецпідрозділи ГРУ Росії зайняли приміщення Верховної Ради і Ради Міністрів Криму. Того ж дня Верховна Рада Криму оголосила про проведення на півострові референдуму про приєднання до Росії. Планувалося, що голосування проведуть 25 травня, однак згодом його перенесли на 16 березня. «Ми розійшлися, будучи впевненими, що врятували Крим, себе і Україну, - згадує лідер кримських татар Рефат Чубаров. – Я й думати не міг, що вийде так, як вийшло 27-го вранці». Відтоді минуло три роки і ситуація на анексованому Росією українському півострові залишається напруженою: окупанти обрали тактику залякування і терору місцевого населення. Хвиля за хвилею проходять репресії, обшуки і незаконні затримання. Країна-агресор цинічно нехтує основоположними правами і свободами людини та міжнародним правом. Як відомо, 21 лютого на території окупованого Криму було затримано 20 кримських татар, 11 із яких були арештовані на 5 діб. Тим часом Нацполіція України розслідує зникнення в окупованому Криму 14 людей. З нагоди Дня спротиву російській окупації Криму відбудеться низка заходів, зокрема Марш солідарності, покликаних підтримати громадян України, які вимушені жити в умовах російського окупаційного режиму. Мітинги, зустрічі, автопробіги, телемарафони і ряд інших заходів, присвячених опору російській окупації, пройде також у Мелітополі Запорізької області, в Генічеську і селі Партизани Херсонської області.
Ювілеї дня:
215 років від дня народження Віктора Марі Гюго (1802-1885), французького письменника, публіциста, громадського діяча. Автор драм «Кромвель», «Ернані», «Король бавиться», «Рюї Блаз», збірки громадянської лірики «Осіннє листя», «Пісня сутінків», романів «Собор Паризької богоматері», «Знедолені», «Трудівники моря», «Людина, що сміється», «Дев’яносто третій рік» а ін. «Ти чекаєш подробиць про Віктора Гюго… Це звичайнісінький чоловік із доволі некрасивим обличчям і вульгарною зовнішністю. У нього чудові зуби, прекрасний лоб і немає ані вій, ані брів. Він говорить мало, - начебто занадто обережний і не хоче сказати чогось зайвого. Він ввічливий і трохи бундючний. Мені подобається тембр його голосу. Я з величезним задоволенням споглядав його. Я дивився на нього з подивуванням, як дивляться на скриньку, в якій лежать мільйони і царські діаманти, роздумуючи про все, що створено цим чоловіком, котрий сидів на маленькому стільці, поряд зі мною, і не міг відірвати погляд від його правої руки, яка написала стільки прекрасного. Ця людина з самого мого народження заставила битися моє серце…», - писав Гюстав Флобер у листі до сестри Кароліни у січні 1843 року. Майбутньому авторові «Мадам Боварі» було тоді лише 22 роки, а Гюго – 41; ним були вже написані майже всі кращі його твори. Попереду на Гюго чекали майже 20 років вигнання, життя в еміграції, повернення на батьківщину, обрання до Сенату… Божевілля доньки і смерть двох синів підірвали залізне здоров’я французького письменника, і він помер у віці 83 років. Був похований, не зважаючи на протест архієпископа, в Пантеоні–усипальниці великих людей Франції.
100 років від дня народження Вадима Івановича Гопкала (1917-1995), відомого українського архітектора, заслуженого архітектора України. Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка. Брав участь у проектуванні (у складі групи, або керівником) багатьох київських споруд і ансамблів. Серед найвідоміших: річковий вокзал, інженерно-будівельний інститут (обидва – 1961), новий корпус педагогічного інституту, готель «Турист» (1980-1984), «Український дім» (1982), житловий масив Троєщина, житлові будинки у центрі Києва (зокрема, по вул. Богдана Хмельницького 39, перший 18-поверховий будинок Києва).
85 років від дня народження Джонні Кеша (1932-2003), відомого американського співака, виконавця музики кантрі. Володар 11 нагород «Греммі», великої кількості нагород американської Асоціації кантрі-музики, ключова постать у музиці кантрі, один із найвпливовіших музикантів ХХ століття. Попри те, що його визнали іконою стилю кантрі, виконання пісень у таких жанрах як госпел, рок-н-рол і рокабілі для нього теж не рідкість. Завдяки своїй музиці, стилю життя на сцені і поза нею, заслужив авторитет серед великого кола любителів музики, далеко за межами жанру кантрі. Сам себе позиціонував як виконавця «християнського кантрі». З Джоні Кешем асоціюється стале словосполучення «людина в чорному» (Man In Black), оскільки з 1960-их років носив переважно одяг темного кольору (причини цього він поясняє в тексті однойменної пісні «Мan in Black 1971 року). Джонні Кеш був одним із найуспішніших виконавців в історії кантрі – у нього продано понад 50 мільйонів копій альбомів. Між тим чимало його записів – наприклад «Folsom Prison Blues» – стали класикою пограничного стилю рокабілі. У 2005 році на екрани вийшов художньо-біографічний фільм «Переступити межу» про стосунки Кеша (у виконанні Хоакіна Фенікса) і Джун Картер (Різ Уізерспун; Джун Картер була теж відомою кантрі-виконавицею, другою дружиною Джонні Кеша). Стрічка отримала 3 премії «Глобус» і одну премію «Оскар».
84 роки від дня народження Любомира Гузара (1933), єпископа Української греко-католицької церкви, кардинала Католицької церкви; з 28 січня 2001 року Верховний архиєпископ Львівський, з 25 серпня 2005 року по 10 лютого 2011 року Верховний архиєпископ Києво-Галицький – предстоятель Української греко-католицької церкви. Блаженнійший Любомир Гузар – справжній громадянин світу. Народився у Львові, 1944-го родина переїхала до Австрії, потім оселилися у США. У Сполучених Штатах він прожив 20 років. Закінчив семінарію, вивчав богослов’я в Католицькому університеті у Вашингтоні, студіював філософію у Фордгамському університі. 1969-го переїхав до Риму – у «вічному місті» прожив майже 25 років. Тут захистив дисертацію, 9 років викладав у Папському місійному університеті «Урбаніана». 1977-го висвячений Верховним архієпископом Йосифом Сліпим на єпископа. За рік став архімандритом монастиря Студійського Уставу. Об’їздив мало не весь світ, бував усюди, де знаходяться греко-католицькі громади (Австралія, Латинська Америка, Європа). «Ці подорожі наштовхнули мене на дуже просту і ясну думку – люди всюди однакові. З ними треба розмовляти, спілкуватися. Їх треба слухати, їх треба поважати. Тільки з взаєморозуміння і взаємоповаги може вирости щось вагоме і гідне», - зауважує кардинал Гузар. 1993-го він повернувся в Україну. На надзвичайному Синоді єпископів УГКЦ був обраний її главою (2001). Став кардиналом. У 2011 році пішов у відставку, передавши паству і церкву Святославу Шевчуку. Блаженнійший Любомир Гузар упродовж багатьох років залишається беззаперечним моральним авторитетом не тільки для греко-католиків, але й для віруючих інших конфесій та людей далеких від релігійного життя. Його слово завжди мудре, вагоме і доцільне. Це слово пастиря, за яким відчувається величезний досвід – як людський, так і релігійний. Позбавлений радянського досвіду, він привніс із собою на наш пострадянський простір, де сама ідея людських взаємин є глибоко спотвореною лицемірством, хамством, підлабузництвом, основою яких, без сумніву, був страх, і нову манеру спілкування.
Роковини смерті:
48 років з дня смерті Карла Ясперса (1883-1969), німецького філософа, психіатра. Один з основоположників релігійного екзистенціалізму. Навчався медицині в Берліні, Геттінгені і Гейдельберзі, але вже тоді цікавився філософією: відвідував семінари і читав Канта. Після закінчення університету працював науковим асистентом-добровольцем у Гейдельберзькій психіатричній клініці Франца Ніссля. У 30 років написав «Загальну психопатологію» – книгу, яка протягом десятиліть залишалась «професійним Євангелієм психіатрії». Через 2 роки він кидає психіатрію заради філософії. З 1921 року Ясперс – професор філософії Гейдельберзького університету. В 1923 публікує «Ідею Університету», в 1931–1932 рр. – «Духовну ситуацію часу» і тритомну «Філософію», яка зробила його одним з провідних філософів Німеччини. З приходом до влади націонал-соціалістів його позбавляють права публікувати свої праці і звільняють з роботи як політично неблагонадійного. Одружений на єврейці, Ясперс втрачав усі свої права. Подружжя жило з відчуттям постійної загрози. За два тижні до їхньої вже призначеної депортації до табору, Гейдельберг звільнили американці. В 1945 році Ясперса поновили на посаді і запропонували очолити міністерство культури, проте він відмовився. Філософська публіцистика Ясперса повоєнних років присвячена переважно одній головній темі – як врятувати людство від тоталітаризму. Виходять друком його праці «Філософська логіка», «Введення в філософію. Розум і антирозум», роботи про К’єркегора, Шеллінга. Ясперс жив у новій Німеччині, але був позбавлений жодних ілюзій щодо як до сьогодення, так і до майбутнього, добре бачачи загрози справжній, а не уявній демократії: «…кращих людей все одно замінять старі партійні функціонери… І, врешті-решт, нам нав’язується така демократія, коли провідну роль грають партії, …партійні бюрократи та їхні диктатори». Помер Карл Ясперс на 86-у році життя у швейцарському Базелі.
