13 березня. Пам’ятні дати

Можна сказати, що передумови для цієї страшної трагедії складалися впродовж десятиліття. На початку 50-х років київська влада, з дозволу вищого керівництва УРСР, ухвалила рішення про ліквідацію Бабиного Яру, де під час війни нацистами були розстріляні сотні тисяч людей – переважно місцевих євреїв, циган, радянських військовополонених. Здійснити це виявилося не так вже й важко: поряд знаходилися Петровські цегляні заводи, які всі відходи власного виробництва – змішану з водою земляну породу у вигляді пульпи по трубах відводили прямісінько у відлоги яру. Загальна площа намиву становила близько одного квадратного кілометра, а шар намиву сягав 30 метрів. Намив здійснювався на висотах від 40 до 60 метрів над рівнем Куренівки – великого промислового і житлового району Києва. Втім, замість бетонної дамби спорудили земляну. Замалою була і пропускна спроможність протиповеневого стоку, яка становила лише 0,5 кубічних метри за секунду. Тобто, причинами катастрофи став недосконалий проект, а також системне порушення технічних правил та умов експлуатації дамби. До того ж, наплив пульпи відбувався постійно і не призупинявся навіть узимку. Спочатку вода поволі розмивала частину дамби, а потім потекла по Куренівці. О восьмій тридцять 13 березня дамбу остаточно прорвало – велетенський вал (початкова висота складала близько 14 метрів) болота зі швидкістю 3-5 метрів за секунду ринув донизу, зносячи все, що траплялося на його шляху – житлові будинки, промислові будівлі, транспорт, дерева.  За 10 хвилин розріджена пульпа досягла Куренівки і за півгодини залила площу у 30 гектарів. Під товщею пульпи, що на очах застигала, перетворюючись на камінь, опинився увесь район від парку ім. Фрунзе до Подільського узвозу. Все відбувалося надзвичайно швидко і люди практично не встигали рятуватися. Значно ускладнювало ситуацію й те, що це був ранок робочого дня, по суті, година пік. Епіцентром трагедії стали вул. Фрунзе і депо ім. Красіна, яке було знищене разом з більшістю працівників (загинуло майже 50 осіб). Офіційна влада замовчувала про наслідки Куренівської трагедії, реальні цифри загиблих так і не були названі – оголосили тільки про загибель 145 людей, тоді як за неофіційними даними, під час трагедії загинуло близько 1 500 осіб. Катастрофа знищила 22 приватні одноповерхові будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків, два гуртожитки. Матеріальні збитки держави склали понад 3 млн карбованців. Постраждалим була виплачена компенсація – тим, у кого загинули рідні, виплатили по 200 крб.; понад 400 осіб отримали нове житло. Але найобразливішим і найболючішим було те, що радянська влада не тільки приховувала й применшувала масштаби та наслідки аварії, але й забороняла згадувати про її жертв. Лише в роки української незалежності було належним чином вшановано їхню пам’ять – встановлено декілька меморіальних знаків та пам’ятник.

Події дня:

345 років тому (1672) внаслідок змови козацької старшини був арештований український гетьман Дем’ян Многогрішний (перший гетьман мужицького походження). Вночі стрільці батуринської залоги оточили гетьманське подвір’я і проникли в будинок. Дем’ян спав. Його схопили й закували в кайдани. Під вартою Многогрішний чинив шалений опір, погрожував, що піде на Москву з татарами, що вже ніколи не погодиться залишитися «під царем». Проте цей вияв незалежності був запізнілим. Гетьмана в закритій кареті перевезли до Конотопа, потім – до Путивля, 28 березня його привезли до Москви. Супротивники Многогрішного надіслали цареві листа з переліком усіх його ворожих висловлювань. «Якби ми, – повідомляли вони, – записали всі докази Демкової зради, то не вмістили б усього цього не лише на аркуші паперу, а й на воловій шкурі». Многогрішного судили в Москві (хоча за козацьким звичаєм його мав судити в Батурині козацький суд). В останню мить, коли кат здійняв угору сокиру, принесли указ про помилування і заміну страти на вічну каторгу в Сибіру. Оселився гетьман з родиною в Селенгінську. Перебував Многогрішний на засланні довго. Навіть захищав царську владу: 1688 року разом із сином Петром придушував повстання східних бурятів. Наприкінці життя Дем’ян Многогрішний постригся в ченці (1701), а через два роки помер. Описуючи Спаський собор у Селенгінську, декабрист Михайло Бестужев зауважує, що під час будівництва собору «плита з могили Многогрішного знята… й покладена в кам’яну підлогу нижньої церкви з-поміж інших плит».

40 років тому (1977) лідер руху «відмовників» у Радянському Союзі донеччанин Натан Щаранський був арештований за сфабрикованим звинуваченням у шпіонажі на користь США і антирадянську діяльність. У 1978  році на закритому судовому процесі засуджений до 13 років позбавлення волі. У таборі часто сидів у карцері за протести проти незаконних дій тюремного начальства, оголошував голодовки, за що його насильно годували. 11 лютого 1986 року під тиском міжнародної громадськості звільнений в обмін на радянського розвідника, позбавлений громадянства СРСР і висланий із країни. Згодом став відомим державним і громадським діячем Ізраїлю (був міністром промисловості і торгівлі, міністром внутрішніх справ, міністром будівництва).

Ювілеї дня:

76 років від дня народження Григорія Максимовича Штоня (1941), українського літературознавця, кінодраматурга. Автор літературознавчих праць, повістей, сценаріїв художніх фільмів «Страчені світанки», «Чорна рада» (2000; за твором Пантелеймона Куліша). Написав також документальні кіносценарії «Ой горе тій чайці…» (про Івана Мазепу), «Гомоніла Україна» (про Григорія Косинку) тощо. Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1996).

Сьогодні свій 57 День народження відзначає Юрій Андрухович (1960), український письменник, перекладач. Випускник Українського поліграфічного Інституту у Львові та Вищих літературних курсів при Літературному інституті ім. М.Горького в Москві. У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Відомий як співзасновник літературної групи «Бу-ба-бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада») та популяризатор сучасної української літератури в Європі. Найвідомішими творами письменника стали «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Переверзія» (1996). Лауреат премії імені Ханни Арендт «за політичне мислення в інтелектуальній та культурній діяльності». Автор перекладів українською мовою п’єс «Гамлет» і «Ромео і Джульєтта» Вільяма Шекспіра й американських поетів-бітників «День смерті пані День». Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу». Твори письменника перекладені дванадцятьма мовами (англійською, німецькою, польською, угорською, шведською тощо). Деякі вірші покладені на музику та виконуються такими гуртами як «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Karbido» (Польща).

Роковини смерті:

День пам’яті Ярослави Йосипівни Стецько (1920-2003), української політичної діячки, журналістки, політолога, голови проводу Конгресу українських націоналістів (КУН), дружини одного з ідеологів ОУН Ярослава Стецька. Народилася Слава Стецько на Тернопільщині, з 1941 року перебувала в підпіллі, у 1943 році потрапила в німецьку катівню. 1944-го року познайомилася з Ярославом Стецьком. Закінчила юридичний факультет Мюнхенського університету. Співпрацювала зі Степаном Бандерою, Дмитром Донцовим. П’ятдесят років свого життя вона змушена була провести в еміграції, на батьківщину повернулася лише в 1991 році, та й то, під чужим ім’ям – її могли арештувати. Володіла польською, англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, словацькою, білоруською мовами. Вона до останнього була трудоголіком, за часів депутатства ніколи не брала відпустку. Щоранку робила зарядку, плавала в басейні. В усьому відчувалася майже військова виправка – горда постава, акуратна зачіска, бездоганний макіяж, свіжий манікюр. З поганих звичок у неї була лише  одна – любила міцну каву. А жіночою слабкістю – біжутерія. Не могла спокійно пройти повз гарні коралі чи каблучки. Але діамантів ніколи не мала – була справжньою, а не вдаваною безсрібницею. У Києві, навіть, квартири не мала, мешкала у племінниці Лесі, а на зарплату (пенсію не отримувала) купувала дітям дарунки. Можна сказати, що їй поталанило. Пройти через надзвичайно важку епоху живою й майже неушкодженою (якщо не рахувати інфаркт). Дожити до української незалежності. «Нехай забудеться моє ім’я, але нехай у вічності й поступі залишиться Україна», - сказала якось Слава Стецько.